Розділ 2

Коні щодуху мчали долиною, розбризкуючи болото й воду з калюж. Під світлим сонячним небом кружляло птаство, а легкий вітерець ніс у собі трохи тепла, тож настрій був чудовий. Дівчина, помітивши попереду перешкоду, притулилася до гриви коня, приставши у стременах. Гнідий кінь з розгону злетів угору, перелітаючи через повалену колоду, і помчав далі, наче навіжений. Вітер шумів у вухах і тріпав світле волосся вершниці. Вона всміхнулася сама до себе, пришпорюючи коня.
   – Пані, не женіть так коня! – вигукнув один з вартових, що нісся позаду принцеси, та дівчина його не почула через вітер, що пристрасно наспівував їй своїх пісень.
   Жовтень вже майже добігав кінця, через що у небі дедалі рідше з’являлося сонце, тому не часто вдавалося вискочити за межі замкової брами. Лана випросталася у сідлі й притримала коня, збавляючи темп. Шалені перегони з вітром змусили її серце битися швидше, а дихання її збилося. Вона піднесла обличчя до сонячних променів, що вже майже не гріли, і усміхнулася, відчуваючи його легесеньке тепло на своєму чолі. Їй на мить здалося, що зараз не осінь, а весна. Розплющивши очі, вона повністю зупинила коня, щосили натягуючи на себе віжки, і оглянула місцину, де вони любили гуляти верхи разом з сестрою. Лана сумно зітхнула, згадуючи своє дитинство разом з Марою.
   «Як дивно, – подумала вона. – Як дивно усвідомлювати, що Мари вже більше ніколи не буде поруч. Вона не мертва, але й не жива. Десь далеко, але завжди поруч. У серці. У думках. Цікаво, як вона? Як їй у світі мертвих? Чи подобається їй там володарювати? Чи, може, вона хоче повернутися назад? Ох, як би я хотіла зустрітися з нею і поговорити! Нам і справді є про що поговорити. Мені потрібні її поради, бо я не знаю, як мушу чинити далі?», – вона поринула у свої думки, згадуючи нещодавну розмову з батьками.
   Мама й тато сиділи у різьблених кріслах-карлах і виглядали збентеженими. Лана, яка сиділа навпроти у такому ж кріслі, чекала на початок розмови. Її серце у грудях шалено калатало: чи то від хвилювання, чи то від страху. Вона спробувала заспокоїти себе, але нічого з того не вийшло. 
   – Лано, – почав батько, – ми покликали тебе, бо… – він зам’явся.
   – Бо хочемо, аби ти знала про наше рішення до того, як ми почнемо перемовини, – мовила Єлень, поклавши долоню на руку чоловіка, тим самим підтримавши його.
   Локі повільно видихнув, а потім продовжив:
   – Ми хочемо підтримати одного з претендентів на трон Вальгарду. Молодий ярл Дьярві з Меінгарду веде запеклу боротьбу з конунгом Хальфданом та його родом. Якщо ми допоможемо йому посісти на престол півночі, то матимемо сильного друга у скрутну хвилину, але за умови, – він зібрався з думками, – якщо ти станеш його дружиною, королевою його земель і матір’ю його дітей.
   Лана зблідла. Серце її пропустило удар, а вона сама забула, як дихати. Дівчина знала, що рано чи пізно її віддадуть заміж за якогось принца, але вона й гадки не мала, що тим самим принцом стане якийсь бастард із півночі. Ні! Вона не вийде за нього. Ніколи. Не стане політичною іграшкою.
   – Якщо наші роди об’єднаються у династичному шлюбі, – продовжила далі Єлень, перехилившись через маленький круглий стіл та взявши доньку за руку, – ми вплинемо на хід цілої історії. Створимо сильну імперію, в якій ти та твої діти стануть головними фігурами. Ти будеш володарювати на землях півночі та робити усе так, аби твій чоловік підтримував Ельфлокейм…
   – Ні, – мовила Лана.
   – Що? – перепитала Єлень.
   – Ні. Я не вийду за нього заміж. І не просіть.
   Єлень глянула на Локі, а той відвів погляд від уявної точки на дверях.
   – Ми вже прийняли рішення, Лано. Хочеш ти того чи ні, – мовив він. – Ти була народжена принцесою. Тож принцесою вийдеш заміж за гідного чоловіка і майбутнього короля. Така вже твоя доля.
Лана зітхнула й потупила свій погляд на білу гриву гнідка, який відчувши сум вершниці, неспокійно мотнув головою. До неї під’їхав один із вартових і окинув швидким поглядом.
   – Мене хочуть віддати заміж, – тихо мовила Лана, не дивлячись у вічі хлопцеві. 
   – Я знав це. І тебе попереджав, – мовив Агне з таким холодом, що Лана зіщулилась від болю у серці. Їй здалося, що в нього увігнали лезо по саму гарту.
   – То таке воно – твоє кохання? – запитала вона, поглянувши на нього крізь сльози. – Таке кохання? Ти віддаєш мене на поталу якомусь дикуну з півночі? Так?
   – Лано, я кохаю тебе більше, ніж будь-кого на світі, але я знаю, що нам не бути разом. Я лише хочу, аби ти була щаслива…
   – Щасливою у шлюбі з нелюбом не будеш, – мовила вона і, пришпоривши коня, пустила його карколомним галопом униз долиною до темних верхівок лісу.
   – Ваша Високосте! – вигукнув Агне. Він пустився в погоню за принцесою, бо така була його робота – охороняти й оберігати її ціною власного життя.

