Розділ 3.

Леля.
Мої роздуми перервав голосний спів пташок, я піднялась й попрямувала до нашого поселення, допомагати жінкам готувати обід.

Сьогодні мій батько як старший Волхв, скликав поважних представників і Волхвів, щоб обговорити важливі питання. Тому всі жінки нашого селища готувались до обіду.

За біганиною й готуванням час пройшов швидко, до селища прибували гості. Спочатку всі відвідали святилище, а потім прийшли на так званий — пір. Та жінок на нього не запрошено, тому мені нічого більше не залишалось, як підслуховувати біля дверей.

Почав говорити мій батько Оріян, високий, з довгим волоссям, що здолала сивина і бородою такого ж кольору.

— Ви знаєте причину, чому я Вас зібрав! Наша сила велика, та за волею Богів, вона скоро засне... — після цих слів, лунали невдоволені вигуки, та тільки повноважних осіб, аж ніяк не Волхвів.

Батько підняв кухоль з медом і продовжив:

— Пийте, мед свіжий. Пийте, щоб лиха година щезла на землі нашій. Волхви — світлі богомольці! І ви, атімани-воєводи, мара хмарою тяжкою повисла над душею України (Руси).

Є в нас віра батьківська, яка каже нам — бережи душу чистою в радощах і смутках, бережи душу, обороняючи її від лихотворних думок, бережи душу від ідолів грецької чи латинської віри.
Цар Святослав перебував у ратніх походах, правдоносним мечем беріг межі земель наших. Не знав він, що сини його (Володимир, Ярополк, Олег) неправильне духовне народження мають. Синів його навчили зневажати віру рідну. Синів його вчили вірити, що греки (ромеї) — кращі люди, а українці (русичі) — гірші люди, в цій потворній вірі грецько-православній є поневолення. Баба Ольга на дорогу чужовір'я розум онуків своїх спрямувала.
Знаємо ми — людина є такою, якою є її віра, і про це завжди говоримо.
Спочатку цар Ярополк відмежувався від киян, зійшов зі шляху, по якому йде його народ. Ніхто з волхвів не міг зайти з щирою і вільною душею до Царського Двірця, міст майже завжди піднятий, стояла(без потреби) сувора сторожа.
Все закінчилося тим, що брат пішов на брата. Ярополк пішов війною на Олега й убив його. Володимир з варягами християнами пішов на Ярополка, хитрістю переміг і вбив його. Пролилася братська кров.

І сказав Віщий Чара:

— Володимир — син рабині, тече в його жилах рабська кров, не буде його вина, коли він перебуватиме в неволі рабських спонук.
Ярополк і Олег — були пів кияни й пів мадяри; виховані вони людьми вороже наставленими до віри України (Руси). Думання у них було не цільне.
Коли б зараз з нами сидів цар Святослав(батько Володимира, Ярополка, Олега) він би сказав: "Не поклоняюся ідолам грецьким і римським, поклоніння — це покора. Той, хто покоряється чужим святощам, є їхнім рабом".
Чув я, ідол Христа в Греції — це грек, а ідол Христа у Римі — це римлянин: слово "ідол" значить "образ", "ікона"".
Ми, внуки Дажбожі, ми й тільки ми є учителями життя свого! Ми не дозволимо, щоб чужі учителі наш розум на чужі шляхи спрямовували, роблячи нас блудними синами-поклонниками іншої релігії. Опікуймося самі собою, рідна віра — воля життя нашого, рідна віра — найкоротша дорога до Бога. У рідній вірі немає чужих посередників. Слава Дажбогові!

Заговорив ще один Волхв, обличчя якого я не бачила, та голос був приємним, щирим.

— Цар Володимир — нещасний, бувши царем, він живе, як раб. Він нестриманий у словах, нестриманий у ставленні до дівиць і вина. Він вважає, що йому все вільно, бо він цар. Він не знає, що йому невільно робити того, що вільно робити рабові. І приходять до мене новини, що він відважується осуджувати віру України (Руси), бо вона обмежує його вдачу, ні, так не є: віра України (Руси) обмежує в людині вдачу раба, щоб людина була володарем-наставником свого життя.
Царем може бути тільки той, хто тверезий тоді, коли всі сп'яніли, хто урівноважений тоді, коли всі переполохалися, хто не виснажений любов'ю з дівицями тоді, коли інші розпустою розум ослабили, хто не зраджує законів батьківських тоді, коли інші зрадою душу занапастили.

Кілька хвилин усі мовчки їли, роздумували над почутим... А я згадувала історії про князя Святослава, про його вічні подвиги, які мені розповідав батько перед сном, з особливою повагою, гордістю, шаною до князя. І в його очах завжди при цьому були сльози та сум, туга за великим князем, батьком народу.

— Каган Володимир, змінить релігію остаточно!(Оріян)

Голос батька вивів мене зі спогадів і оселив в душі страх, я знала, що батько ніколи нічого просто так не говорить і ніколи не помиляється.

— Оріян, терези долі ще стоять, вибір ще не зроблено! Самий каган ще не знає яку релігію обрати, чи християнську, чи іслам, чи буддизм!(Волхв, що прибув із Миргорода)

— Але Володимир поставив на пагорбі Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса і Дажбога і Стрибога, Симаргла й Мокош!(Голова сусідньої громади).

— Не можливо змінити релігію за одним бажанням, нас тисячі, без бою ми не здамось!

— Кров проллється, і поллється в Дніпро. Володимир вибере релігію Візантійської імперії! Ще перші князі Київської Русі — Аскольд та Дір прийняли християнство, як і княгиня Ольга, під тиском Візантії та європейських країн!

Ще довго вони говорили, сперечались, та зійшлись на одному — нас чекають зміни.

Коли всі розійшлись, до мене підійшов батько.

— Леля, я хотів, щоб ти це чула й розуміла що нас чекає! — батько не сердився на мене, а навпаки підійшов і обійняв, погладив по голові як колись у дитинстві.

— Йди відпочинь, день був довгий! І запам'ятай, коли прийде час — зроби правильний вибір!

— Так, батьку!

Я не допитувалась, знала, що детальніше батько не розповість. Боги дозволяють батькові бачити майбутнє, та не дозволяють його розповідати, щоб майбутнє не змінилось! Тому Оріян тільки натякав, говорив загадками. Важка ноша, знати та мовчати.