Глава 4

– Єлень! – крикнула Сіф. – Про що ти думаєш?! Ти пропустила вже п’ять ударів.
– Пробач, Сіф, сьогодні не мій день.
– На війні немає такого поняття!
– Ми не на війні.
– Сьогодні ні, а можливо, вже завтра на Асґард нападуть вороги, і всі, як один, стануть на його захист.
– Ніхто не нападе на Асґард. Ні сьогодні, ні завтра, – Єлень ще збиралася грубо відповісти войовниці, але в розмову втрутився, невідомо звідки з’явившись, Локі.
– Що тут відбувається?
– А, Локі! Твоя підопічна грубить. Вона не хоче навчатися військового мистецтва. А в наш час – це так необхідно!
– Єлень? – він обернувся до дівчини і запитально подивився.
– Сьогодні просто не мій день. Я втомилася. Безперервно, без відпочинку, вчу всі випади і удари. У мене болить все тіло. Я вже не можу. Занадто важко, – зізналася вона.
– Як бачиш, їй потрібно дати час перепочити, – промовив Локі. – Вона ж не асґардець. Смертні значно слабші за нас.
Леді Сіф мовчки кивнула і сховала меч у піхви. Мовчки пішла.
– Сіф іноді буває зарозумілою, але не звертай на це увагу.
– Я більше не буду ходити на її заняття. У мене синці по всьому тілу!
Весь день Єлень, як зазвичай, проводила в бібліотеці, читаючи. Перегортаючи сторінки старовинної книги, вона все більше дізнавалася про дев’ять світів. З кожним словом все більше і більше усвідомлювала суть того, що відбувається. Через кілька годин старанної роботи над книгою вона втомлено зітхнула. Її голова зараз була переповнена новими знаннями, які мозок відчайдушно намагався розіпхати по поличках. Зрештою, він втомився остаточно, відчуваючи, що йому не вистачить на це сили. Єлень позіхнула і потерла рукою живіт, який тільки зараз дав про себе знати. В голові у неї з’явилася тільки одна думка: «Треба терміново перекусити».
Вона йшла коридором на кухню, вловивши запах яблучного пирога з корицею. Рот моментально наповнився слинькою, а в животі жахливо забурчало. Вона була вже майже на місці. Ще кілька кроків, і Єлень насолодилася б смаком пирога.
– Єлень! – окликнув її жіночий голос.
– Чого ти хочеш? – вона обернулася, а перед нею стояла Рагна. Дівчина переминалася з ноги на ногу. – Чого ти мовчиш? Говори.
– Сьогодні ввечері буде бал, – промовила вона. – Принц Локі запрошує тебе на нього.
– Ну, раз Локі запрошує, тоді я піду, – Єлень озирнулася довкола і хотіла зробити крок, але тут дещо згадала. – А там буде стіл з їжею?
– Так, – Рагна з подивом подивилася на неї.
– Тоді я не танцюю, – вона зробила пару кроків до дверей кухні і пройшла всередину.
Шматочка пирога їй не дали.
Єлень перебувала тут вже близько чотирьох тижнів. За цей час в ній все кардинально змінилося. Вона була такою веселою, безтурботною, а зараз – одне ходяче непорозуміння, вічно з кислою міною на обличчі. Її настрій залежав, в буквальному сенсі, від погоди: коли визирало сонечко з-за свинцевих хмар, вона трохи раділа, а коли день був дощовим – в ній прокидалася апатія, і все, що вона робила – лежала на ліжку, з головою закутана в теплу ковдру. І це ще півбіди. Тепер вона чітко відчувала, що її дружні почуття до Локі переросли в щось більше. Єлень поступово закохувалася в нього. А це небезпечно – закохуватися в кожного зустрічного. Ніколи не знаєш, що відчуває до тебе предмет твого обожнювання. Тим більше після того, як кілька разів розбивали серце, і кожен раз ти клянешся, що це було в останнє. Найскладніше потім – зібрати своє, розбите на друзки, серце і склеїти його. На це йде багато часу. Хтось може вилікувати його за кілька днів, хтось за пару місяців, а вона – пам’ятала все і всіх. Її біль не проходить – він просто притупляється, робиться непомітним. Але варто їй побачити того, кому хотіла дарувати любов – біль пронизує дівчину з такою силою, що стає важко дихати, і в горлі наростає ком. «Я не хочу говорити йому про свої почуття. Одного разу вже зізналася, і більше цього повторювати не хочу», – вирішила вона.
