Розділ 6.

Я подумки почала молитись Богині Ладі, про допомогу. Знаю, що вона мене чує, й допоможе. І це сталось... Нас зупинив гурт чоловіків, слов'ян! Я зловила їхній негативний настрій, до варягів*, їх точно не любили в Києві.

— Куди це ви везете дівчину? — запитав дужий, високий, русий, молодий чоловік.

— Не ваша справа, геть з дороги!

Та чоловіків, така відповідь, ще більше розізлила, вони, ще плотніше обступили варяг.

— Відпусти дівчину! Бо залишишся без руки, або й голови! У нашій Русі, ви не маєте права ображати наших жінок!

— Це...

Та викрадачу не дали договорити, почалась сутичка, й варяги, зрозумівши що програють, просто втекли на своїх конях. Без мене... Бо я уже стояла на землі, поряд чоловіків, що врятували мене.

— Де ти живеш?

— Дякую, що врятували! Я із Вишгорода, мене у лісі спіймали варяги й привезли сюди.

— А як тебе звати? — заговорив інший чоловік, та дуже схожий до їхнього головного, мабуть, брати.

— Леля!

— Леля? Як Богиню кохання? Дивний вибір імені? Хто тебе так назвав?

Я не розгубилась, бо неодноразово це чула.

— Батько, він Волхв!

Після мого зізнання, чоловіки припинили розпитування.

— Я Богомир!

— Допоможіть мені добратися додому! — попросила я.

— Так, ми допоможемо! І князю доповімо про злочин, що скоїли варяги!

— Не треба! Будь ласка! – щиро попросила я.

— Ходи зі мною, я познайомлю тебе з сестрами, вони допоможуть тобі... Відпочинеш, а завтра в дорогу!(Богомир)
Я згадала про свій зовнішній вигляд... Пом'ятий, втомлений, одяг в пилюці...

Богомир привів мене до свого дому, невеликого, та охайного, чистого, світлого.

Переступивши поріг, я пригадала ритуал Київської Русі — коли в дім приходить гість дорогий, то йому ноги миють і дають свіжу сорочку. І потім запрошують до столу на місце почесне, стравою вгощають. І кажуть: "Чим багаті, тим і раді"».
«Пані дому пере одяг, на сонці сушить, рублем-качалкою її розм'якшує. Щоб людина без чужого язика у свіжій сорочці в путь вирушала. І дають подорожньому на дорогу хліба, меду, сала. І кажуть: "Ідіть з Богом".

До мене підбігли молоді дівчата – красуні... Почали біля мене щебетати. Богомир стояв біля порогу й наглядав, й розказував трьом сестрам, як мене врятували від варягів.

— Богомире, вийди поки з хати, не годиться тобі наглядати за не одруженою дівчиною!

Він наче, засоромився і швидко вийшов.

А сестри тим часом, допомогли мені роздягтись, принесли води, я сама милась, подали чистий одяг.

— Тебе справді Лелею звати? — запитала Добряна, старша із сестер.

— Так! Я звикла до свого імені, воно моє, я відчуваю це глибоко в душі, а ще знаю, що батько, не просто так назвав мене на честь Богині.

Дівчата уважно на мене подивились, а я одяглась у таку ж сукню як у них, тільки вона була мені великувата, та я безмежно рада гостинності.

Середня сестра Орися, розчісувала мені волосся.

— Леле, твоєму волоссю, може позаздрити сама Богиня!

Потім ми готували вечерю, для всієї великої сім'ї. Стемніло, а у нас все було готове... І запашний хліб, й відварена пшениця з м'ясом кролика, мед до солодких паляниць, вар з лісових ягід.
Богомир, як годиться представив мене старшим: батькові й матері. На кінець, коли ми сіли до трапези, зайшов старший син, той, що розмовляв з варягами.

— Зорославе, чому так довго?

— Батьку, варяги зібрались у патруль, й шукають дівчину... Лелю! — схвильовано повідомив Зореслав.

Усі дивилися на мене, чи то з жалем, чи острахом...

— Мені потрібно піти! — не хочеться добрих людей, наражати на небезпеку.

— Ні, ти залишишся! Не вистачало б ще, щоб ми на своїй землі варяг боялись, й беззахисних дівчат їм віддавали! — батько сімейства піднявся, й почав ходити, вгамовуючи свою злість.

— Так! Леле, не бійся! — мати, підтвердила, щоб я залишалась.

— Зореславе, Богомире! Повідомте наших, що дівчина у нас, щоб в разі чого, були готові до захисту!

Ми швидко довечеряли, чоловіки залишились сидіти, а мене з сестрами відправили спати.

Я зайшла в невелику кімнату, де були ліжка, покриті соболевим хутром. Стіл, на якому красувались квіти, й намисто з різних каменів.

— Леле, як ти живеш у Вишгороді? – запитала старша із сестер.

— Чи є у вас красиві, сильні воїни, які прикраси носите? – продовжила Орися.

Я мимоволі згадала, про свого незнайомця. Чи побачу я його ще раз?

— Є один воїн, та нам не судилося...

— Чому? Він любить іншу? – заговорила найменша сестра Світояра.

— Я нічого про нього не знаю!

Добряна сиділа зажурена, й здається мені, в неї також нерозділене кохання!

— Добряна! Щось сталось?(Леля)

— Мій коханий, надає перевагу іншій! Спочатку він танцював зі мною, на всіх святах... А тепер з Устиною... А я життя без нього не представляю, сонце не гріє, мед не солодкий...

Мені так жаль стало Добряни, вона ж така красуня, висока, струнка і душею добра, чиста, як вранішня роса!

— Чула я вчора, чому твій милий до Устини ходить, вона ж у степу трави збирала, мабуть, поробила що йому!(Світояра)

— Якщо кохання взаємне, то його ніщо не зупинить...

— Дякую, Леле за підтримку!(Добряна)

Та моя підтримка не дуже допомогла дівчині, вона досі сиділа понура, сумна...

— Я можу допомогти тобі, я ж дочка Волхва!