Розділ 1

   – Коли вже народиться малюк? – запитала Лана, тримаючи руку на животі.
   – Вже зовсім скоро, – відповіла Єлень, відчуваючи, як малюк всередині знову штурхонув її. Вона лагідно всміхнулася і поклала руку на живіт.
   Вони сиділи на балконі палацу, насолоджуючись чистим прохолодним повітрям осені. З півночі на них насувалися темні грозові хмари, а приглушений гуркіт грому ніби сповіщав про щось лихе. Єлень втупилася блакитними очима у небо, поринувши у вир власних думок. Лана їй не заважала. Час від часу до них доносилися голоси варти та дзенькіт зброї, що долинав з тренувального майданчика. Вже скоро тренування воїнів закінчиться, і вони вирушать до дорміторіїв, де зможуть трохи перепочити, а потім відправляться у кордегардію, що розташовувалася біля виходу фортеці. Лана підвелася з крісла-карла і підійшла до балюстради. Її очі мимоволі зиркнули донизу, де зустрілися із зухвалими сірими очима одного з воїнів, який вже повертався з майданчика. Вуста його розтягнулися в посмішці, і він підморгнув принцесі Ельфлокейму.
   Лана залилася рум’янцем і швидко відвела погляд за кріпосні стіни замку. Там, внизу пагорба, розкинулося місто. Червоні плями дахів перекривали вузенькі вулички, а на торговій площі торговці вже заходилися прибирати палатки з товарами, бо ж вітер наганяв хмари дуже швидко і грім вже було чути чіткіше. З моря повіяв холодний пронизливий вітер, що приніс із собою солоний запах водоростей. У порту стояло кілька кораблів і човників. Усі інші вже давно покинули місто, вийшовши з гавані у відкрите море. Якщо напружити зір, то можна було б розгледіти туманні обриси острова Хінон, за яким відкривалися шляхи на схід та північ. За Делмарським морем відкривалися землі вальгардців, що зараз вели міжусобні війни, а з Золотої Протоки до Хінона йшли галери з Хафи – торгового міста Садахбії.
   Єлень підвелася, тихо прошелестівши полами своєї сукні по мармурових плитах балкону. Вона уперлася руками у балюстраду і поглянула на внутрішній двір замку, де були розміщені господарські будівлі, склади, конюшні, кузні та житла ремісників. Звідти долинав гамір. Десь несамовито гавкав пес, ржали коні, кудахкали кури, мекали кози та кувікали свині. З кузні доносилися ритмічні постукування молотом по залізу. Дзенькіт сповіщав про те, що коваль уже пообідав і знову взявся до роботи. Біля замкових стін крутилася варта, тихо перекидаючись жартиками. Єлень поглянула трохи далі, на місто і море. Важко зітхнула. Порт, незважаючи на те, що до нього припливали торгові галери і багáли з Хафи і Хінона, був непридатний для більшого за розмірами судна. Після нападу Марени і нескінченних сутичок порт розвалився остаточно. Розбурхані вітром хвилі навалювались на мол, підкидаючи пришвартовані авізо, які зазвичай у такий час виходили на розвідку, та кілька рибальських човнів.
   – Ходімо, – мовила Єлень, відводячи очі від пристані. Вона кинула швидкий погляд на темне небо. – Зараз буде злива.
   У покоях королеви було тепло. Фрейліни крутилися біля каміна, підкидаючи хмиз у вогнище. Сухі гілочки і поліна голосно затріщали.
Малюк знову штурхнув Єлень зсередини. Жінка важко зітхнула, однак не сіла у крісло, на яке вказувала служниця.
   – Я вже піду, – мовила Лана. – Ти втомилася, – вона ще раз поклала руку на живіт матері. – Відпочинь.
   Єлень всміхнулася кутиками вуст, кивнула головою. Вона згадала, що саме зараз Локі мав приймати в себе послів з Гірогота. Жінка дочекалася, поки донька піде.