***
Коли Єлень нарядили у цю сукню, вона ахнула. Ні, сукня була гарною, але аж надто легкою. Крізь цей шифон було видно її спідню білизну з мавпочками. Доросла тітка, а носила труси з мавпочками. Пустунка!
– Ця біле сукня не для мене. Може, є щось темніше?
– Але ж вона відмінно сидить на тобі, – заперечила Рагна. – Білий тобі личить.
«Я б сказала, що з моєю блідою шкірою, та ще в білій сукні, я виглядаю як мрець, але це ж «Асґардський тиждень моди». Тут дизайнери краще знають, що тобі до лиця».
«Не сумуй завчасно».
«Знову ти? Може, перестанеш читати мої думки?».
«Не можу. Їх чутно в радіусі кілометра. Ти занадто голосно думаєш», – Єлень закотила очі. «Я бачу тебе в дзеркалі. Не роби таке обличчя. Ти виглядаєш як дурепа».
«Коли ти вже встиг з моєю мамою познайомитися?»
«Коли ти згадувала її та батька».
«Від тебе нічого не приховати», – вона повільно видихнула. Фрейліна стояла і милувалася сукнею, хоча Єлені вона не подобалася.
«Прямо, як наречена».
«Замовкни там!» – у відповідь почувся істеричний сміх. – «Чого ти іржеш?» – дивувалася Єлень.
«Твоя нижня білизна», – і знову пролунав цей сміх.
«А мені подобаються труси з веселими принтами».
«Але не в двадцять років!»
«Не хвилюйся, на побачення я, зазвичай, одягаю нормальну білизну».
– Є інша сукня? – запитала Єлень у дівчини. Та тільки підняла на неї свої великі світлі очі і з подивом стала витріщатися.
– Але... Тобі пасує ця. Дивись, як вона сидить на твоїй фігурі, – Рагна повернула її обличчям до дзеркала і почала ще
щось пояснювати з приводу цього вбрання. Потім показала, як буде укладене волосся.
Для Єлені, яка виросла в інших умовах і в інших стильових особливостях – це був тихий жах. «Піраміда на моїй маківці. Ви серйозно?» – як завжди голосно подумала вона.
«Молилися ви на ніч, Єлень?»
«Це тут до чого?»
Відчинилися масивні дерев’яні двері, і до кімнати увійшов сам молодший принц Асґарду. Фрейліна присіла в реверансі. Вона і Єлень злегка штовхнула в бік, мовляв: «це ж принц, ти повинна поважати його». Дівчина лише скоса подивилася на неї, але не вклонилася Локі. Тим часом чоловік пройшов невелику кімнатку і наблизився до неї. Погляд його жадібно ковзав по її вбранню. Потім з’явилася ледь помітна посмішка, і ще один незрозумілий погляд.
– Чого приперся? – з посмішкою на обличчі запитала Єлень. Вона була з тих, хто при спілкуванні з людиною деякий час міг без докорів сумління ставала фамільярною. Випадок з Локі не був винятком.
– Прийшов вкотре врятувати тебе, – він простягнув їй згорток, який приніс з собою. Єлень взяла його.
– Що це?
– Відкрий, – бог відійшов назад і сів у крісло. – Ну ж бо, – наполіг він.
Єлень розгорнула згорток і виявила там сукню. Вона була неймовірно гарною і вишуканою. Темно-зеленого кольору з вишивкою на зоні декольте, рукавах і подолі. Вона розглядала її і захоплювалася. А ще вона була безмежно щаслива тому, що сукня була зі щільної тканини.
