Міллин
1
Темрява. Спалах. Вогонь.
Три силуета не щезають у ньому. Три силуета без нього не живуть.
— Ернесте... Ернесте... Ти прагнеш лиш одного. Понад усе хочеться цього. То зроби це. Тобі потрібно прокинутися. Потрібно йти. Його запах ти вже чуєш. То йди й роби, що мусиш. Та для початку... Ернесте, Прокинься.
У темряві нічній, беззоряній, безмісячній, ховалося створіння під гущею старого лісу. Утомлене й безрадісне, воно блукало між дерев у пошуках ледь відчутного запаху, що його розбудив. Вийшовши з лісу створіння завмерло у спостережені за двома вогниками теплого світла, які рівномірно пливли по дорозі між високих карпатських гір.
То був Віктор у своїй автівці. Утомлений довгою поїздкою, він ледве примушував себе не заплющувати очі. Час від часу чоловік поглядав на свою дружину Світлану, яка мирно спала на передньому сидінні, та на відображення її сина у дзеркальці заднього бачення. Той так і не зміг заснути. Його все непокоїла причина, по якій вони мусили бути в машині посеред довгої дороги, яка тягнулася вздовж холодних гір та темних лісів. Давид Опава — так звали того чотирнадцятилітнього темноволосого хлопця. Того, хто найменше хотів переїжджати у забуте Богом село — Міллин.
Давид дивився у вікно, час від часу ловлячи погляд Віктора в дзеркалі, та міркував: як же темрява, яка огортала дорогу, гори та їхню автівку, точно відображає уявлення про те, що його чекає. Та на відміну від хлопця, створіння, що пильнувало за машиною ввесь час, добре бачило його бурхливе та недалеке майбутнє.
За кілька годин почало світати. Сонячне світло поволі окреслювало кінчики дерев і проливалося крізь вікна в їхнє авто. Віктор звернув на вузьку дорогу, яка змієподібно звивалася догори. Навколо них були десятки покинутих домівок, які вже давно почали гнити ізсередини. Чим вище вони заїжджали, тим кращий ставав огляд на весь Міллин, хоча було важко назвати той огляд саме на село. Радше на гори, по яких де-не-де були розсипані купи дощок та цегли, які трималися одне одного з останніх сил, аби ще називатися стінами.
— Приїхали, — сказав Віктор, спинивши автівку.
Праворуч від них стояв довгуватий будинок із високим дахом та метровим фундаментом. Жінка вийшла першою. Натягуючи на долоні рукава светра, вона глибоко вдихнула холодне повітря жовтневого місяця, схрестила руки на животі, оглянулася й тихо мовила.
— Господи, що це за місце?
— Це дім, - відповів Віктор, відчиняючи багажник. - наш новий дім.
— Чому тут так... так...
— Спокійно?
— Порожньо.
— Не мели дурниць, Світлано, це чудове місце. Я виріс тут і відколи поїхав з дому, мене постійно сюди тягнуло. Тобі теж тут сподобається. Ось побачиш.
Узявши дві валізи, Віктор пішов до будинку. Світлана рушила за ним менш оптимістично. Оглянувши старий будинок з обтертими стінами та полущеною фарбою на підвіконнях, її погляд повільно прослизав по подвір'ю, осипаному високими бур'янами, і спинився на обличчі Давида, який так і сидів у машині. Він не хотів робити ні кроку на цій огидній та чужій землі. Єдине, чого йому хотілося, - це щоби вони сіли назад у машину та поїхали геть, якомога далі. Та в очах матері він прочитав, що вони не мають вибору. І це була чистісінька правда. Їм з мамою нікуди було дітися. Відколи вона захворіла, все стало куди більш очевидне. Вибору в них немає.
Усі троє зайшли в порожній будинок. Потрапили у довгий темний коридор, по обидва боки якого крадькома заливалося світло із прочинених дверей кімнат.
— Ласкаво прошу в дім моєї сім'ї, - сказав Віктор. Він зайшов в одну кімнату та поставив там валізи. - це вітальня. Навпроти кухня. Далі по коридору моя з братом кімната, туалет, та кімната матері, де власне вона і... де її не стало. Гадаю, ми з тобою, Світлано, поселимося у моїй колишній кімнаті.
— Гаразд, - мовила Світлана. - А де буде жити Давид?
— Давид? - Перепитав чоловік, ніби забув, хто це такий. - він може облаштуватись у вітальні.
— Доки батьки розмовляли, Давид повільно проходив по вузькому довгому коридору, вздовж якого простягався старий в'язаний килим. Дошки під вагою хлопця тихо поскрипували, а павучки, які бігали по обдертих шпалерах, поховалися у темні куточки стін. Хлопець заглядав у кожну кімнату і на його обличчі ледь помітно з'являлася відраза. Складалося враження, що ремонту в цьому будинку не бачили від тоді, як його збудували. У коридорі було шестеро дверей, та лише одні з них були замкнутими. Ті двері розташовані в самому кінці, та не збоку, як усі інші. Вони дивилися прямо на хлопця, уздовж усього коридору.
— А що там? Спитав він.
— Мабуть, кімната, - саркастично відповів Віктор. - Ми називали її Сміттєзвалищем.
— Чому?
Віктор підійшов до картини, що висіла біля тих дверей, провів пальцем по верху її рамки і намацав старий запилений ключ. Вставив його в замкову шпарину, провернув і відчинив двері. Кімната була забита купою пакетів старого одягу, горами книжок та зламаними меблями, за дошками виднілося старе ліжко з металевими бильцями, розбите дзеркало стояло навпроти дверей, сперте об стіну. У ньому Давид побачив самого себе в проході й ніби зрозумів натяк дзеркала: йдіть, звідки прийшли.
— Ось чому, — Сказав Віктор. — Нічого особливого, лише сміття.
Віктор вже пішов, витираючи руку від пилу, коли Давид запитав:
— Я... можу вибрати цю кімнату?
Віктор на мить здивувався, але одразу прибрав це враження зі свого сірого лиця.
— Та мені все одно, — сказав він і пішов у вітальню.
Давид витер рукавом ніс і зайшов у кімнату. Єдине вікно було закрите простирадлом, тому всередині панувала напівтемрява. Він скинув увесь мотлох зі старого ліжка і приліг, задівши потилицею металеве бильце. Хмарка пилу враз піднялася і стала вирувати довкола хлопця, приймаючи свого гостя, який лежав непорушно, як і все сміття у цій сирій кімнаті.