Розділ 14. Історичний відступ.

Історичний відступ.

Слова Святослава
Є на світі дві природи людей: перша каже: "У нас немає хліба, немає зброї, ми оточені — ми гинемо". Друга каже: "Немає хліба — треба здобути, немає зброї — треба здобути, ми в оточенні — треба вийти з оточення". Люди другої групи — це володарі, творці, провідники.
І відповів цар Святослав: "Україна (Русь) ні від кого миру не просила, і ні від кого не тікала. Чи приємне життя в тих, які врятувалися втечею? Нас зненавидять народи, які досі зі страхом і покорою вимовляли ім'я Україна (Русь), коли ми не переможемо греків (ромеїв), або коли ми не впадемо чесно на полі брані, здійснюючи справи вічні".
"Хіба ми дорожчі за славу Вітчизни нашої? Втечемо — пропаде слава України (Руси). Діти та внуки наші, не маючи славних батьків, утратять віру в себе, житимуть в рабстві — їхня віра в те, що їхні батьки втечею життя рятували, їх триматиме в покорі, в приниженні. Ні, ми помічники (внуки) Дажбожі! Мову мечів наших чула Персія, Хозарія, Болгарія, Візантія. Ми ті люди, які входять в життя людства безсмертними! Завтра ранком починаємо бій! Останній бій! Відчинимо всі врата Доростоля, здійснимо подвиги безсмертні — славу дітям нашим подаруємо! Скажи мені, волхве Богомире, що ти віщуєш?"
І сказав волхв Богомир: "Той, хто вмирає на полі священної брані, тому належить Небо й Земля. Почування і Мислі людські. Віщую — завтра жаркий день. Бачу по заходу сонця, буде парно, буде буря. Скажи царю, щоб косаки були легко одягнені".
Літописець Київський написав, що цар Святослав сказав воїнам у Доростолі: "Нема вже нам де подітися. Волею і неволею почнемо бій. Не посоромимо землі України (Руси), а ляжемо кістьми. Мертві сорому не мають. Коли ж утечемо з поля брані, сором гнітитиме нас. Я буду в переді. Коли моя голова поляже, то тоді самі про себе думайте". І відповіли косаки: "Де твоя голова поляже, там і ми свої голови складемо".
З цих слів довідуємося, що наші предки в часи царя Святослава мали здорові інстинкти життя — жили вони законами природи, свідомо, підсвідомо і несвідомо керувалися вірою, що їхній цар — їхня сила і слава, їхнє минуле, сучасне і майбутнє. Вони дорожили царем так, як дорожать бджоли маткою. У них не було хотінь хворих, які ознаменовуються рабським думанням: "Ти, царю, пропадай сьогодні, а я — завтра. Ти, царю, слухай, що ми тобі кажемо, бо покинемо тебе. Між собою виберемо вожака, який слухатиме нас, ти, царю, про славу дбаєш, а я хочу життя сам собі рятувати, пощо мені слава, буду поле орати — а данину так чи інакше треба давати чи рідному, чи чужому цареві. Часом чужий цар кращий, як рідний, маю поле своє — в поті чола хліб роблю, хай собі цар живе, як хоче, а я собі житиму, як мені хочеться. Хто мені має наказувати, я сам собі пан".

Леон Діякон в "Історії" написав, що цар Святослав сказав: "Загине слава, супутниця зброї України (Руси), яка без великих зусиль перемагала сусідні народи й без пролиття крови покоряла землі, якщо ми тепер утечемо від ромеїв. І так з відвагою Предків наших, з вірою, що сила України (Руси) була до цього часу непереможна, будемо битися за життя наше".