Розділ ХІІІ

Літак завис в повітрі над скелею. Промінь світла впав на камені і коли він зник на вершині стояло дві постаті. Михє та Рід дивились донизу на те як море налітає на каміння і, розбиваючись о перешкоду, відступає білою піною:

- Леліт, ми прийшли за тобою. – покликав Рід.

Його слова приглушені боротьбою води зі скелею, лишились без відповіді. Прогримівши громом він повторив їх знов.

З невеликого отвору печери посипалось дрібне каміння і суха трава. Потім з’явилась руда голова. Маленька, схудла Леліт, як мишеня винирнула зі своєї нори, та здерлась на вершину. Крихітні збиті пальчики торкнулись гравію поряд з взуттям Михє. Безстрашна дівчинка піднялась і стала навпроти двох чоловіків:

- Ти зовсім нічого не боїшся? – спитав Рід.

- Боюсь.

- Поглянь на себе? На що ти схожа? – Рід хотів простягнути руку, та вирішив цього не робити, вона може схопити його і потягнути за собою в кручу - Збиті руки та ноги, скуйовджене волосся. Леліт йдемо з нами, ти будеш в безпеці, ми залікуємо твої рани.

- І ким я буду в вашому саду? – спитала вона.

- Ти будеш дружиною СаЕна, а він твоїм чоловіком, народиш дітей,– Рід говорив повільно, хто знає що в тій голові, і в яку секунду вона прийме рішення стрибнути вниз, чи не стрибнути.

- Тобто ви прилетіли запропонувати мені все моє життя потрафляти та догоджати чоловіку? – Леліт переступила з ноги на ногу, від чого Рід зробив крок до неї, але вчасно відступив – Мені, рівній йому, хіба я не була створена по вашій подобі? Хіба ми не народились в один день?

- Але чому? Чому, поясни Леліт, що поганого в тому, щоб бути все життя з однією людиною? – спитав Рід – Невже СаЕн тебе так образив, бо зі сторони - це ти йому нашкодила. Ти і Михє образила, а він же не робив нічого поганого.

Леліт подивилась на Михє, а потім на свої руки, польці переплелись самі собою:

- Я хочу бути вільною і вільно обирати собі чоловіка. – вона роздивлялась нігті на пальцях.

- Леліт, а з кого обирати? Вас всього двоє… - Рід подивився на Михє – Сем?

Леліт підняла голову і подивилась в очі Михє.

- Це ж неможливо… - прошепотів Рід.

- Леліт, - хриплим голосом почав Михє – Сем у нього є дім, його батьки і друзі ми маємо по завершенні місії повернутись.

Він ковтнув слину, торкнувся горла рукою. Було видно, як йому важко продовжувати:

- Твоє бажання егоїстичне, бо щоб бути з тобою на цій планеті, він мусить відмовитись від всього, а забрати тебе з собою не може, бо йому не дозволять.

- А якщо дозволять? – з надією спитала вона.

- Цього не буде ніколи – втрутився Рід.

- А якщо?– Леліт м’яла пальці рук - Ну раптом?

- Ти не зможеш вижити, там зовсім інші умови, а ніж тут. Ти будеш все життя жити в коробці.

- Можу жити, той що, що в коробці…- пробубніла дівчина.

- Ні, ні ти зовсім не те чуєш, що тобі говорять. – Михє подивився на Леліт з таким жалем.

Михє зробив крок на зустріч, але Леліт відступила ближче до краю. Вона поглянула вниз.

- Ти розіб’єшся. – ніби прочитавши її думки відповів Рід – А лікувати тебе не будуть, Адон створює нову жінку.

Леліт подивилась на Ріда та Михє:

- Тобто я вже особливо і не потрібна?

- Адон вирішив дати тобі шанс, тож або життя з Саеном, або я не буду тобі брехати – смерть. – Рід врешті сказав своє слово.

- Адон говорив, що сад це не вязниця і ми вільні, я не порушувала правило і не їла яблуко. Яблуко було єдиною забороною – Леліт дивилась на Михє – А те, що не можна когось бити чи знімати шолом, такого ніхто не говорив не робити.

У Михє, аж рот відкрився.

- Ого, як ти вивернула – прохрипів він.

- А ви що думали? – посміхнулась вона – Я торгую своїм життям, тож маю право так говорити.

- Я бачу – відповів Михє.

В шоломі Михє, пролунав тихий голос Адона:

- Михє, у вас шприц, в ньому ін’єкція, просто введіть ліки. – він зробив паузу, а потім додав – Необхідно в живіт.

Михє слухав Адона, він пригадав, як вперше взяв її на руки, перші кроки, як жваво вона бігала по саду, і як довго вдивлялась в своє відображення в воді. Як подарувала йому квітку, щоб у нього був гарний настрій. Він відключив голос Адона в своєму шоломі.

- Скажи мені тільки одне, чому ти так з СаЕном? – спитав врешті він – Він намагався тебе образити.

- Ні, - відповіла вона – Я пригадую, що лютувала, бо мені здалось він єдина перепона до абсолютного щастя.

- Ти хотіла його вбити? – з жахом в очах перепитав Михє.

- Ні, я не хотіла його вбивати. Мені хотілось, щоб йому було боляче, так само як і мені… Я змогла зупинитись, лише тоді, коли він втратив свідомість. - вона закрила очі руками та заплакала – Шкода, що вийшло саме так. В мене й досі його скривавлене обличчя перед очима. Як він?