Розділ 12.

Пройшло два дні, я сиділа на березі Дніпра, й думала про минуле, майбутнє, теперішнє. Моя інтуїція підказувала, що до свого селища я не повернусь...

— Леле, ти знову сидиш сама, невже й справді не боїшся?

Я не почула як він підійшов, оглянулась, кінь стояв біля дерева, метрів сто від нас. А Костянтин наближався до мене. Хижак, полює на здобич. Казка стара як світ. Одне, що не подобається — це бути жертвою. Знати, що тобі дають фору, для того щоб було цікавіше полювати.

— Чому ти знову прийшов? — бо справді, не розумію, чому він тут? Чому допоміг у Вишгороді з воїнами?

Він задумливо на мене дивився, наче зважував, казати чи ні.

— Бери це, й переодягайся!

Костянтин кинув мені мішок. Я заглянула в середину, там був одяг, не такий простий як у мене.

В кожній слов'янській родині жінки займалися ткацтвом і прядінням з допомогою веретен. І носили сірячину або власницю – це вовняна тканина.

А в мішку я побачила дорогу тканину, це, мабуть, візантійський шовк.

— Навіщо? — байдуже, що там за вбрання! Головне навіщо це йому!

— Покажу тобі місто!

Що? Місто?

— Але мене шукають! — не вистачало, знову потрапити до рук варяг.

— Для того й одяг, тебе ніхто не впізнає! І поки ти зі мною, ніхто не посміє до тебе підійти! — він це так сказав, що я ні секунди не сумнівалась, у почутому.

Ще більше я здивувалась, коли воїн, разом зі мною піднявся до Священного Гаю.

Родогост зустрів Костянтина мирно, як і його дружина Ілана. Поки я вдягала одяг, чоловіки про щось говорили. Цікаво про що?

— Леле, давай допоможу тобі! — мабуть, по моїх розгублених очах Родослава все зрозуміла.

Що я не знаю, як це все вдягати. Ніколи не думала, що мені потрібно буде це знати.

Подивившись на таку велику кількість сорочок, стрічок, й різних речей, я розгубилась, особливу увагу привернули прикраси...

Вдягла сукню з довгими й вишитими рукавами, й ожерелок*, прикрашений камінням та перламутром.

Я уважно розглядала сукню.

Декорування, завжди мало глибокий сенс, в основному це поєднання обережної й волховської символіки (коні, птахи, дерево Життя, зображення Богів і смугасті орнаменти). Використовувалися візерункові клаптеві нашивки й тасьма.

Традиційний колір на Русі — червоний, й існувало близько тридцяти його відтінків.

Та нічого такого на моїй сукні не було, й колір був не червоний, а темно зелений...
Розгубилася... Як і Родослава
Я не носила прикрас, тільки оберіг Лади, тому розглядала як мала дитина.

А Родослава пояснювала:

— Це гривня – металевий обруч, надівати на шию, це оберіг, який не дає душі покинути тіло. Не всі можуть собі її дозволити.
Скроневі кільця – це прикраси головних уборів, які кріпляться біля скронь. Їх носять незаміжні дівчата, підвішуючи стрічками до віночків.
Сережки-кільця – дротяні. Носять їх зазвичай по кілька штук.
Браслети – найулюбленіші прикраси жінок, їх носять по кілька штук на кожній руці. Бувають різні, переважно з коштовними каменями, перлами та золотими ланцюжками.
Все таке красиве Леле!

Я ще ніколи не була така... Красива. Не в простій білій сукні, як зазвичай. Не в сарафані, в яких ходить більшість селянок. А в сукні, як справжня міська леді зі знаті. З прикрасами та головним убором, що прикривав моє волосся.

Костянтин має рацію, в такому вигляді, мене ніхто не впізнає.
Я чесно чекала, що Родогост мене не відпустить, що почнеться сварка, чи ще гірше сутичка. Та нічого такого не було.

Мене вийшла проводжати вся сім'я, в їхніх очах був сум, і ще щось, що я не могла зрозуміти. Навіть юна Родослава поводилась дивно й боялась глянути на Костянтина. Який навпаки, був впевнений, гордий, навіть зверхній.
Спочатку підійшла Родослава, поцілувала.

— Будь обережна! Леле, для мене ти справжня Богиня, а не тільки названа на її честь! — сльози в її очах...

Чому так важко прощатись, і невже й сюди, я більше не повернусь?

Наступною була Ілана, від якої пахло свіжо спеченим хлібом, вона так міцно мене обняла, що кістки хрустіли.

— Леле, ти наша надія. Збережи нашу традицію, нашу віру... — вона шепотіла мені на вухо, поки обнімала, так, щоб ніхто не почув.

Я розгубилась, мені явно щось не договорюють...

Родогост, був не багатослівним, він просто підійшов і вклав мені в руку шкіряний, крихітний мішечок. Я вже знала що в ньому — Науз, оберіг, за створенням якого я вчора наглядала. Волхв обережно помістив його у шкіряний мішечок, який щедро змастив олією, щоб нитки не перегнили від поту. Бо носити оберіг потрібно біля тіла. Родогост посвятив мене у всі деталі ще вчора, наче точно знав, що буде сьогодні.

Я обняла його сама.

— Час уже! — нетерпляче нагадав воїн, який з нудьгою наглядав за прощанням.

Я підійшла до нього.

* * *

"Ожерелок" – комір.