Розділ 5.

Пройшло два місяці, новин з резиденції не було, як і нападів, та батько чогось чекав. Я ж добре його знаю...

Я за традицією пішла до Святилища, помолитись Богині Ладі. Хто як не Богиня кохання мене зрозуміє.

Ліс пожовтів, сонце уже не так гріло, хоч світило яскраво. Я поставила свій дар, запашні квіти:

— Велика Богине Лада, тобі відоме моє страждання! Ти ж Богиня кохання! Осяй же шлях до нього, проклали, крізь терен і шипи! Допоможи знайти серця мого половину!!

Тітонька просила принести їй лісові ягоди для пирога, тому я спустилась у протилежну сторону від селища, й пішла у глиб лісу, де росте дика ожина.

Ягід було вже не багато, тому я добряче поцарапалась дістаючи чорні ягоди. Почувся крик пташок, потім звук зламаної гілки... У лісі було тихо, тому кожен звук віддавав ехом. Я відчула загрозу, хоч сама не могла пояснити причину. У наш ліс ніколи не заходили чужинці.

Та я підхопила кошик, тільки наполовину наповнену ягодами, та швидко маневруючи повз деревами направилась додому. Заржав кінь, дуже близько, я зупинилась на мить, прислухалась, і щосили почала бігти...

Вони наздоганяли, їхні коні легко оминали дерева, перестрибували перешкоди та наздогнали мене, перегнали, зупинились. Воїн у металевих латах, прудко стрибнув з коня, наблизився, я закричала... Та не довго, він величезною рукою затулив мені рота, та так, що дихати було важко. Підняв мене як пір'їнку, хтось інший зав'язав мої руки, грубою мотузкою, що боляче стиснула, до кривавих слідів. Я не встигла отямитись, як кінь мчався галопом, а він, притиснув мене як мішок з овочами до боку коня.

Поза мішка була не зручною, животом відчувала кожен стрибок коня, а рука воїна на моїй м'якій частині, була недозволеною... Та я не про те думаю. Хто вони? Здається це варяги, чужинці, з їхньою допомогою князь Володимир здобув перемогу над Ярополком. Їх тепер багато в Києві, я чула як про це говорив батько, що вони іншої віри. І що у Києві не раз були сутички із за них і їхнього не пристойного поводження, особливо до киянок. Навіть ходили чутки, що із за них князь Володимир привіз гречанок і поселив у великому будинку, куди й ходили варяги, воєводи й прості воїни.

Та куди мене везуть? Навіщо? Невже хочуть продати на ринку рабів в Херсонесі?

Не знаю скільки часу ми їхали, дорогою я заснула, чи втратила свідомість, нехай буде засунула.

Коли проснулась, то нічого не змінилось, я досі лежала на коні, й не відчувала ні рук, ні ніг. В горлі пересохло...

Було уже темно, на мої запитання воїн не відповідав, навпаки,  ще сильніше притискав до коня. Коли ми зупинились була уже ніч. Воїн стрибнув з коня, стягнув мене, та мої ноги не слухали, я одразу повалилась на землю.

— Вона потрібна жива?

— Так! Тому дивіться, щоб не втекла!

— Та куди вона побіжить, на ногах не тримається!

— Що вам потрібно? — ледь промовила я.

— Мовчати! — гаркнув на мене, все той же воїн, що віз мене.

До мене підійшов уже інший воїн, підняв, й провів до дерева, на яке я одразу сперлася і з'їхала по ньому на землю.

Було холодно, темно, страшно.

Воїни назбирали дров, розпалили вогонь, сіли біля нього.

— Йди сюди, бо ще замерзнеш! — заговорив воїн, що допоміг мені піднятись.

Та я промовчала...

А він сам підійшов, і рвонув за мотузку на руках на себе. Від болю я закричала, та воїн мов глуха скала, до чужих страждань, продовжив мене тягнути до вогню і силою заставив присісти.

І ось тепер, у мене виникла можливість роздивитись моїх викрадачів. Три воїни, високі, дужі, в латах зі зброєю. Обличчя у всіх були не молоді, та й не старі, загорілі, зі шрамами, з бородами. Вони по черзі пили з пляшки, переговорювались, їли засолене м'ясо з черствим темним хлібом.

— Їж, а то здохнеш по дорозі й тоді нам не заплатять! — і мені простягли шмат м'яса.

Я підняла руки, показуючи, що вони зв'язані. Мотузка просочилась кров'ю, тому коли воїн намагався розв'язати, я до болю прикусила губу. З першого разу розв'язати не вийшло, тому він витяг ножа і розрізав мотузку.

— Попробуєш втекти, переріжу горлянку! Зрозуміла? — і він приблизив ніж до обличчя.

Я взяла м'ясо, почала жувати, та воно було таке солоне, що пити ще більше захотілось.

— Води...

— Води? А воду потрібно заслужити! — їхній сміх, мабуть, закарбується в моїм пам'яті надовго.

Та наймовчазніший воїн піднявся.

— Ходи за мною!

Я поплелась, а він ще вів за собою трьох коней. Невеликий струмок тік невідомо звідки, і темно було, тому щось роздивитись у лісі було важко.

Я підійшла до води, опустила руки, вода дуже холодна, та це як заспокійливе для моїх поранених рук. Потім почала пити воду, набираючи долонями.

— Ти правда дочка Волхва?

Я не чекала що воїн буде говорити, бо він весь час наче навмисно ігнорував мене.

— Так! І батько знайде мене! — впевнено проговорила я, в надії налякати його, бо Волхвів боялися!

Та на воїна моя промова не справила враження, він навпаки підійшов близько, доторкнувся до волосся та уважно вдивлявся у моє обличчя.

— Якщо Волхви такі всемогучі, то чому ти тут?

Гарне запитання! Я сама задаю його собі сотий раз. Бо батько все рятував мене, від диких тварин, він приходив в останній момент, з'являвся невідомо звідки, від поранень і нещасних випадків, в які я часто потрапляла... Батько часто допомогав людям, знав більше за інших, бачив крізь простір і час! Тоді чому я тут? Єдина дочка, улюблениця?!

Одна сльозинка скотилась по моїй щоці, чоловіча рука, підхопила її.

— Ви дикуни, та дуже скоро великий князь усе змінить!
— А ви, ви християнин?