***

Єлень йшла коридорами разом зі своїми фрейлінами й сміялася з історії, яку їй розповіла весела Маргрет. Усі інші хихотіли, прикриваючи руками обличчя й намагаючись виглядати якомога серйознішими, однак виходило не дуже, бо часто обличчя дівчат знову зводило від посмішок, і вони сміялися, що було духу.
   – Ой, Маргрет, ну й насмішила! – вигукнула Єлень, витираючи сльозу. – Я в житті не чула смішнішої історії!
   – Пані, в мене ще таких багато, – радісно відізвалася Маргрет. – Там, звідки я родом, люди й живуть за рахунок таких от оповідок, – вона широко усміхнулася, показуючи усім свої рівні білі зубки.
   Єлень похитала головою, продовжуючи всміхатись, але раптом усмішка з її обличчя зникла, а сама вона різко зупинилася, схопившись рукою за живіт.
   – Міледі? – збентежено запитала Маргрет. – Міледі, що трапилося?!
   – Вже час, – спокійно мовила Єлень. – Поклич повитуху, Ліно, а ви – допоможіть мені дійти до покоїв.
   Дізнавшись про пологи дружини, Локі, покинувши усі свої справи, чимдуж побіг до покоїв. Він знав, що Єлень впорається сама, однак хвилювання за її життя та життя дитини, змусило його нервувати. Він кидався з одного краю коридору до іншого, заламуючи руки. З кімнати доносилися монотонні вказівки старої повитухи; голоси фрейлін змішувалися в один спільний, контекст якого ставав незрозумілим, а згодом і байдужим. Локі кинувся до дверей, намагаючись почути голос своєї дружини, але Єлень мовчала, тільки іноді щось відказувала повитусі. Локі важко видихнув й кинувся знову ходити коридором. Вартові, які увесь час знаходилися поруч з покоями, спостерігали за збентеженим володарем і самі почали прислухатися до голосів у покоях.
   Час тягнувся для них невблаганно повільно, а звісток з покоїв все не було. Кілька разів йому вдалося зупинити заклопотану служницю чи фрейліну, але ті нічого путнього не відповідали й бігли далі. Втомившись носитися, як загнаний звір, Локі сів прямісінько на підлогу, впершись спиною у холодну стіну. Він поглянув догори у вузеньке вікно, з якого було видно клаптик неба.
   «О, Норни, – почав він, – якщо ви мене чуєте, якщо можете допомогти, благаю, допоможіть їй», – бог на мить заплющив очі й внутрішнім зором побачив трьох сестер Норн і те, як вони розкинули свої руни. З думок його витягнув гучний крик Єлені, а потім голос подав і новонароджений.