   – Залишайтеся у покоях, – наказала вона фрейлінам і, накинувши на плечі бавовняну хустку, вийшла з кімнати.
   У коридорі було прохолодно. Двоє вартових, помітивши королеву, вклонилися, а потім пішли слідом за жінкою. Єлень щільніше закуталася у бавовняну хустку, однак деінде її діставали протяги. Вона звернула за ріг та, підібгавши довгі спідниці, почала спускатися сходами. Один із вартових швидко перестрибнув сходинками донизу, простягнувши жінці розпростерту долоню. Єлень вдячно усміхнулася і прийняла його допомогу. На останньому місяці вагітності їй було складно плигати східцями, хоч вона цього і не виказувала жодним своїм жестом чи зітханням.

   Пройшовши ще кілька довгих коридорів, наповнених слугами, вона проскочила до невеличкої кімнатки, звідки вийшла до тронної зали. Звісно ж, Локі помітити її не міг, бо вона з’явилася за його спиною, однак він зрозумів це ще до того, як вона вийшла на світло. Барон Вальдемар та лорд Салістер, які першими помітили королеву, низько вклонилися, привітавши її. Єлень відповіла на привітання стриманим кивком голови, зайнявши своє місце біля чоловіка.
   – Нащо ти прийшла? – запитав Локі, звернувши на неї свою увагу. – Краще б відпочивала.
   – На тому світі відпочину, – відказала Єлень, усміхнувшись. – Посли ще не прибули?
   – Затримуються у дорозі, – відповів Локі. – Тракти розмило зливами, – за вікном голосно загуркотіло, а небо пролилося ще одним холодним дощем. – Гадаю, вони ще затримаються, – поглянувши у вікно, мовив бог.
   – Можливо, варто було б за ними когось відправити?
   – Відправили, – кивнув Локі. – Та, як бачиш, досі їх нема.
  – Ваші Величності, – залізний голос барона Вальдемара прорізав шепіт у залі, змусивши усіх присутніх поглянути на нього. Єлень з Локі винятками не стали. – Якщо в нас є трохи часу до прибуття послів, можливо, ми б обговорили справу у Веркені?
   – А що у Веркені? – запитала Єлень, хмурячись.
Локі подумки вилаявся. Він не хотів засмучувати дружину звісткою про те, що уруси повернулися і тепер скоюють напади на селища та міста. Він робив усе можливе, аби припинити ці набіги, але нічого з того не виходило, бо уруси несподівано з’являлися і так само несподівано зникали, вчинивши погроми. Він кинув злий погляд на барона. Рудобородий відчув на інтуїтивному рівні, що краще поговорити про щось інше, а проблему з урусами відкласти. Усі в залі знали, як ставилася до цього народу Єлень, знали і те, яка запальна у неї вдача.
Глитнувши, барон продовжив:
  – У Веркені, пані, через сильні літні зливи загинув весь врожай. Запасів майже не лишилося. Бургомістр просить, аби ми допомогли їм.
   На щастя барону, двері до тронної зали прочинилися, і до неї вбіг захеканий глашатай, який оголосив прибуття послів з Гірогота. Барон Вальдемар полегшено зітхнув. Він вважав, що королева знала про стан країни, але, як виявилося, король не все їй розказував.
   – Ви щойно ледь не розпочали ще один похід, – сказав барону на вухо лорд Салістер. Його загострені риси обличчя були напруженими, а блідо-сірі очі звинувачуюче дивилися на барона.
   – Звідки ж я міг знати, що королева про це не знає, – знизавши плечима, мовив барон.
Їхня розмова перервалася, коли до зали увійшли посли, котрі відкланявшись та привітавшись, почали викладати мету свого візиту.