– Одягни її, – вона перевела погляд на Локі.
– Може, ви, принц Локі, залишите мої покої? – І, буваючи інколи фамільярною, вона не забувала правила палацового етикету. Все ж, незважаючи на їх дружбу, вона могла отримати по шапці за свої слова.
– Ні, – він відкинувся на спинку крісла. – Одягни.
«Невже ти думаєш, що я буду роздягатися перед тобою?»
«Я тебе вже стільки разів рятував. Як на мене, я заслужив цього».
«Розмріявся!» – вона зайшла за невелику ширму і почала
знімати ту нестерпну білу сукню. Почувся приглушений гуркіт зачинених дверей.
«Пішов все-таки», – подумала Єлень.
Дівчина стягнула сукню з себе і збиралася відкинути її у бік.
– Без сукні ти гарніша, – прошепотів Локі. Він стояв позаду неї, розглядаючи струнку фігуру.
– Локі! – вигукнула Єлень і прикрила своє тіло білою сукнею. – Вийди геть!
– Ну не дасть уже і подивитися на неї! – він сів назад у крісло.
– Так, не дам! – посміхаючись сама собі, відповіла вона.
Дівчина подивилася на себе у дзеркало.
Зелена сукня відмінно підійшла їй як за розміром, так і за фасоном і кольором. Підкреслювала всі її достоїнства і приховувала недоліки. У ній вона відчувала себе комфортно.
Єлень з’явилася з-за ширми.
Локі сидів у кріслі, закинувши ногу за ногу.
– Я не прогадав. Ця сукня тобі личить.
– Так. Вона шикарна!
Дівчина покрутилася на місці, і поділ сукні піднявся під тиском повітря, оголюючи її ноги.
– І все ж, чогось не вистачає.
Локі задумливо потер верхню губу, а потім різко встав і попрямував до трельяжу. Він дістав з різьбленої дерев’яної скриньки кольє, яке нещодавно купував для неї.
– Те, що треба.
Єлень захихотіла і похитала головою. Локі підійшов до неї.
– Повернись.
Вона повернулася до нього спиною і підняла волосся, щоб він зміг застебнути кольє на шиї. Вони дивилися у дзеркало. Образ був готовий. Залишилися лише дрібні деталі.
***
Настав час балу. Палац був наповнений безліччю осіб: посли, купці, барони і баронеси, істоти з інших вимірів. Всесвіт такий дивний.
– Усі ейнхерії* будуть зачаровані твоєю красою! – натхненно промовила Рагна, крокуючи поруч з Єленню.
– Рагна, я залишу їх усіх асиньям. Мені вони і задарма не потрібні, – після цієї фрази у фрейліни округлилися очі.
– Як?!
– Ось так.
– Але ж, якщо ти сподобаєшся одному з них, ти станеш вільною і будеш жити у багатстві!
– Пояснюю для тих, хто на бронепоїзді: я вільна від народження – це, по-перше. По-друге, мені не потрібні їх багатства. І, по-третє – вони мене не цікавлять.
– Так ти, що ж... це... з жінками?
– Рагно! – обурилася Єлень, а потім вирішила, що краще пояснити фрейліні все.
Близько двадцяти хвилин вона пояснювала, що вона натуралка, просто не хоче заміж так рано. У відповідь була лише посмішка, за якою можна було зрозуміти, що Рагна нічого не зрозуміла зі сказаного.
Єлень більше не стала пояснювати їй, скільки коштує в селі самогон, і пішла в натовп. Вона шукала поглядом Локі, наштовхуючись кожен раз на незнайомі обличчя. «Де ж ти?» – подумала Єлень. Відчувала вона себе незатишно без нього. Звикла, що він завжди поруч, якщо не у фізичній, видимій формі, то хоча б у думках.
– Мене шукаєш? – прошелестів оксамитовий голос над її вухом.
– Де ти був? Я вже втомилася бігати по всій залі. Між іншим, я прийшла вчасно. Навіть не запізнилася. А ось ти...
