Леля
Ми пройшли в покої, де нас зустріли слуги. Й допомагали Костянтинові роздягатись, й мені. Та я не хотіла чужої допомоги, сама зняла плаща.
Коли ми залишились вдвох, я чекала пояснень, хоч якихось?
— Це твій дім? — підійшла я з далеку, щоб вияснити хоч щось.
— Ні, мій дім в Новгороді! Я тут, поки батько з князем не повернеться з Корсуня!
— Коли це буде?
— Скоро!
Нас провели до сусідньої кімнати, де вже був накритий стіл.
Я розглядалась кругом, й дивувалась, нереальності... Все було таке розкішне, стіл, скатертина, крісла з подушками. Посуд розписаний візерунками. Про різноманітність їжі — мовчу. Більшість страв ніколи не коштувала, й не знаю з чого вони зроблені.
— Вина? — Костянтин налив собі, відпив великий ковток.
А я не хотіла пити, події й так видавались не реальними...
— Їж.
Він говорив так мало, кожне слово потрібно було витягати...
Тому ми їли мовчки. Ніколи не коштувала такі смачні пироги. Навіть в Ілани, були не такі пухкі. Та з душею, теплом, Ілана готувала з любов'ю.
Коли з вечерею було покінчено, ми далі сиділи мовчки.
Тільки погляд воїна змінився, він дивився на мене так... Не так як мав би, не так як раніше. Уважніше, детальніше...
Я не відводила очей, також дивилась, вивчала, запам'ятовувала... Темне густе волосся, по боках поголене, тижнева небритість, й ледь помітні шрами на щоці. Неглибокі, й не помітні, якщо не придивлятись. Та я придивлялась! Особливими, були його очі, такі яскраво голубі.
Він посміхнувся.
— Невже не страшно? Ти сама, беззахисна з чоловіком наодинці! Чи ти просто дуже наївна, що я не раз говорив тобі!
— Навіщо ви мене сюди привезли? — не піддалась провокації, я поставила своє питання.
— А ти як думаєш? — для чого ці загадки, невже не можна розказати...
— Я не знаю ваших мотивів! Ви то рятуєте мене, то привозите сюди, до...
— Намагаюся позбутись чарів...
— Що? — він це серйозно?
— Є два способи позбутися чарів. Перший вбити об'єкт пристрасті, що вкрай важко, враховуючи почуття. Другий, піддатись їм.
— Що ви таке говорите? — моєму здивуванню не було меж.
— Ти ж хотіла знати, чому тут. Не знаю хто це зробив, чи ти, чи твій батько... Та повір, я дізнаюся.
— Це не правда! Батько не володіє любовними чарами. А я тим більше!
Я піднялась, не в змозі це слухати...
— Сядь на місце! — я сіла, от злити його, я зовсім не хотіла.
Чим я думала, коли погодилась й поїхала з ним?
— Я пожартував! Чари на мене не діють!
— Я хочу додому? Батько шукає мене!
— Не шукає! Він знає що ти зі мною!
Що? Це не правда
— Що ви говорите?
— Ще у Вишгороді, я з Оріяном про все домовились! Що заберу тебе до Києва з собою. Та варяги випередили мене. За наказом князя. Володимир таким способом хоче заручитися підтримкою Волхвів.
Я мовчки переварювала почуте...
А Костянтин наблизився до мене, доторкнувся рукою до щоки, ніжно провів.
— Лягай спати, сьогодні був важкий день! — і вийшов.
Я залишилась сама, в просторій кімнаті, витончені й та такій чужій для мене. Спати зовсім не хотілось, я ніяк не могла збагнути, якщо батько говорив з Костянтином про мій від'їзд до Києва. То чому не розповів мені?
Чому батьку?
Я сіла на широке підвіконня, й не зводила очей з Граду. Я багато чула про Град Київ.
Град — місто, огороджене оградою (оборонною спорудою, високим частоколом, земляним валом). У граді живуть ремісники, торговці, військовики, дворяни, княжа знать. Біля града (в неукріплених селищах) живуть хлібороби. У мирний час вони працюють на нивах. Займаються полюванням, рибальством. Вони мають городи, сади, пасовища, на яких ходять стада ситої великої рогатої скотини. Коли у степах з'являється ворожий військовий загін, селяни залишають селища і спішать до граду. І молоді селяни допомагають княжому військові боронити град і селища.
І в мирний час князь сам з граду не виїжджає. З ним завжди їде військо (дружина). У граді, тоді коли князь їде в похід чи в гості до сусіднього князя, лишається частина княжої дружини, очолена княжим сином, зятем або тисяцьким (атіманом). На даний час в Київській Русі є вісімдесят шість градів.
Київ має 47 тисяч мешканців, охоплює 400 гектарів. Київ найбагатший і найбільший град Євразії.
Я дивилась на будинки переважно дерев'яні, чимало — двоповерхових. Кияни вважають, що дерев'яні будинки — теплі й привітні. Запах дуба, сосни, береста єднає з душею лісів і дібров.
Мої предки діти природи. І вірили вони, що природа вміє говорити, має душу. І вірили, що чим краще людина знає таїни природи, тим легше і щасливіше їй живеться. Вони свідомість брали для себе зі свідомості Всесвіту. Їхня свідомість була злагоджена з ритмікою життя природи, і тому була свідомістю здоровою, радісною, правильною.
Батько і мене навчав жити законами природи. Цінувати, шанувати, любити, відчувати. Буквально бачити! В лісі вирує життя, це не тільки про тварин говориться. А про самі дерева, які світяться енергією, теплом.
***
Зранку мені допомогли вдягтись, жінка сама підбирала одяг, прикраси, цього тут було багато, наче спеціально куплено для мене. Я не сперечалась з вибором, хоч занадто багато всього, мені краще в простому сарафані. Звичніше. Та не хотіла, щоб мене впізнали.
— Де хочеш снідати? Тут, чи на низу з усіма? — Костянтин стояв позаду мене. Впевнений, зібраний, серйозний.
— З усіма! — сама здивувалась своєму вибору.
#492 в Історичний роман
#11345 в Любовні романи
#361 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.03.2021