   – Ми раді, що ви прийняли нас, Ваші Величності, – промовив один з них, одягнений у дорогий, але забруднений болотом та деінде вологий від дощу каптан. Густа борода його була підстрижена, як і волосся, що їжачилося на голові. Свого капелюха з пером якогось птаха, він тримав у мужніх, загрубілих руках. Гном кинув оком на королеву, бо до цього тільки чув оповідки про неї та бачив на картинах. Він відкашлявся і продовжив, дивлячись тепер на короля Ельфлокейму. – Для нас велика честь бути тут, – він знову вклонився. – Та більше було б честі, якби не ганебний стан нашого народу, який і змусив нас вирушити у такий довгий та небезпечний шлях. Час настав важкий для наших дітей, що живуть у Ландеберті – місті на кордоні з землями темних ельфів.
Барон Альфард Танаквіель нашорошив вуха, прислухаючись до слів гнома.
   – Темні ельфи, – продовжив гном, – відчувши підтримку тіфлінгів, кобольдів, а також багатьох інших Дітей Темряви, почали нападати на гномські поселення й поселення ельфів. Наш король намагався зупинити це неподобство, однак нічого з того не вийшло. Наш народ у розпачі. Ми благаємо про допомогу, бо ще трохи – і від поселення нічого не залишиться.
   – А як щодо ельфів? – запитав Локі. – Вони намагалися зупини неподобства?
  – Намагалися, Ваша Величносте, та це закінчилося тим, що тіфлінги, більшість із них, пошматували ельфів шаблями і поздирали шкури батогами. Ті, хто ще в силі тримати оборону, – тримають, однак інші тікають. А скільки біженців було з селищ, розміщених у долині Блеєн… – гном зітхнув. – Нам більше не під силу тримати оборону. От-от темні ельфи кинуть на місто усі свої війська – і для них відкриється шлях на всі чотири сторони світу.
   – Проблема ще в тому, – промовив другий, з кудлатою головою і бородою кольору нічного неба, – що багацько цієї погані потрапляє до міста, де займається мародерством і відчиняє браму. Кількох шпигунів та провокаторів ми вже спіймали і повідрубували їм голови, насадивши на палі та повиставлявши ті довбешки, аби інші не сунулися, але все марно. Здається, ніби це їх тільки підбадьорює, і вони лізуть з усіх щілин, вбиваючи невинних. Жінок до смерті ґвалтують, як ті їм на очі потрапляють. Нікого не шкодують, коли селища на попіл перетворюють. Аж там у долині одні половинчики живуть.
   – Ми вже, – продовжив коротко стрижений, – допельгангерів направляли до них, та їх же, пся крев, викривають постійно. Вони ж бо, доплери, добрі: на звірства дивитися не можуть, ото їх і рубають, як капусту. То ми вже більше не посилаємо їх. А ті темні ельфи, що мирного життя бажають, – платять данину, і їх не чіпають, або ж – тікають світ за очі чи до ворожого війська приєднуються. По-різному буває, – він знизав плечима.
   Єлень сиділа насуплена і зла. Дитинка знову штурхнула її, вивівши з задуми. Вона поглянула на чоловіка, який також був не в радісному настрої. Локі задумливо потирав верхню губу, а потім важко зітхнув. Все, що він знав про темних ельфів з асґардських рукописів, можна було преспокійно викинути з голови, бо ж тут діяли інші правила й інші чинники впливали на формування народу.
   – Ваші Величності, дозвольте слово сказати! – вигукнув лорд Салістер. Локі кивнув головою на знак згоди. – Усі безчинства, що кояться у землях гномів, – це їхня проблема! Якби вони не травили темних ельфів, не цькували тих з іншими народами – нічого цього не було б! Батько їхнього короля Отакара усіляко докучав ельфам та кобольдам. Не дивно, що час розплати настав!