– Були невідкладні справи, – перебив він її.
– Ну, добре. У всьому потрібно шукати плюси. Наприклад, поки я тебе шукала, то почула багато нових пліток.
– Які стосувалися і тебе в тому числі? – Локі примружив очі.
– Природно.
Заграла музика. Всі розбилися по парах і почали танцювати.
– Дозвольте запросити вас на танець, мадам.
– Дозволяю, – вона вклала свою руку у відкриту долоню
Локі. Він підхопив її і закрутив у танці.
Після того випадку на площі Локі порадив їй зайнятися танцями. Єлень довго пручалася, але чоловік наполягав. Зрештою, вона здалася. Як видно, Локі знав, що це їй може стати в нагоді. Коли музика перестала грати, всі гості пройшли до пишного столу, який ломився від великої кількості страв. Розсівшись на свої місця, всі почали трапезувати.
Вони сиділи за столом і, звично, сперечалися. Локі намагався довести Єлені свою точку зору. Наївний. Адже вона все одно залишиться при своїй думці. Пара й не помітила, як до них наблизилася молода асинья.
– Не заважатиму? – промовила вона ніжним голоском.
Єлень підняла голову і побачила перед собою миловидну дівчину середнього зросту, струнку, з волоссям кольору пшениці. Обличчя було круглим; великі зелені очі яскраво виділялися на блідій шкірі; губи, злегка повненькі, ніжно- рожевого відтінку, розтягнулися в посмішці.
– Бачу, ти швидко знайшов заміну Сіґюн, – вона розглядала Єлень оцінюючим поглядом.
– Хедно, – сухо вимовив Локі.
– Що? Я говорю те, що бачу.
– Іноді зір може підвести, – пожартувала Єлень. Відьма тільки кинула невдоволений погляд в її бік.
– Єлень, не варто... – принц не встиг закінчити фразу.
– Не варто вплутувати себе в неприємності, смертна, – її очі загорілися, від чого зелений колір здавався більш яскравим.
– На жаль, але це у мене в крові.
– Гм-м... Характером така ж норовлива, як і колишня ванахеймська принцеса.
Локі сидів мовчки. Єлень помітила, що на його обличчі грають напружені м’язи.
– Хедно, – промовив його оксамитовий голос, – припини.
– Знаєш, може, ти і знайшов схожу на Сіґюн дівчину, але нею вона ніколи не буде. А ти... – вона повернула голову і подивилася прямо в очі смертній. Від такого погляду всередині дівчини оселився холодок. – Ти лише смертна, якою він скористається, щоб вгамувати свою спрагу плоті. А знаєш, що
буде потім? Він викине тебе, як непотрібну іграшку, – відьма наблизилася до неї настільки близько, що Єлень відчувала її подих. Очі чародійки горіли яскравіше колишнього, а всередині Єлені холодок все наростав і наростав.
– Хедно! – прошипів принц. – Забирайся геть!
– Що? Розкусила твій план? – вона криво посміхнулася і зникла.
– Не вір всьому, що вона говорить.
– Я і не вірю, – Єлень затремтіла.
– Ходімо звідси, – Локі потягнув її за руку в бік дверей.
– Ні, Локі. Я піду одна, – вона вирвала свою руку і попрямувала до виходу, шурхаючи довгим подолом сукні.
Єлень крутилася всю ніч. Слова цієї відьми не виходили у неї з голови. «Хто з них веде подвійну гру? Хто з них бреше? Невже, Локі збрехав мені, щоб домогтися моєї прихильності? – міркувала вона перед сном. – Ні. Нісенітниця якась. Хто я, а хто Локі? До того ж, якби він чогось такого хотів – давно б узяв. Що йому заважало, адже можливостей було багато? А може... Ні, не може. Все це абсурд...».
Її розум твердив, що Локі навмисно це придумав, але серце говорило протилежне. «А що, якщо Хедна не бреше?» І нарешті останнє питання, яке змусило її пересилити себе і знайти вранці відьму: хіба можна вірити богу підступності?
