Розділ 13.

Він великими кроками, швидко спускався з пагорба, я ледь за ним встигала, бо сукня була не достатньо широкою для таких маневрів.

Воїн вправно застрибнув на коня, й подав мені руку, я простягла у відповідь, і за секунду уже сиділа перед воїном. Який однією рукою тримав мене, а іншою керував конем. Він так міцно мене притиснув до себе, що мені було важко дихати. Не так як першого разу, коли ми повертались з княжої резиденції.

Кінь швидко стрибав, наче вітер, летів берегом Дніпра. Мені не було страшно, тільки не поряд з ним. Я підсвідомо знала, що ніхто мене не скривдить.

До міста ми добралися коли уже смеркало. Надворі похолодало, та біля нього мені було тепло.

— Ми ж не на прогулянку поїхали?

— Ну чому ж, одне одному не заважає!

Він говорив загадками... Й здебільшого мовчав.

Коли попереду нас я побачила варяг, то занервувала...

— Спокійно, невже ти не довіряєш мені

— А повинна? Ви ж мало що розказуєте!

— Серед них є ті, що скривдити тебе й привезли сюди? — хоч я не бачила його обличчя, та знала, що він серйозно.

Чомусь я не хотіла відповідати, а розглядати варяг й шукати тих самих, тим більше.

— Відповідай! — от вміє він наполягати.

Особливо лякають командні нотки в голосі, точно звик віддавати накази на полі бою!

Як мало я про нього знаю!

Я вдивлялася в чоловіків, які були чужинцями на цій землі, їм не місце тут!

Й побачила найзлішого воїна, що схопив мене в лісі. Його смугляве обличчя з великим шрамом на щоці, важко забути, на жаль.

— Який з них! Я б бачу що ти впізнала! — Костянтин стрибнув з коня й уважно на мене дивився.

— Той, що зі шрамом на щоці. — я тихо говорила, не хотіла щоб мене почули.

Бо варяги пильно слідкували за нами, хоч старанно вдавали протилежне. А коли Костянтин підійшов до них, то напружилась, захвилювалась, така явна переміна в їхній поведінці, що не можливо було не помітити...

Костянтин був вдвічі більший за кожного з них. І я не перебільшую! У нього нереально широкі плечі й м'язисті руки, в яких на підсвідомому рівні відчувалась сила. Богатирська міць, про яку складають билини, переказують один одному, й розповідають на ніч дітям.

Чому я тільки зараз про це подумала?

Деякі варяги почали відходити назад, інші оглядатись шукаючи шляхи відступу.

Їх було близько десятка, тому я не розумію, чому вони так бояться одного воїна, хоч і дужчого за них?

Костянтин наближався до мого кривдника, мов скала, зараз його ніхто не посуне з місця.

— Чув, ти ображаєш слов'янок? Хто дав тобі право? Ти на моїй землі! — по мені йшов мороз, його голос був холодніший криги, й не обіцяв нічого доброго.

Варяги трусилися, ніхто не смів вимовити й слова. Особливо воїн зі шрамом.

— Говори! — знову рявкнув богатир.

— Я нічого не зробив... Я виконував наказ князя...  — його голос був жалюгідний, зовсім не зверхнім, як при розмові зі мною.
Та виправдання велета не цікавили, він замахнувся й вдарив мого кривдника по обличчю. Чоловік впав на землю, його обличчя я не бачила, Костянтин його затуляв від мого зору.

— Ще раз почую, князь не допоможе! — звучало страшно, я б після такого попередження, не насмілилась його порушити...
А на завершення, Костянтин відійшов від лежачого, встав так, щоб всіх бачити й голосно промовив.

— Це стосується всіх і кожного!

Чоловіки перелякано хитали головами в знак згоди. Ніхто не насмілився хоч єдиним словом, чи рухом суперечити! Вони боялися, їхній страх був настільки сильним, що я його відчувала, не просто на підсвідомому рівні...

За кілька хвилин ми уже знову стрибали верхи. І прогулянкою, я б це не назвала, бо ми рухались точно по курсу.
Куди ж це ми?

Всі мої питання відпали, коли ми наблизились до князівського палацу. Звідки я знала що він князівський?

Його розмір, розмах, розкіш, все кричало про велич!
Я захвилювалась й почала крутитись, хотіла звільнитись від руки воїна.

— Заспокойся! Так це князівський палац. Та тебе ніхто не буде чіпляти. А по-друге, князя не має! — пояснення мене не заспокоїли, зовсім. Скоріше навпаки. Я не розумію, навіщо він мене привіз сюди? Навряд, не догадується, навіщо мене викрали варяги.

Величезні підвісні ворота, що були зачинені, без зайвих запитань відчинилися, саме вчасно, коли ми були біля них. Вартові, стримано привітали Костянтина, який у свою чергу їх проігнорував.

У палаці було тихо, й нікого крім охоронців й слуг я не бачила.
Коли ми проходили повз просторий зал, мабуть, тут сидить князь Володимир й приймає людей, вислуховує їхні скарги й прохання.

Не втрималась, пройшла в середину, Костянтин не зупиняв мене. Особливу увагу привернула стіна з мечами.

— Це мечі князів, що правили Київською Руссю. Думаю скоро їх приберуть...

— Чому? — не розумію, зовсім не розумію... Як так можна?
Простягла руку до найблискучішого, хотіла провести по його поверхні.

— Поранишся... Це меч князя Святослава.

Згадую в думках, що батько говорив про Святослава. Волхви дуже його любили й поважали.