Вступ

Великий космічний корабель у формі півкулі підлетів до вершини гори. Він завис, не торкаючись поверхні і не долітаючи до неї. Діаметр шару не перевищував ста метрів. Здавалось, що навіть птахи завмерли і сховались від гуркоту і шипіння, що супроводжували приземлення. Пара і вогонь, які виходили з його нижньої частини, поступово згасали і коли дим розсіявся можна було побачити, що куля стоїть на шасі з двома колесами.

Колесо не було суцільною конструкцією, а складались з восьми спиць, які закінчувались валиками під прямим кутом до спиці. Коли колесо їхало по пересічній місцевості, то натрапивши на перешкоду, валик ніби провалювалась в середину спиці, на висоту рівну висоті такої перешкоди, інший валик повторюючи контури перешкоди провалювався на висоту більшу чи меншу в залежності від ширини та висоти перешкоди. Валики також могли кружляли навколо своєї вісі, таким чином, корабель міг їхати не тільки в перед, але і в бік, не змінюючи і не обертаючи шасі. Така конструкція колеса надавала додаткової маневреності кораблю.

З корабля вилітали кулі діаметром один два метри. Вони підлетіли до землі і з їх нижньої частини з’явилось таке саме шасі з чудернацьким колесом. Кулі їхали на цьому колесі по нерівній поверхні. Постійно зупинялась, і потік світла, що час від часу з’являвся з кулі, спочатку освітлював об’єкт, а потім немов затягував в середину, срібним конвеєром, шматочки ґрунту, каміння, рослин та навіть воду з струмків.

Також з основного корабля вилетіли апарати, у формі кулі з шістьма крилами. Чотири крила весь час кружляли, а два інші прикривали кулю. Апарати летіли над землею скануючи срібним світлом, з висоти польоту птаха, ландшафт гори.

За метушнею куль і тим, як вони снували в різні боки, з-за дерева спостерігала людина, що ховалась в заростях. Через зелену паросль можна було розгледіти великі надбрівні дуги з під яких дивились світло-карі очі з розширеними зіницями. Невисока на зріст жінка, стегна та груди якої прикрашали пов’язки з різнокольорового пір’я, дивилась і не розуміла, що відбувається. Вона бачила як щось, не маючи крил, як у птаха, літало в різні боки і виблискувало на сонці. І як проступає крізь дим великий кольору неба... вона навіть не знала як це назвати.

Її зіниці ставали дедалі ширшими, і стало майже не видно, гарні, кольору меду, очі, лише чорні від паніки та жаху зіниці. Жінка стиснула палицю, на яку спиралась та кору дерева, за якою ховалась, так сильно, що нігті вп’ялись з в дерево. Від такого шаленого тиску нігті почали ламатись і там де нерівномірно ламалась нігтьова пластина потекла кров. Паніка така велика, що не було сил ані поворухнутись, ані кричати. Вона продовжувала стояти, перебуваючи в стані безмежного та безумовного страху первісної людини, що стикнулась з незнаним віч-на-віч.  

Позаду неї з’явилась та сама куля, що вилетіла з апарату. Срібний потік світла пройшов по всьому тілу жінки, від верхівки голови до п’ят. Щось невидиме позаду, за спиною, немов шепотіло, тож дуже повільно дівчина обернулась щоб подивитись в саме серце свого страху.

На неї дивилось велике око кулі і раптом в своїй голові вона почула, свій власний голос, який говорив:

- Не бійся, тобі ніщо не загрожує, ні хто не спричинить тобі шкоди.

Їй стало так спокійно, і зовсім не важливо, що відбувається навколо, неважливо, що буде з нею, хто це, чи що. Такий сильний страх змінився на почуття умиротворення, так буцімто відбувається те, що і повинно відбутись. Повіки стали важкими. Вона відпустила кору рятівного дерева, і на землю разом з краплинами крові, що капала з кінчиків пальців, впала палиця на яку вона спиралась. Повіки закрились і вона м’яко провалилась в безодню і сон.

 - Ми знайшли її в заростях. Спостерігала за кораблем.

На кріслі міцно спала людина, руки лежали вздовж тіла і було видно, як кров сочиться з тріщин на пальцях. Над її тілом нависали дві статури. Високі, стрункі, їх обличчя були закриті масками, вдягнені в захисні костюми, зроблені з матерії, що відбивала світло, яке виходило зі стель, стін і підлоги. Все навколо було таким світло-блакитним, ніби безмежне небо і було не зрозуміло де закінчується стеля, починаються стіни, і так само ці стіни зливались з підлогою. Дві постаті, немов напівпрозорі, у цьому блакитному сяйві, і самі сяяли. Можливо тому крісло на якому лежала людина здавалось єдиною непохитною опорою на цьому небокраї.