Єлень була розбита. Під очима залягли темні кола, та й виглядала дівчина, як побитий собака. Рагна увійшла в покої, вносячи тацю зі сніданком. Єлень відмовилася від їжі, вважаючи за краще, якомога швидше вирішити свої питання.
– Де я можу знайти Хедну? – запитала вона, поки одягала штани і светр.
– Хедну? – перепитала фрейліна. – Хедну чарівницю?
– Так. Де її можна знайти?
– До неї не варто навідуватися. Вона злісна відьма, яка...
– Рагна, скажи мені, будь ласка: де її знайти?
– Вона живе в Залізному Лісі.
– Як туди проїхати?
– Туди дуже довго добиратися. Днів п’ять, не менше.
– Мені потрібно сьогодні, і як можна швидше. Ти можеш мені допомогти? – Єлень запитально подивилася на дівчину. Та трохи вагалася з відповіддю.
– Якщо вона так сильно тобі потрібна, то сама прийде.
Рагна мала рацію. Відьма насправді прийшла. Одна з кухарок передала Єлені маленький аркуш паперу, де було написано: «Я чекаю тебе на околиці лісу». Не роздумуючи, смертна попрямувала туди. Оминати охорону їй не доводилося зовсім. Вони вже звикли, що вона вештається по палацу без діла, а тому і не звертали на неї особливої уваги. Ніхто навіть і подумати не міг, щоб зупинити її, або піти до Локі. Ніхто не додумався. Всі вважали це за черговий бзік в її дивній мідґардській голові. Що вже тут сказати, недолюблювали аси людей. Аж надто ті здавалися їм дрібними, нікчемними і огидними. Особливо після того, як прийняли вони іншого бога.
Найбільше Єлень боялася почути щось жахливе. Чим ближче вона підходила до лісу, тим більше ставало не по собі. Ліс був, на диво, тихим. Майже неживим. Єлень з побоюванням пройшла в підлісок, думаючи, чи ще не пізно повернутися. Вже було пізно.
– Я тут, смертна, – почувся ніжний голосок. Єлень звернула вбік і пішла на голос відьми.
– Я хотіла розпитати тебе про... – почала дівчина, але відьма її перебила.
– Я знаю. Якби ти так сильно цього не прагнула, я б не прийшла, – вона ласкаво посміхнулася, але від цієї посмішки стало тільки гірше. – Впевнена, що готова почути правду? – жінка примружилася.
– Так.
– Що ж, тоді я почну цю не надто довгу історію. Її звали Сіґюн. Вона була ванахеймською принцесою. І ти чимось схожа на неї. Є щось спільне в рисах обличчя і в характері... Так от, вона прибула в Асґард за наказом свого батька. І все було б добре, якби не опальний принц. Він спокусив її, використав у своїх намірах, а коли вона йому набридла – убив її.
– Але Локі казав мені, що її вбили цверги, – запротестувала Єлень, не вірячи сказаному.
– А що він ще міг сказати? Що він її вбив? Для того щоб приховати свій злочин, він і придумав цю історію. І тепер використовує її, як наживку для жертви. Розповідає незвичайну історію про те, як сильно любив її, як його голубку погубили вороги, і тепер він карає себе за те, що не зміг її врятувати. І сотні таких дуреп, як ти, ведуться на цей обман. І, врешті-решт, їх спіткала така ж доля.
– Ні...
– Так. Я намагалася багатьох врятувати, але вони відмовлялися. Ти з небагатьох, які хотіли знати правду. Локі любить лише себе. На почуття інших йому плювати. Він скористається твоїми почуттями, а потім – викине, як непотріб.
– І що ж мені робити? – запитала Єлень, стримуючи свої почуття з останніх сил.
– Тікати! Тікати, поки є можливість! Інакше потім буде запізно!
– Я... я...
– Повертайся до Мідґарду. Там за тебе заступляться. Тут підтримки тобі не знайти. Навіть, як би мені не хотілося тобі допомогти, я не зможу цього зробити.
