Глава 2

Вони в’їхали в головні ворота Асґарду. Єлень сиділа позаду Локі, який своєю спиною закривав їй весь вид. Але вона не переживала з цього приводу, так як крутила головою в різні боки. У неї немов дар мови відняло від побаченого: маленькі затишні будиночки селян, великі особняки персон при владі; розкішні сади, в яких росли яблуні і рожеві дерева, цвіт їх розлітався по всій окрузі; ялиці, вишні, персики, дуби і тополі, і це, не рахуючи чагарників і квітів. Вся дорога до палацу була вкрита бруківкою. Над їх головами пропливали літаючі кораблі, чому Єлень дивувалася, як дитя. Люди вибігали їм назустріч. Щось кричали, махали руками. Локі відповідав їм ледве помітним кивком голови. Від воріт до міста він пустив коня галопом, і той за лічені миті стояв вже біля палацу.
Палац був величезний. Золоті колони відбивали сонячні промені, і від того здавалися білими, змушували приїжджого мружитися. Білосніжні мармурові сходи, перила, балкони, плитка – все це оздоблення висловлювало тільки одне: тут живуть особи царської крові.
Вони піднялися до золотих воріт. Локі сказав, що це Вальхалла* – чертог Одіна Всебатька. Двері відчинилися, і двоє вартових вклонилися, даючи пройти всередину. Фрейліни присідали в глибоких реверансах, побачивши принца здалеку. Коли Локі і Єлень проходили повз них, більшість починала хихотіти.
Так вони минули ще пару коридорів і пройшли в тронний зал. Єлень підняла голову, щоб глянути на стелю, але її не було. Замість стелі там був небосхил. Блукаючи поглядом по залу, вона помітила, що всюди майорять від поривів неіснуючого вітру прапори з гербом королівства. Масивні колони здіймалися вгору, тримаючи на своїх капітелях скляну стелю. В самому кінці зали, на щаблях, стояв трон. Єлень запримітила, що позаду нього є невеликі поглиблення. «Швидше за все, – подумала вона, – вони приховують коридор в покої правителя». І була права: почувся приглушений стук дверей, але не тих, через які увійшли вони, а захованих у ніші. Тепер Єлень побачила і самого владику дев’яти світів.
Одін поважно пройшов від ніші до трону, шуркаючи подолами свого довгого одягу. Це був літній чоловік з сивою бородою і таким же сивим волоссям. Він був високий і статний. Одягнений в каптан золотого кольору з вишитими, такими ж, тільки світлішими нитками, візерунками. Такий невеликий, що довелося б напружити зір, щоб розглянути його. Всебатько зайняв своє місце на троні, тримаючи в руці свій спис Ґунґнір*.
– Батько, – сказав Локі і в знак поваги вклонився владиці.
Єлень, закривши свій рот від подиву, наслідувала приклад трикстера. Але вийшло у неї це забавно-незграбно, і вона зашарілася.
– Хто це, Локі? – поцікавився Одін, дивлячись одним своїм оком на дівчину.
– Мене звуть Єлень, Ваша Величність. – відповіла Єлень, перш ніж Локі встиг відкрити рота. – Я з Мідґарду.
– З Мідґарду? – перепитав Всебатько.
– Так, – голос її затремтів, а вся впевненість – випарувалася. Під пильним поглядом Всебатька їй стало некомфортно. Відчувала себе, немов мурашка під мікроскопом.
– Де ти її знайшов? – не дивлячись на сина, запитав цар.
– У лісі. Звалилася, як сніг на голову. Фенрір, відчувши її, кинувся за нею. Я не розумів, що відбувається, а коли знайшов його – він уже готувався розірвати її на шматки.
– Досить цікава історія виходить, – Одін підвівся з місця, не випускаючи з рук Ґунґнір.
Неспішно спустившись з п’єдесталу, він підійшов ближче до дівчини. Зростом він був такий же, як і Локі, але дивитися йому прямо в очі Єлень боялася.
– Як ти сюди потрапила, Єлень? – І вона розповіла все, як було.
Бог слухав її уважно, зрідка поглядаючи на Локі. Той стояв з непроникним виглядом.
– Де ти найбільше всього відчувала поколювання? – поцікавився Всебатько.
– У руках. У пальцях, – дівчина подивилася на свої руки, відчуваючи, що від хвилювання вони стали крижаними.
