Розділ V

Вона відкрила очі. Прожектор яскравого світла направлений прямо в обличчя сліпив і не давав змоги розгледіти, того хто приховувався в глибині темної кімнати. Те що там хтось був дівчина ні на секунду не сумнівалась.

Чи було їй страшно? Ні.

Ярина не відчувала свого тіла, вона повернула голову то в один то в інший бік, - руки прив’язані до билець крісла чорними шкіряними пасками. 

Вона опустила голову в низ, а під ногами… нічого…

Просто темно і не видно підлоги.

Чому вона нічого не відчуває?

Де той страх первісної людини, який би мав заполонити весь розум? Де викид адреналіну, який би волав - Біжи?

Вона почула, як по невидимій підлозі цокають шпильки.

Жінка в білому халаті ввімкнула світло і Ярина розгледіла все навкруги. Це була звичайна кімната, дуже схожа на кабінет її дантиста. Вона сиділа в кріслі стоматологічного устаткування з прив’язаними руками.

Жінка в білому короткому халаті пройшла до столу, на який поставила медичний лоток у формі нирки. Ярина намагалась її розгледіти, та не змогла, бо та весь час стояла спиною. Бряжчала металом, так ніби перебирала ложки чи виделки, тільки певне, то зовсім не ложки і не виделки.  Ярина бачила стрункі та гарні ноги, взуті в червоні туфлі-лодочки на високій шпильці, довге хвилясте руде волосся. Жінка обернулась до дівчини, вона підійшла ближче, тепер її обличчя можна було розгледіти, вона підійшла спочатку з однієї сторони, а потім обійшла крісло і з іншої розв’язала ремені, що тримали і не давали поворухнутися.

- Слухай уважно. – жінка схилилась та почала говорити.

Та Ярина не слухала, вона дивилась в зелені очі, їй здавалось вона в своєму житті не бачила нікого прекрасніше. Така чиста краса, чіткі риси, певне з неї малювали картини Леонардо та Мікеланджело. Хотілось доторкнутись до мармурової шкіри, майже блакитної шкіри, щоб переконатись – жива, із плоті і крові, не порцеляна. Її голос лунав, немов музика, голос богині:

 - В нас не багато часу.

Чому не багато? Час зупинився, щоб послухати, як вона говорить, помилуватись кожним рухом, і як здіймаються її груди, коли вона видихає повітря. Стоп? Чому вона бачить пару? Має бути прохолодно, та нічого такого, а ця жінка легко вдягнена, але ж пара? Ярина бачить пару, що виходить з її рота разом зі словами.    

 - Ми не можемо перебувати на поверхні довго, - вона щось натиснула на кріслі, і воно випрямилось так, що Ярина стала ногами на підлогу - А твоє тіло не витримає, зараз з тобою буде говорити Диявол.

- Хто???- перепитала Ярина.

Жінка провела Ярину на середину кабінету, повернула її спиною до столу.

- Ось і він – перед дівчиною постала постать, темний силует.

Та Яринка відвернулась на секунду поглянути на богиню, що майже побігла до столу з медичними інструментами і стала спиною до них.

Потім її погляд зачепився за вікно і вона побачила, як навколо кімнати, в якій вони були почався такий страшний буревій. В вікна та двері, немов намагались продертись холодні вітри. Стіни коливались і здавалось кімната, як м’ячик пін-понга, що потрапив в середину смерчу. Один невірний крок і закрутить і понесе. Ніби самої споруди взагалі не існує, тільки чотири стіни з дверима і вікном напроти, підлогою та стелею. Ніби її відтворили спеціально для неї, чи з її спогадів. Вона відчувала кінчиками пальців, що вітер - це невід’ємна частина чогось чи когось, жива і розумна.

Вона повернулась до тіні, і відступила на крок назад від здивування.    

ЦЕ ЇЇ ЧОЛОВІК.

Це була точна копія її законного чоловіка. Високий з невеликим черевцем, темним волоссям, легкою щетиною, прямий ніс і тонкі губи.

От тільки очі. Це були очі, якоїсь рептилії, хоча ні. Це були очі цапа, точно цапа чи кози. Радужна оболонка займала всю площу очка,  білого тіла, як у людей зовсім не було. Колір? Щось середнє між жовтим чи зеленим. Зіниці, ні не круглі, як у людей, а ніби… Певне таким малюють всевидюче око, тільки на малюнку зіниці, чомусь під гострим кутом сходяться до низу і вгорі, а ці були прямокутними.

Такі дивні очі, в які Ярина не могла довго дивитись. Ні не через відчуття страху. Все що викликав цей погляд - це важкість. Відчувалось, що чоловік носив на своїх плечах весь біль тисячі загиблих і замордованих людей. Вона фізично відчула, як зігнулись плечі від частки тягаря, а на груди немов впав важкий камінь, що заважав дихати. Він обірвав тишу і заговорив, та навіть голос був голосом її коханого:

- Я хочу запропонувати тобі угоду…-

- Як ти живеш з цим болем? Чому ти робиш це? – перебила його Ярина - Я відчуваю біль всіх цих людей, так ніби вони одночасно говорять до мене.

- Ти відчуваєш? – його брови піднялись, а очі заблищали - Ти не можеш відчувати…Ти обманюєш...

- Ні, я говорю правду.

- Чого ти хочеш? – він зробив крок ближче і вона відчула холод - Я можу дати тобі все. Люди будуть схиляти перед тобою голови. Хочеш золото? Посаду? Визнання? Чого прагне твоя душа?

- Я не знаю чого вона прагне. – при цих словах Ярина побачила, як з її рота йде пара, зовсім як у рудої богині. Вона видихнула ще раз, щоб переконатись, дійсно пара.