   – Лорде Салістере! – заревів кудлатий. – Зараз не про це мова, а про майбутнє як нашого королівства, так й усіх інших! Хіба ви не розумієте, що ця поганська орда знищить усе на своєму шляху?! Вони проллють ріки невинної крові і стільки ж проллють її на своїх поганських ідолів! Саме вони безчинствували усі ті довгі роки, поки не копнули їх у сраку! Та ж натура в них дурна і вперта! Відчули, як ті вовки, що зараз час напасти та роздерти усіх! – рев його ще довго відлунням стояв у залі.
Лорд Салістер роздратовано фиркнув, а око його почало сіпатися. Барон Вальдемар поклав руку йому на плече, кивнувши головою на королеву, що зіскочила зі свого трону, наче і не була вагітна. Дитина за це її знову штурхонула, та так сильно, що Єлень скрізь зуби прошипіла.
У залі запанувала тиша.
   – Усі ми звикли думати, що наша хата з краю, – почала вона, – та мало хто з нас пам’ятає, яких зусиль довелось докласти, аби нарешті настав мир. І мені шкода всіх тих, хто загинув за той примарний мир, який ми з вами маємо зараз! Усі померлі зараз здригаються у своїх могилах, а душі їхні на небесах болять, бо діти їхні страждають! Усі ми тоді воювали проти спільного ворога! Не тільки ельфлокійці склали голови, а й гноми, ельфи, половинчики та дріади! Усі вони, усі ми билися за нашу свободу! Яку ви, лорде Салістере, пропонуєте зараз віддати ворогу?!
   – Єлень, сядь на місце, – наказав Локі.
   – Ні! Не сяду! Не буду сидіти, склавши руки, і чекати поки по мою душу прийдуть!
   – Ти зараз не в тому стані, аби так нервувати. Досить. Спокійно, – він схопив її за руку і відчув, як та тремтить від люті. Чи може від страху? Локі не знав напевно.
Гноми, відчувши підтримку з боку королеви Ельфлокейму, вдячно вклонилися.
   – Моя королево, – стримано мовив лорд Салістер, – ви беззаперечно праві, але кидати нашу армію до чужих земель зараз, коли ми самі страждаємо від набігів поганців з лісів поблизу ріки Мерли – небезпечно. Ви, як войовниця, маєте і самі це усвідомлювати. Мій королю, – він звернувся до Локі з благанням у очах, – ми допустимо велику помилку. Вальгард веде міжусобні війни, але доходять чутки, що Хальфданів час минув і що, йдучи по трупах, до престолу наближається Дьярві з Меінгарду. Якщо він посяде на троні… – він запнувся, аби перевести подих. – Боюсь, тоді ми станемо відкритою мішенню; мішком з золотом, який можна буде грабувати. Часи шляхетства давно минули. Та й після нападу Марени – богині з іншого світу – ми стали відкриті для інших, досі невідомих нам світів.
   Єлень поривалася сказати щось ще, але Локі зупинив її помахом руки.
   – Багато чого я почув від вас та від своєї дружини, – мовив він. – І хочу я підтримати і вас, лорде Салістере, і вас – шановні гості. Та, – він підвівся з крісла, – мушу я подумати. Добряче подумати, перш ніж прийняти якесь рішення. Тому завтра, о цій же порі, я буду готовий дати вам свою відповідь.
Він різко розвернувся і пішов геть із зали.
   Єлень провела його збентеженим поглядом. Скочивши зі свого трону, вона, що було сили, покрокувала набряклими ногами за ним. Коли двері за нею зачинилися, у залі пролунали запальні чоловічі голоси. Досі всі вони стримували свої поривання сказати щось, однак тепер могли висловитися досхочу, що розбило їх на кілька таборів. Альфард Танаквіель, залишаючись мовчазним, покинув залу непоміченим, а коли його кинулися допитувати лорди та барони – він уже сидів у сідлі й щодуху мчав до своєї дружини.
