Розділ 17.

Я не могла й не хотіла більше там знаходитись, Костянтин, зрозумів, і мовчки повів мене до залу, де всі снідали. Воїни, що не поїхали з князем, дворяни, жінки, що одягнені схоже до мене, тільки прикрас більше. Найбільшу увагу привернули єреї, в довгих, чорних балахонах, з великими хрестами на шиї.
Вони також помітили мене, й дивились.

Воїни що до нашого приходу шумно обговорювали щось, затихли, й навіть рівніше сіли.

Без зайвих слів, мій воїн перейшов до головного.

— Моя наречена з Новгороду, Леслава!

Тепер на мене точно дивилися всі, без винятку...

Я тихо сіла за крісло, яке мені люб'язно підсунув мій "наречений" й також усіх з цікавістю розглядала.
В моє селище, рідко заходили чужинці... І хоч все для мене нове, я не хочу виглядати, як залякане мишеня.

Я точно знаю, якщо батько хотів щоб я тут була, отже так треба! Батьку... Одна згадка про нього, й серце болить.

Як же жаль, що тут не вітають один одного з посмішкою й висловом.

"Від серця до сонця". Люблю цей вислів, він прославляє Бога сонця і єднає слов'ян.

Слов'ян... Ключове слово — слов'ян! А чи багато їх у палаці князя?

Мене відволікли розмови за столом. Перше, що зауважила, це та ж манера звернення до Костянтина. З повагою і краплиною страху.

Спочатку сторожі замку, коротко доклали що все в порядку, ворогів не виявлено. У палаці все спокійно. Потім говорили про князя Володимира.

Я думала над тим, ким же є Костянтин, раз його залишили головним у палаці?

Жаль, що я так мало знаю, про дворове життя і знать.
Не цікавилась, бо вважала, що ніколи не буду мати нічого спільного зі знаттю.

На мене поглядали єреї, а потім один підійшов.

— Мої вітання, юна, прекрасна міс!

Я промовчала, а він продовжив.

— Розкажіть про Новгород, яка там ситуація з християнством... Де і коли ви прийняли християнство?

Дивилась на нього і хотіла видряпати очі, відкрито заявити, що я не християнка. Гордо крикнути, щоб усі почули й запам'ятали, що я слов'янка, молюся Богам, в яких вірили предки!)

Костянтин, розмовляв з воїнами, та я відчула його руку на своїй, він міцно її стиснув. А потім повернувся до єрея імені якого я не запам'ятала...

— Моя наречена занадто скромна! Тому зроби ласку, не підходь близько! — наче нічого образливого не сказано.
Та тон, сила з якою було це промовлено... Єрей замовк і пішов на своє місце.

Думаю, від цього показового виступу, до мене більше ніхто не підійде, особливо християнські єреї.

Потім я сиділа у своїх кімнатах, самотність давила. Мені було комфортніше, й веселіше з Радославою, та Іланою, ніж тут. У палаці самого князя.

Коли до мене зайшов Костянтин і запропонував прогулянку. Я погодилась й уже знала, що хочу запитати його.

Мене в першу чергу цікавило його походження.

Палацом ми йшли мовчки, тільки у саду, далі від цікавих очей та вух, розпочали розмову.

— Знаю, що тобі тут все не подобається. Та з часом ти звикнеш!

Костянтин присів на траву й листя, що осипалось з дерева, я послідувала його прикладу. Та сіла трішки далі від нього.

— Присядь ближче, а краще до мене, не годиться тобі сидіти на холодній землі! Я ще дітей хочу, в майбутньому...

Я не могла ближче... Не звикла до нього, хоч довіряла, та...
— Ти ж моя наречена! — воїн не здавався.

— Я вас зовсім не знаю! І дам відповідь на вашу першу репліку! Я ніколи не звикну! Ніколи! Я не зраджу свій народ... Не прийму хрещення!

— Звикнеш! — в голосі Костянтина, присутня внутрішня сила, влада. І це мені не здається, це... Не знаю як пояснити.

— Що ти хочеш про мене знати? — він перевів тему, чому я була рада.

— Хто ваші батьки? Чому ви головний у відсутності князя?

Навіть не віриться, що почую відповіді.

— Мій батько Добриня Микитич, Новгородський посадник, радник великого Київського князя Володимира, брав участь у багатьох військових походах. Мати називається — Настася, дочка силача селянина Микули Селяниновича.
Малуня — мати князя Володимира, мого батька Добрині, рідна сестра. Поки в палаці не має князя, й мого батька, я головний.