1. Лети не оглядаючись, мій сизокрилий янголе

перед початком прочитання хочу додати, що вирішила перебуплікувати свій останній твір на новому акаунті, бо втратила доступ до минулого:( 

приємного прочитання!

В мить, коли світ завмер, а його очі, навіть не встигши широко відкритись, уже закрились навіки..Коли лежачи в чомусь теплому та гарячому він не відчув ні гулу машин, ні стуку власного серця — його накрила густа смолиста темрява..Неприємна та тривожна, вона обволокла собою все тіло, і аж під сам кінець душу. В той момент той не відчував рук, а власне тіло здавалось таким легким, наче пушинка в полі, невагома та крихка. На мить погляд прояснився і юнак побачив небо, оповите хмарами. А трохи далі від нього кружляли лелеки, яких можна було помітити тільки добре примруживши очі. Птахи кружляли в танці серед пухких хмар аж допоки юнак не опинився десь під товщею води, і ось уже не видно ні хмар, ні лелек. 
Все це так нагадує сон, від якого зазвичай просинаються серед ночі, немов від кошмару. Як шкода, що проснутися нашому герою вже не судилося, принаймні у світі живих так точно. 

Ізабелли уже як декілька років немає. З тих часів, коли та відправилась у свій останній політ, утікло багато води. За цей час встигло прибути багато сизокрилих, і стільки ж встигло вирушити у свій останній янгольський політ, але ми зараз зупинимось лише на кількох із них. Летісія — дівчинка, що провела в останню путь Ізабеллу, допомігши їй звільнитись від кайданів, і нарешті вилетіти за стіни міста, яке тримало її весь цей час у лапах…Міста, яке одного дня має покинути кожен сизокрилий. Після цього вона зайняла її місце, ставши новим провідником молодих новонароджених сизокрилих. Зупинимося на ще одному сизокрилому, що давно прижився в цьому дивному місці. Янгол, на ім'я Віктор, який все очікує на свій останній політ. Він перебував серед янголів уже як рік. На початку його з радістю прийняли, посвятили в усі справи, а з часом той і зовсім став черговим авторитетом для місцевої малечі, дітей, що так і не встигли відчути життя, потрапивши на небесний острів зовсім юними та крихітними.  

Віктор старанно прибирався, підмітав підлогу, поки не помітив і вікні щось напрочуд дивне: На світлому безхмарному небі повільно летіла величезна зоря, залишаючи після себе слід від комети. Він тут же широко розплющив очі, і наспіх кинувши мітлу до стіни, помчав коридорами до кухні, щоб сповістити усіх про раптову подію. Окуляри ледве не злітали, поки той поспіхом огинав повороти, тому їх доводилось притримувати рукою. Відчинивши двері на кухню, де пустували кілька малят у компанії Летісії й ще однієї старшої світловолосої сизокрилої. 
- Летісіє, Данієло..Там на небі величезна комета…!
Обидва янголи раптово обернулися до нього. Трохи забарившись, Летісія знервовано усміхнулась і кивнула. 
- Так, значить скоро до нас приєднається новий сизокрилий. Треба заздалегідь подбати, щоб його приземлення було не таким болючим. 
- А я наглядатиму за молодшими!
У діалог обережно втрутилася Данієла, одна зі старших. Вона, як і всі інші тут, бажала бути корисною і порядною, тому не могла не взятись допомагати цим двом. 
На цьому й домовилися. Кинувшись слідом за дівчиною, юнак обігнав її, і першим дістався до закинутої кімнати. Відкривши її, Віктор чхнув. Так багато пилюки. Напевно, сюди роками ніхто не заходив. Слідом чхнула і Летісія.
- Перший час поселимо нашого гостя у вітальні. За нашим майбутнім другом… Або подругою потрібен буде догляд на перший час, а поки що сходи за речами та новою постільною білизною, гаразд…? Я поки що приберуся тут. 
Уважно дослухавши ту до кінця, Віктор, який отримав завдання, кивнув, і зник геть, як йому і наказали, залишаючи Летісію сам на сам зі своїми думками. 