   Крокуючи коридором, Єлень помітила, що всі її фрейліни стоять за дверима королівських покоїв. Вона впевнено пройшла всередину та з порогу втупила на чоловіка лютий погляд. Локі на її розлюченість не звернув уваги і втомлено плюхнувся у крісло. Вино, що він заздалегідь взяв зі столу, червоною цівкою полилося до келиха. Він випив. Потім ще раз, але тільки половину.
   – Досить так дивитися на мене, – мовив він втомлено.
   – Чому не підтримав мене? – запитала вона прямо. – Ти ж сам розумієш, до чого бездіяльність може призвести.
   Локі важко зітхнув, підводячись з крісла.
   – Куди ти? – загороджуючи собою двері, запитала Єлень. Вона дивилася на чоловіка знизу вверх, поставивши руки в боки.
   – До свого кабінету. Відійди, прошу.
   – Ні. Не відійду. Не випущу, доки не зрозумію, що ти, хитрий лис, надумав? – вона примружилася.
   – Нічого я не надумав, бо нема жодної правильної думки у голові. Відійди від дверей.
   Єлень стояла, як в землю вкопана.
   Локі роздратовано зітхнув, а на його гарному обличчі з’явилася злість.
   – Коли ти повідомила мені про свій цікавий стан, то сказала, що йдеш у декретну відпустку, віддаючи борозни правління мені.
   – Я добре пам’ятаю, що тоді тобі сказала, та зараз не та ситуація, де я маю сидіти тихцем. Ти багато чого зробив за ці місяці, але ця справа...
   – Я впораюсь сам! – прошипів він, мов розлючена змія. – А тобі варто відпочити, бо ж ти цілісінький день на ногах, – Локі схопив її за руку і відтягнув від дверей. – Я скажу фрейлінам, щоб тобі заварили заспокійливий чай.
   Двері гримнули з такою силою, що Єлень здригнулася усім тілом.
Дитина всередині неї неспокійно заворушилася. Єлень провела рукою по животу, не стільки дитя намагаючись заспокоїти, скільки себе саму. Останні дні її вагітності і так важко проходять, бо після битви з Мареною вона геть зачахла, ніби з неї висмоктали усі життєві сили. Все настільки було погано, що довелося кликати Мару з живою водою. Якби не це – її могло б уже не бути.
Жінка сіла у крісло та спробувала заспокоїтися, поринувши глибоко в себе, однак це не подіяло. У голову лізли усілякі думки. Фрейліни, які повернулися до покоїв, поводили себе тихо, намагаючись не чіпати королеву, бо знали, яка вона злюща останні дні своєї вагітності.
   – Міледі, – промовила Маргрет, гарненька фрейліна з білявим волоссям, - ваш чай.
   – Не хочу, – відповіла Єлень, не дивлячись ні на кого.
   – Але ж…
   – Залиште мене саму, – мовила жінка настільки спокійно, що в тому спокої дзвеніла небезпека.
Фрейліни квапливо вклонилися і вискочили геть із кімнати королеви.
   Єлень розплющила очі й поглянула у вікно. Злива не збиралася припинятися. Лило наче з відра, а небо було таким похмурим, що здавалося, ніби от-от взагалі впаде на голови людям. По тілу жінки пройшлися дрижаки, і вона щільніше закуталася у свою хустку. Кілька хвилин вона сиділа мовчки, дивлячись у вікно.
    – Маргрет! – вигукнула вона. – Маргрет!
    До покоїв увійшла білява фрейліна.
    – Допоможи мені позбутися цього вбрання. Дихати важко, –Єлень підвелася на ноги.
   До вечора залишалося ще багато часу, однак Локі вже хотів спати. Останніми тижнями він спав неспокійно. Постійні думки про долю королівства мучили його навіть у сновидіннях, тому у своєму кабінеті він сидів з задумливим виглядом і ледве стримував себе, аби не закуняти. Барон Вальдемар та лорд Салістер не підганяли володаря, але хотіли якнайшвидше повернутися до своїх домівок.