– Дозволиш? – чоловік взяв її праву руку в свою, але тут же відсахнувся.
Єлень і сама сіпнулася, злякавшись.
– Варто! – гаркнув Одін. Двоє кремезних чоловіків підійшли до них. – Замкнути її в покоях і не випускати! – наказав цар.
– Що? – Єлень здивовано поглянула на Локі. Той не дивився на неї зовсім. – Ви не маєте права! – збунтувалася вона, але було вже пізно. Її схопили і під білі рученьки потягли геть з тронної зали.
– Що ти відчув? – поцікавився Локі.
– Вона просякнута наскрізь сильною магією. Сама того не відчуває.
– Я думаю, вона стала жертвою якогось магічного втручання. Вчора було свято Мабон*. Це може бути якось пов’язано...
– Може, і так, – Одін стомлено опустився на трон. До зали вбігла цариця Фріґґ.
– Кого ти привів до палацу? – кинулася вона з розпитуваннями до сина.
– Смертну дівчину.
– Де вона зараз? – Фріґґ перевела погляд на Одіна. – Куди ти наказав її відвести?
– В покої. Навіщо вона тобі?
– Я бачила майбутнє.

***
– Яке ви маєте право?! – двоє вартових впхнули Єлень в невелику кімнатку, яка служила покоями для кількох слуг. Затягнути її туди було не так вже й просто: дівчина весь час виривалася, пручалася і кусала їх за руки, тим самим заважаючи чоловікам виконати наказ царя.
– Негайно випустіть мене! – вона хотіла проскочити, але двері зачинилися прямо перед носом. На декілька секунд Єлень притихла. Вартові полегшено зітхнули. Такої норовливої
молодички у них не було ніколи. Але тиша тривала недовго.
Віддихавшись, Єлень почала тарабанити кулаками в двері, висловлюючись при цьому далеко не жіночими фразами. Двоє чоловіків, почухавши потилиці, глянули один на одного здивовано.
Дівчина не зупинялася, грюкала кулаками в двері, поки ті не відчинилися. Єлень мало не заїхала кулаком в око жінці, що стояла на порозі.
– Єлень? – поцікавилася висока струнка білява жінка, проходячи всередину приміщення, тим самим змушуючи Єлень відступити назад.
– Так.
– Я Фріґґ. Дружина Одіна і мати Локі, – відрекомендувалася вона. Єлень відреагувала на це схрещеними руками на грудях і ненависним поглядом.
– За що мене замкнули тут? – голос її прозвучав настільки твердо, що, здавалося, зламати її волю було неможливо.
– О, моя люба, – почала Фріґґ. – Сталося непорозуміння. Бачиш, ти потрапила під вплив магії, і Одін, відчувши це, вирішив, що ти шпигунка. Але не хвилюйся, все вже з’ясувалося.
– Сподіваюся, тепер я можу повернутися додому? Тому що саме цього я і хочу.
– На жаль, – цариця посмутніла, – Веселковий міст* не відчиняли в ваш світ вже тисячу років. Після того, як ви прийняли християнство, наша магія більше не поширювалася на Мідґард. Боюся, відправити тебе назад вже неможливо.
– Чудово, – на диво спокійно вимовила дівчина, розводячи руками. – Просто чудово! І що ж мені тепер робити?
– Найкращий варіант, – продовжила цариця, – це залишитися тут. Звичайно ж, поки ми не знайдемо спосіб. А поки що залишишся в палаці. Тобі виділять покої і служницю. Можеш користуватися всім, чим захочеш...
– Стривайте-но, – перебила її Єлень. – Якщо Веселковий міст не відкривався в світ смертних тисячу років, то як я тут опинилася?
– Не знаю. Але, думаю, ти сама зможеш знайти відповідь у книгах. Впевнена, Локі тобі в цьому допоможе. – Жінка дивно і багатозначно посміхнулася.
Покинувши невелику кімнатку, Єлень примудрилася глянути на вартових злісним поглядом, і з поважним виглядом пройти за царицею Фріґґ. Вони повернулися назад до тронної зали, де на них чекали Одін і Локі. Цариця шепнула щось на вухо синові і попросила провести Єлень до її покоїв. Локі буркнув щось невиразне, маючи на увазі, що він не слуга на побігеньках, але все ж виконав прохання матері.