– Я... Я повернуся до Мідґарду, – не відриваючи погляду від очей відьми, вона почала відходити назад.
– Біжи, Єлень! Біжи! – Єлень зірвалася з місця.
Вона бігла крізь ліс, сади, коридори і, коли досягла своєї мети – тронної зали, зупинилася.
– Перекажіть Одіну, що я хотіла б його бачити, – сказала вона охоронцеві, переводячи подих.
– Зараз Всебатько не зможе вас прийняти.
– Але мені дуже потрібно! Це питання життя і смерті! – вигукнула Єлень.
– Мені дуже шкода. Але доведеться почекати.
– Мені ніколи чекати, – прошепотіла вона і, ризикуючи бути спійманою, кинулася вперед. Швидко проскочила всередину і, не зупиняючись, пробігла до трону. Тор і Одін дивилися з подивом на неї.
Схаменулися вартові, наздогнали її і, схопивши, почали відтягувати назад.
– Одіне! Прошу, вислухайте мене! – крізь сльози кричала дівчина.
– Облиште її! – наказав владика. Воїни відпустили Єлень і вийшли геть. – Говори, що трапилося?
– Я хочу назад до Мідґарду. Просто зараз! Я так більше не можу! Я хочу додому! – заливаючись сльозами, говорила вона.
– Але тебе все влаштовувало. Що трапилося? – схвильовано запитав Тор.
– Асґард – гарна планета. Але це не мій дім. Я тут чужа. Я так більше не можу!
– Локі знає про твоє рішення?
– Ні! – вигукнула вона. – І не повинен знати. Прошу вас, – вона опустилася на коліна. – Прошу!
– Встань, – промовив Всебатько.
Єлень піднялася з колін.
– Якщо ти так сильно хочеш додому, то нам нічого не залишається, як відпустити тебе. Тор, – він звернувся до сина,
– проведи її до Веселкового мосту. Нехай Хеймдалль* відправить її назад, – Тор лише кивнув на знак схвалення.
Вона в останній раз йшла цими довгими коридорами, а слуги дивилися їй услід без краплі емоцій в очах. Тор йшов поруч з нею, щось кажучи сам собі. Звертався він, звичайно ж, до Єлені, але вона його не чула. Весь світ перестав існувати для неї. Вона знову розбилася вщент. Вони підійшли до Хеймдалля. Той вже готував Міст до телепорту.
– Ти впевнена, що хочеш покинути це місце? – запитав ще раз Тор.
– Так.
– Але... – він злегка запнувся. – Локі.
– Ні, Тор, він не буде сумувати, – закінчила Єлень замість нього.
– Хеймдаллю, відкрий Веселковий міст, – промовив спадкоємець трону.
Хеймдалль кивнув і почав щось шепотіти.
«Ще трохи, і я буду вдома. В безпеці. Я забуду Локі... забуду все, що з ним пов’язано». Портал з одного світу в інший ось-ось відкриється. Єлень заливалася сльозами. «Чому я не можу бути хоч крапельку щасливою? Чому доля така безжальна до мене? Ще трохи. Кілька хвилин і я буду вдома. Залізу під теплу ковдру; буду пити гарячий чай і заїдати біль цукерками. Чай – гарне рішення всіх проблем. У своїй кімнаті, в своєму окремому світі, я буду сумувати. А коли потрібно буде вийти за її межі – одягну маску, до якої вже всі звикли. І буду такою ж безтурботною на очах у батьків і друзів. І тільки кімната буде знати про мої тихі схлипи темними ночами».
Всього кілька кроків відділяли її від порталу. Кілька кроків...
– Єлень!
«Ні. Не зараз, Локі!» – вона обернулася і, побачивши опального принца, розридалася ще сильніше.
– Що тут відбувається? – запитав трикстер, спішуючись з коня. Виглядав він стривоженим.
– Я повертаюся додому, – вона спробувала сказати ці слова, як можна твердіше, але через схлипи вийшло навпаки.