   – Бароне, – звернувся до рудоволосого король, – ви ледве не розпочали чергову війну проти урусів. Я вдячний, що ви швидко збагнули це і почали відбріхуватися, але наступного разу будьте обережні.
Барон Вальдемар винувато кивнув головою.
   – Я навмисне не казав дружині, що уруси повернулися. Нехай поки що вважає, що вони мертві.
   – Володарю, а як дізнається? – запитав лорд Салістер.
   – З мене спитає. Вам хвилюватися нічого, – він зробив паузу, потираючи задумливо вуста. – Щодо гномів та їхніх ворогів. Я вважаю, що ми не можемо залишатися осторонь, але і кидати ось так усі свої сили на їхній бік – теж не можемо. Для нас це не вигідно.
   Лорд і барон закивали головами.
   – От якби король Отакар щось запропонував нам, за нашу допомогу…
   – Землі гномів багаті на різноманітні види металу та коштовного каміння, – змовницьки всміхнувшись, мовив лорд Салістер. Локі хитро зиркнув на нього.
  – Король Отакар не погодиться віддавати нам землі, – висловив свою думку барон. – Він радше власну руку відгризе.
   – Ніхто ж і не каже про землі, – усміхаючись мовив Локі. – Можливо, якісь знижки, або й узагалі безкоштовні можливості поповнити наші запаси заліза. Будь-якого виду. 
    Лорд Салістер замислився, опустивши очі додолу.
   – Король Отакар, – мовив барон Вальдемар, поміркувавши трохи, – буде звертатися до королеви. Знаючи щедрість її душі, він намагатиметься підбити її на війну з темними ельфами. Це нам не на руку.
   – Вагітна вона не піде у військовий похід, – відмахнувся Локі. – Та як тільки дитина народиться – вона зробить усе, аби захистити невинних. Ваші слова, лорде Салістере, про діяння батька короля, чи це правда?
   – Чистісінька, мій королю. Навіть коли королева вела останню битву проти урусів, король гномів намагався відсидітися у стороні. Він то кидався до ельфів з пропозицією відступити разом зі своїми військами, то намагався переконати нашу королеву у безвихідному стані війська.
   – Що правда, то правда. Так воно і було, – додав Вальдемар.
   – Так. Але, як відомо: яблуко від яблуні – недалеко падає. Отакар сам винен у тому, що відбувається у його землях. Більшість ремісників обкладені величезними податками, а знать наживається на цьому. Через це гноми і не хочуть вступати у конфлікт з темними ельфами. В них немає на це можливості.
   – А посли про це нічичирк, – зітхаючи, мовив Локі.
  – Якщо ми втрутимося, то розпочнемо кровопролитну війну з тіфлінгами та темними ельфами. Кобольди не страшні. Їх завжди можна переманити дзвоном золотих монет. А от із цією парочкою буде складно знайти компроміси. Навіть, якщо ми виграємо – це тільки ускладнить ситуацію. Якщо ельфи змиряться, то тіфлінги – нізащо.
   Локі задумливо дивився у вікно, помічаючи як на деревах розсілись ворони. Усі вони, здавалося, дивляться зараз саме на нього і чекають, коли той вирішить щось. Бог одразу згадав Одіна та інших богів. У серці щось ненависно йокнуло, і він відвернувся від вікна.
   – А що з Вальгардом? – запитав він.
   – Те, що я й казав, мій королю. Хальфдан не витримає удару Дьярві і його владі настане кінець. З Дьярві, якщо вам цікава моя точка зору, варто укласти мирні договори. Наскільки мені відомо, він не порушує угод, якщо тільки ви дійсно його друг. А це – наша запорука у мирі та спокої. 
   – Якщо ми укладемо угоду з Вальгардом, то зможемо заручитись його підтримкою і вже тоді ніякі тіфлінги нам не загроза, –висловив свою думку барон Вальдемар.