Кімната, в яку поселили дівчину, була маленькою, але затишною. З балкона відкривався чудовий вид на ліс і озеро.
Була кімната повністю мебльована: велика шафа для одягу, дзеркало і туалетний столик, письмовий стіл, ширма, яка закривала половину шафи. На стінах висіли старовинні гобелени з мотивами любовних історій. Сама по собі кімната була світлою: стіни пофарбовані в пастельні тони, а підлогу було викладено зі світлої деревини. На ній також лежало кілька килимів. На приліжкових тумбочках стояли підсвічники, як і по всій кімнаті. Швидко оглянувши своє нове місце проживання, Єлень виявила ще двоє дверей. Одні вели до ванної, а другі – в кімнату для прислуг. Вона заглянула в ванну, і зойкнула від побаченого: вся кімната була з білого мармуру.
Як і говорила цариця, їй виділили молоденьку служницю на ім’я Рагна. Єлень про себе відзначила, що всі аси, не включаючи до цього списку Локі, були світловолосими і білошкірими. Служниця здалася їй привабливою, хоча краса її була холодною і трохи відстороненою. Обличчя її було видовженим, позбавленим щік і виражених вилиць. Швидше, така особа нагадувала Єлені персонажів із казок, де згадувались ельфи, русалки і феї. Рагна розповіла дівчині про правила палацу, так само згадала, що в північну частину палацу краще не ходити без особливої потреби, бо там розташовані покої бога підступності, а він не полюбляв відвідувачів. Потім Рагна принесла обід в покої, і Єлень, вперше за весь цей час, зрозуміла, що сильно зголодніла.
Після обіду до помешкання заглянула швачка. Вона зняла з дівчини мірки для пошиття одягу і швидко пішла, забравши з собою Рагну.
Єлень залишилася сама, і час став тягнутися для неї надто довго. Коли ж їй стало нестерпно нудно в своїй кімнаті, вона вирішила прогулятися палацом.
Коридори з одного плавно перетікали в інші. Заблукати тут було дуже легко, чого Єлень намагалася уникати, запам’ятовуючи дорогу. Але виявилося, що це не так вже й легко: розглядати інтер’єр палацу і стежити за дорогою одночасно. Зрештою, вона зупинилася, розуміючи, що заблукала. У північному крилі палацу, де вона зараз знаходилася, було безлюдно, якщо порівнювати із західним або південним, де вічно снували слуги і вартові. Тут же панувала пригнічена атмосфера, від якої хотілося бігти не озираючись. Дівчина знову прокляла себе за неуважність і, набравшись сміливості, рушила далі в надії зайти або в глухий кут, або знайти когось, хто міг би їй допомогти. Не помилилася. В кінці коридору були масивні дубові різьблені двері, які вона вважала за порятунок.
Єлень акуратно відчинила двері і так само акуратно і тихо зачинила їх за собою, прослизнувши в кімнату. Це виявилися просторі житлові покої. Стіни були завішані темно-зеленими гобеленами; на підлозі лежали шкури ведмедів і вовків. Вона також була повністю мебльована. Єлень вдарила себе рукою по лобі, згадуючи слова Рагни. Вона виявилася в покоях, в які не можна було входити без дозволу господаря. Єлень вже збиралася покинути покої трикстера, але завмерла на місці, побачивши перед собою вовка, який скалив до неї морду. Фенрір, який тихо прошмигнув до дверей, позбавляючи її можливості втекти, знову вишкірився й облизнувся. Єлень швидко озирнулась на всі боки, поки вовк скалився і готувався напасти. Її очі натрапили на ще одні двері зліва від неї. Вибір був очевидний. Фенріру дісталося по носі, коли Єлень замкнула двері за собою.
– І що ти тепер будеш робити? – вона почула хлюпання води і аромати масла.
– Ну, ти ж тут, отже все не так вже й погано. – Єлень стояла обличчям до дверей, намагаючись приховати рум’янець і не дивитися на Локі, тому що їй було соромно.
– Ти так в цьому впевнена? – він продовжував купатися.
– Не те, щоб зовсім... Але ти ж не залишиш мене в своїй ванній? Адже так?
– Чому б і ні?
– Я помру від голоду і буду розкладатися. Запах трупа не надто приємний.
– Що ж, твої аргументи прийнято. Подай рушника.
