Розділ 4.

Я розчісую своє довге, біляве волосся, вдягаю найкращу сукню, білу з грубого льону, із червоною обережною вишивкою, що сама, довгими, зимовими вечорами вишивала, чітко по старовинній схемі.

Ще трішки й моя мрія здійсниться, я розумію, все розумію, що це дівоча закоханість, що він інший, не з моєї традиції. Що батько заборонив, й попередив про наслідки. Та нічого не можу з собою зробити, я мов зачарована лечу на вогонь.

— Леле, виходи! А то запізнимось! Ми всього на кілька хвилин, завітаємо до резиденції кагана Володимира.

Батька запросили до резиденції, і по традиції, він мав прийти й віддати дань поваги князю, зі своєю дружиною, та мати померла при народжені мене. А вдруге батько не одружився, тому я йду з ним. Я!

Ніколи не виїжджала за межі селища, навіть ярмарок відбувався на нашій території й всі сусідні поселення з'їжджалися до нас.

Батько сів на свого вірного коня, я на свого білого як моє волосся "Зоряне сяйво". Не могла стримати посмішки, а батько був похмурий, дивився на мене й ще більше засмучувався. Я нічого не питала, та знала, чому батько так хвилюється.

Перед нами відчинилися величезні ворота, ми проїхали повз озброєну охорону в металевих латах. Я оглядала все, як божевільна, при цьому старалась виглядати пристойно.

Ми пройшли з батьком до зали, де відбувалось урочисте дійство. Безліч людей сиділо на дерев'яних лавах за довгими столами, що ломились від різноманіття їжі, біля кожного гостя стояв наповнений металевий кубок. А в центрі залу сидів Володимир, вдягнений як і інші воїни, тільки розкішніше, темноволосий, дужий чоловік, з важким поглядом.

Оріян підійшов до нього.

— Від серця до сонця! — традиційно привітався батько, та вклонився, і я також.

Та нам не відповіли, а дехто з оточення засміявся.

— Це твоя дружина? – запитав князь.

— Дочка, Леля!

— Дуже миле дитя! Оріяне, я дуже сподіваюся, що ми таки знайдемо спільну мову!

— Усе в руках Богів!

Ми присіли на лавку, в дальньому кінці залу, очима я шукала Його, чоловіка, з яскраво голубими очима.

Не знайшла, що засмутило мене, та ми як і казав батько довго не сиділи й нічого не їли. На відміну від інших.

Біля воріт нас зустріла охорона:

— Вночі небезпечно пересуватись, краще залишайтесь, пір триватиме всю ніч!

— Я дам собі ради! – відповів Оріян, навіть не зупиняючись.

— Я вас проведу, зі зброєю безпечніше! – я почула знайомий голос.

І до нас вийшов він, чоловік з моїх снів, мрій, і навіть в напівтемряві я чітко роздивилась його очі, а голос ніж чиїм не переплутаю.

— Не варто турбуватись, я з цих країв, і не такий беззахисний, як можу здатись!

В цей момент я хотіла придушити батька, по доброму. Та на щастя незнайомець не слухав і рушив за нами.

В один час він зрівнявся зі мною, й добре що місяць світив ясно, і я могла дивитись на нього.

— Як вам княжих пір?

Він звернувся до мене? До мене!

— Дуже не звичний!

Я не впізнала свій голос... Хвилюванні зіграло зі мною злий жарт.

Ми почули стукіт копит, й ржання коней, воїн одразу вихопив з ножем меча й приготувався до поєдинку...

Звук сталі, мій воїн вправно відбивався від нападників, які були швидкі мов тіні. Мій кінь від переляку кинувся галопом, не звик він до такого, я міцно вхопилась за коня, та не втрималась, впала, боляче вдарилась головою, до крові розбила коліна й підповзла до дерева.

Бій продовжувався, батько прикликав свою силу, і яскраве світло йшло від його рук, один розбійник відлетів, другий упав під копита батькового коня... Та їх занадто багато...

Я не знала чим допомогти, підповзла до розбійника, що лежав без тями біля мене й вихопила з його пояса довгого, тонкого ножа, ніколи такого не бачила.

Крики, я здригалася раз за разом, на мого воїна накинулось одразу троє, а він вправно відбивав усі удари. За кілька хвилин, їхня кров окропила землю...

Воїн зліз з бойового коня, що тихо стояв під час бою. Батько також зліз з коня, й віддавав подяку Богам.

Кількома кроками воїн здолав відстань і став перед мною, я сиділа на землі з міцно стиснутим ножем.

Він простяг руку.

— Не забилась? Йди можеш?

— Так...

Та він підняв мене на руки й посадив на свого коня, сам сів позаду мене.

— Рушаймо! — скомандував він.

Батько глянув на мене, оцінив мій стан, прижмурив очі, я знала що це означає, що він щось бачить... Сів на коня і пострибав за нами.

Чоловік обнімав мене однією рукою, міцно притискав до себе. Який же він дужий, не пара хлопцям з мого села. Його плечі ширші, на ріст він вищий, а очі...

Ми швидко доїхали додому, занадто швидко.

— Леле, іди в дім!

Сказав батько мені. А незнайомець, стрибнув з коня, й допоміг мені.

— Дякую вам...— я зробила паузу в надії, що він представиться, та він тільки уважно на мене дивився.

Я зайшла до хати й стала чекати батька, який залишився розмовляти з незнайомцем.

І як тільки він зайшов:

— Батьку! Хто напав на нас?

— Це воїни князя! Хотіли викрасти тебе, щоб вплинути на мене!
— Але...Воїн, що нам допоміг, також людина князя! Я не розумію?!

— Так, все вірно, та Боги милосердні! Ти, мабуть, хочеш знати хто він?

Я відвела очі.

— Скоро дізнаєшся Лелю, скоро...

Як я не люблю батькові загадки, сам все ж знає. Але мене заставляє мучитись в невідомості...