   – Або ж, – почав Локі, – ми укладемо угоду з ельфами і тіфлінгами. Дамо їм те, чого вони хочуть, а коли вони рознесуть землі гномів, ми їх поділимо згідно з договором, а потім заручимося підтримкою Вальгарда та розіб’ємо тіфлінгів, так само як розбивали інших.
   Лорд і барон перезирнулися, здивовано дивлячись одне на одного. Обидва думали, чого саме йому не прийшла така думка, але на те король і був королем, аби найкращі й найгірші думки приходили до його голови. Локі усміхнувся, згадуючи прийоми Одіна, який не одну проблему вирішував таким шляхом. Коли він знову глянув на гілки дерев, то там залишилося всього два ворони, що спостерігали за його діями.
   Коли Локі повернувся до своїх покоїв, Кассайопея вже збиралася йти, та помітивши чоловіка, Єлень не стала закінчувати свій наказ і лише кивнула головою. Присутність у покоях Кассайопеї змусила бога підступності замислитися, однак він відкинув цю думку, коли Єлень заговорила до нього.
   – Вибач, що я так поводилася. Я була нерозсудливою, – вона підійшла до нього і міцно обійняла. – Дитина мене цілісінький день штурхає. Це виводить мене з рівноваги.
   Локі поклав велику долоню на її живіт, відчувши сильний стусан, яким малий винагородив матір за те, що виношувала його під своїм серцем.
   – Малий розбишака, – трохи усміхнувшись, мовив він. – Хіба ж так можна? – стусани на мить припинилися. – Отак. Відчуває, хто тут головний, – чоловік відчув черговий удар.
   Єлень усміхнулася.
   – Ну, зачекай, – почав Локі, – тільки-но з’явишся на світ – більше безкарно битися не зможеш. Я втомився, – звернувся він до дружини. – Дуже втомився. Ще тільки вечір, а в мене вже очі злипаються.
    Єлень допомогла йому зняти каптан і вони вклалися у ліжко. Локі заснув швидко, а от жінка ще довго крутилася, намагаючись влягтися зручніше. Усілякі думки лізли в її голову, наганяючи невеселі роздуми. Коли вона заснула, вже стояла глибока ніч. 
   Крокуючи холодними коридорами, Кассайопея роздумувала над наказом королеви. Ввечері палац ставав безлюдним. Вартові тихесенько перешіптувались, а слуги і фрейліни збиралися на кухні, обговорюючи минулий день. Посвистуючий протяг наганяв на войовницю дивне відчуття. Народжена у теплих, сонячних краях, вона звикла до палаючого сонця, що зігрівало землі весь рік. Холодна дощова осінь змушувала її хандрити і сумувати. Її засмагла за літо шкіра робилася світлішою, а в темних очах зникав веселий блиск.
   Минувши двір, вона пройшла перші корпуси вартових та постійного війська, пройшлася тренувальним майданчиком, кутаючись у свій плащ та шмигаючи носом. Вітер безжально тріпав її довге каштанове волосся, а його сильні пориви вибивали подих з легень, тож жінці доводилося крутити головою у різні боки, щоб вдихнути. Помітивши блиск вогнища, що яскраво світило попереду, жінка пришвидшила свою ходу і, злетівши сходами, пройшла повз вахту.
   Тепло приміщення змусило її здригнутися, але вже через кілька хвилин вона звикла до температури і впевнено увійшла до зали, з якої доносилися гучні голоси її вихованок. Дві вартові відчинили перед нею масивні дубові двері, увійшовши, вона одразу ж прикувала до себе погляди сотень дівчат та жінок, які сиділи за довгими столами і на них. Десь в кутку дзенькнули струни лютні, а приємний голос перестав наспівувати сумну пісню. Кассайопея уважно обвела поглядом усіх войовниць, і її гарне обличчя набуло серйозного та суворого вигляду. Голос її зазвучав голосно й упевнено, від чого іншим хотілося десь сховатися, хоч би й під той самий стіл.