Вона намагалася знайти рушник очима так, щоб не бачити оголеного чоловіка. Знайшла. Рушник висів на гачку, варто було тільки руку простягнути. Єлень зняла його і, так само втупившись в стіну, подала Локі.
– Ближче підійди.
Вона дивилася під ноги, щоб не посковзнутися на вологій від пари і води плитці.
– Вже досить близько?
– А ти озирнися і подивися.
– У тебе плитка така красива у ванній, що очей не відвести. Ось думаю, може в своїй ванній таку ж поклеїти?
– Ну так, плитка красива. Рушник, – наполіг принц.
– А, так, тримай.
Вона простягла руку і натрапила на розпалене тіло. На мокре, розпалене тіло. Сяк-так, накинувши рушник на плече трикстера, вона підійшла ближче до стіни.
– Мабуть, подивлюся ближче. А то зір підводить.
– Ну, так-так. А ти там, біля дверей, що, не надивилася?
– Та... якось забула візерунок. Пам’ять, як решето!
– Так тобі до лікаря потрібно, Єлень.
– Так, ти маєш рацію – потрібно. Повернуся додому – обов’язково сходжу. Боже, яка плитка!
– Обернись.
Вона невпевнено повернула голову в його бік і краєм ока подивилася. Чоловік був уже одягнений. Єлень зробила рішучий і дуже необережний крок в сторону Локі. Нога ковзнула по вологій плитці, і вона втратила рівновагу. Добре, хоч у Локі була відмінна реакція: він зреагував миттєво, схопивши її за руку і втримавши.
– Це добре, що ти так швидко зреагував, – Єлень злегка посміхнулася, знову червоніючи. – В іншому випадку, я б була схожа на морську зірку.
Локі засміявся.
– Ти завжди така незграбна? – продовжуючи посміхатися, запитав принц.
– З самого народження, – широко посміхаючись, відповіла вона.
Локі вийшов з ванної кімнати і відігнав звіра. Єлень невпевнено пройшла за ним, краєм ока спостерігаючи за засмученим вовком, якому знову не перепало ні шматочка її плоті.
– Як ти тут опинилася? Зазвичай в цю частину палацу ніхто не ходить, – промовив Локі, запрошуючи Єлень сісти в різьблене крісло.
– Я гуляла палацом, поки не заблукала. Вирішила, що краще піти далі і натрапила на двері. Далі ти і сам все знаєш.
Локі знову розреготався.
– Це ідіотизм. Тільки повна ідіотка може заблукати в коридорах і потрапити в таку безглузду ситуацію!
– О, дякую за комплімент, але не варто. Я ще й не на таке здатна.
Розмова далі пішла, як по маслу. Локі розповідав про життя в палаці, про правила, про те, як живуть аси. Здавалося, йому подобалося товариство дивної смертної, яка губиться не тільки серед світів, але й у двох-трьох коридорах. Коли Локі мовчав, Єлень розповідала про життя на Землі, тобто, в Мідґарді.
Розповідала вона довго і цікаво. Локі слухав її уважно, вбираючи в себе кожне слово. Йому ця безглузда ситуація починала подобатися. Ймовірно, Норни* спеціально послали йому Єлень, щоб він міг, так би мовити, – з перших вуст, – дізнатися про життя в Мідґарді. Як не крути, а був він там тисячу років тому, і, як виявилося, все змінилося. Докорінно змінилося з моменту його останнього візиту.
Коли ж розмови про культури вичерпалися, бог підступності не посоромився запитання особистого характеру, на які Єлень відповідати не дуже хотіла. Правду кажучи, вона не знала, що розповісти про себе.
Так за довгою бесідою пройшла друга половина дня. Локі, розуміючи, що ця дама може знову загубитися в коридорах, вирішив провести її. Як виявилося – недарма. Єлень, навіть під його пильним поглядом, зуміла звернути не в ту сторону, хоча на дурепу вона не була схожа.
– Що ж, – зніяковіло почала дівчина, – дякую, що... е-е-е... провів мене. Інакше я знову б заблукала, – вона недоречно розреготалася, але тут же осіклася і відкашлялась в руку.
– Сподіваюся, ти скористаєшся моїми порадами. Життя при дворі царя буває часом нудним. Краще займися справою. В Асґарді є безліч цікавих занять.
– Я обов’язково пошукаю щось для себе. Дякую за пораду.