– Чому? – Локі насупив брови. В його очах читався подив.
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати!
Небосхил стало затягувати темними хмарами. Десь вдалині було чути гуркіт грому. Наближалася буря.
Сильні пориви вітру шарпали її волосся.
– Єлень, – більш м’яко вимовив трикстер, – не йди, прошу. Залишся зі мною.
Вона бачила цей біль, цю печаль в його очах. Ох, як же їй хотілося залишитися. Вона готова була навіть померти, але тільки б бути з ним.
Раптом в її голові прозвучали слова відьми: «Біжи, Єлень! Біжи!». Це був наказ. Наказ, якому вона нерозумно підкорилася.
Не бачучи дороги перед очима, вона почала відходити від порталу ближче до краю Моста.
– Єлень, ні! – пролунав гучний гуркіт грому. Якби Локі не схаменувся вчасно, Єлень була б мертвою. – Що з тобою відбувається?! – тряс він її, тримаючи за плечі. Дівчина лише безсило опустилася на коліна. – Тут не обійшлося без магії. Хедна! – здогадався трикстер. – Ти бачилася з нею? Відповідай! – Локі трусонув її ще раз.
– Не вийде, Локі. Вона не чує, – промовив Тор. Хеймдалль, тим часом, закрив портал. – Потрібно показати її лікарям.
– Ні. Я сам упораюся, – Локі взяв її на руки і поніс до палацу.
Варто було богу переступити поріг своїх покоїв і покласти її на ліжко, як Єлень стала кричати і звиватися. Вона хотіла вирватися з його полону.
– Хедна! – кричав Локі. – Будь ти проклята!
Дівчина бачила жахливу картину перед собою.
Локі із закривавленими руками наближався до неї. Він тримав у руці кинджал і промовляв:
«Я виріжу твоє серце. Повільно...».
Його очі горіли шаленою жагою. Йому хотілося жертви. Нової жертви.
– Єлень! Єлень, ти мене чуєш?! – принц намагався привести дівчину до тями.
– Я випущу всю твою кров! А тіло віддам Фенріру на поживу, – продовжував звучати його голос в її маренні. Вона закричала ще сильніше.
– Пробач, Єлень. Я не хочу цього робити, але, мабуть, до-
ведеться, – він дав їй зілля, від якого вона знепритомніла.
Прокинулась дівчина, коли за вікном стояла глибока ніч. Локі, втомлений, сидів у кріслі і про щось думав. Вона зрозуміла, що знаходиться в його покоях. Спробувала підвестися, але різкий біль у голові змусив знову лягти.
Помітивши рух, Локі стрепенувся.
– Отямилась, слава долі! – він піднявся зі свого місця і підійшов до невеликого столика.
– Що зі мною трапилося? – Єлень не розуміла, що відбувається. Локі змішав якісь трави і залив їх окропом. Взяв миску з рідиною, намочив в ній шматок тканини і підійшов ближче до ліжка.
– Не пам’ятаєш? – запитав він, і сам відповів. – Не дивно. Від такого заклинання врятувалася.
– Якого заклинання?
– Якого дідька ти пішла до Хедни?! – гаркнув трикстер і вдарив кулаком об поверхню столика. Рідина неспокійно заколихалася в мисці.
– Хедна? – перепитала вона.
– Так, вона. Рагна ж попереджала тебе, але ти, вперта вівця, робиш все навпаки! – Єлень силкувалася щось пригадати. – А якби я не встиг? Якби Рагна не сказала мені про це? Ти хоч розумієш, що могла померти?!
– Померти?
Трикстер дістав шмат тканини і приклав до лоба дівчини. Тепло аромату трав розслабили напружені м’язи Єлені й вгамували головний біль.
– Повірити не можу. Як ти могла? Як ти могла повірити словам цієї інтриганки?
– Про що ти? У що повірила? Я нічого не пам’ятаю. В голові немає жодної думки.
– Завтра все згадаєш. Таке буває, – Локі втомлено потер перенісся. – Тобі потрібно спати, – він підвівся. – Сьогодні заночуєш тут.
– А ти?
– А я посплю в кріслі, – він підкинув кілька полін до каміну. Вони голосно затріщали, і вогонь поглинув їх.
Локі вмостився зручніше в кріслі.
Фенрір, побачивши господаря, виляючи хвостом, підійшов до нього і ліг біля ніг.
Через запах ароматних трав сон огорнув Єлень своїми ланцюгами, і незабаром вона заснула.
Сни їй снилися неспокійні. Їй ввижалися якісь тіні. Спочатку вони були людськими, а потім перетворювалися на вовчі. Вона не прокидалася. Навчилася контролювати свої сни. Їй снився ліс, хатина, лісові духи. Сон змінювався. Спалах. Вона в озері. Навколо неї біснується нечисть. Знову спалах. Хтось кличе. Голос віддалено нагадує її власний. Спалах світла. Ні, не світла. Це була блискавка. Вона потрапила в грозу. Сонце. Золоте сонце в оленячих рогах. Хтось гукнув її. Вона прокинулась.
За вікном стояв похмурий осінній день. Сірі хмари покрили небосхил. Сильний вітер колихав дерева, а їх потужні крони гнулися до землі. В покоях Локі було тепло і затишно. Сам принц ще спав, а Єлень, сидячи на підвіконні, загорнувшись в теплу ковдру, дивилася у вікно. Пам’ять до неї так і не повернулася. Цей момент із життя стерся на віки вічні. Фенрір понуро лежав у згаслого каміна, але раптово схаменувся і підбіг до дверей. Пролунав приглушений стукіт.
– Принце Локі, – почувся голос Рагни.
Єлень хотіла злізти з підвіконня якомога тихіше, щоб не розбудити трикстера, але не вийшло. Зачепила ковдрою одну з книг на тумбочці, і та з гуркотом упала на підлогу. Локі прокинувся.
– Вибач. Я не хотіла тебе будити, – вона стиснула губи.
– Котра година?
– Вже полудень.
У двері знову постукали.
– Хто там? – сонним голосом запитав принц.
– Це я, Рагна. Я принесла вам обід, – принц підійшов до дверей і відчинив їх.
У покої увійшла фрейліна з підносом різних страв.
– Ваш брат просив переказати, щоб Єлень одужувала і готувалася до тренувань.
– Тор як завжди в своєму репертуарі, – фиркнув Локі. – Дякую, Рагна, можеш йти, – він зачинив за нею двері, після
того, як вона поставила тацю на столик.
– Як ти себе почуваєш? – поцікавився чоловік.
– Я нічого не пам’ятаю.
– Стерла пам’ять... От же стерво! – На його обличчі знову заграла напруга і роздратованість.
– Локі, навіть, якщо я і ходила до неї, навіщо тоді вона зробила все це?
– Тому що закохана, – від цих слів у дівчини перехопило подих.
– А ти її кохаєш?
Бог обдарував її гнівним поглядом.
– Кохаю я її? – перепитав він. – Чи кохаю я її? – пролунав нервовий смішок.
– Я задаю надто багато запитань, – Єлень скинула з себе ковдру і попрямувала до дверей.
– Я кохаю тільки одну дівчину, і це ти, Єлень.
Вона спинилася на півдорозі, не вірячи своїм вухам.
«Невже це сказав трикстер? Або ж це звукові галюцинації?».
– Я кохаю тебе. Ти стала втіхою мого життя.
Дівчина стояла до нього спиною і мовчала, не вірячи тому, що відбувалося.
– Єлень, якщо я тобі осоружний, я все зрозумію. Тільки не мовчи.
– Як людина, яку я впустила у свої мрії і серце, може бути мені бридкою? – вона повернулася до нього, і губи її розпливлися в усмішці. Локі знадобилося всього три кроки, аби скоротити відстань між ними. – Хедна не залишить мене у спокої.
– Ні. Але ми зможемо дати їй відсіч, – він притягнув її до себе і міцно обійняв.