У потрібному приміщенні той опинився зовсім скоро. Відкривши шафу, сизокрилий узяв із собою костюм, простирадла і м'яку подушку. Достатньо. Коли він повернувся, то одразу помітив, що дівчина прибралася. Чхати вже зовсім не хотілося, а крізь штори лилося тепле сонячне світло. З однією справою покінчено. Залишається тільки смиренно чекати. 
- Вікторе.. Як думаєш, яким буде наш новий співмешканець…?
Трохи забарившись, юнак знизав плечима, усміхнувшись.
- Ще рано думати про це. Проте я впевнений, що він буде класним!

Скільки пробув під товщею води, він і сам не знав. Дні, тижні, місяці? Хто знає. За весь час єдине, що юнак почав відчувати виразно, так це те, що на нього непомірно тисне щось невідоме. Простір навколо, здається, з кожною секундою ставав дедалі відчутнішим і відчутнішим, аж доки в один момент юнак не усвідомив: У нього вільні руки. Вони є, і навіть трохи рухаються. Дивно, як він раніше не помічав цього. Хлопець озирнувся навкруги, і незграбно підплив до піску на дні. Варто було лише доторкнутись до нього і занурити руку поглибше, як звідти пролилось світло. У свідомості, що раптово з'явилася, замиготіла думка, яку той одразу втілив у життя, і щосили вдарив кулаком по дну. Воно одразу прогнулось під тиском руки. Не можна відступати. Удар за ударом, ривок за ривком, і ось дно проломилося, виштовхуючи воду на поверхню, і разом з нею виштовхнуло і його, затопивши все навколо. З гуркотом впавши на підлогу, він, того, не помітивши, провалився в глибокий сон. Переміщення з одного світу в інший далось йому доволі тяжко.

Повільно розплющивши очі, юнак спонтанно усвідомив: Його серце знову б'ється. Але спогади… Їх… Немає. Тільки лелеки. Він у цілковитій невідомості. Здається ще трохи, і знову втратить свідомість, але цьому не судилося статись. У світле приміщення в одну мить увійшов високого зросту чоловік з яскравим рудим волоссям. Помітивши розгубленість і страх в очах хлопчини, що, здається, тільки-тільки прокинувся, незнайомець підійшов ближче до нього і сів на стільчик. Його очі, риси обличчя.. Хто це? Він зовсім його не впізнає. 
- Заспокойся. 
Його з ніг до голови пронизують сумніви та розгубленість. Де він? Приміщення просторе, він, лежить на м'якому ліжку. Питань стало тільки більше.
- Ти напевно зараз намагаєшся пригадати хоч щось зі свого минулого, але запевняю тебе, яким би воно не було, ти не зможеш до нього повернуться. Скажи мені одне. Яким було твоє останнє видіння? До того як ти потрапив під воду. 
Від такого величезного потоку інформації мимо волі запаморочилося в голові, але незнайомець терпляче чекав, і зрештою дочекався. Зібравшись з думками герой відповів.
- Небо… Лелеки…Хмари…
У простору кімнату зайшла дівчинка з кошиком, а потім за нею і друга. Обидві вони були схожі на людей, за винятком німба над головою і невеликих сизих крил за спиною. Як багато запитань. Їх звали сизокрилі, але про це він дізнається лише згодом. 
- Слухай, ти, мабуть, хочеш їсти? Давай ми принесемо тобі чогось смачного. 
- Вікторе, не поспішай ти так… Бачиш, він ще більше розгубився!
Юнак хотів було заперечити, але в животі й справді пролунало голодне бурчання, тому перервавши їхній діалог, той кивнув. Робити було вже нічого. Залишалось лише повірити цим янголоподібним на слово. 
Зовсім скоро, той уже сидів на ліжку і намагався обережно озиратися навколо, наминаючи шматок, ймовірно, зовсім нещодавно приготованого пирога. 
Голова все ще була сповнена питань і боліла. Він не розумів абсолютно нічого. Чому до нього так гарно відносяться? Чому він узагалі опинився тут? І найголовніше, якого дива він нічого не пам'ятає?! Ложка за ложкою, і ось миска вже порожня. Варто йому було лише глянути на сизокрилого, як той вибрався з думок, і забрав пусту тарілку, після чого поставив на стіл.
- Лелеки… І хмари. Лель значить. Так воно й буде. Віднині будеш Лелем! 
Звичайно, той, кого назвали Лелем. Хотів обуритися, але раптово зрозумів, що сам свого минулого імені зовсім не пам'ятає, а Лель звучить не так вже й погано…
- розповім усе по черзі. Усі, хто сюди потрапив, рано чи пізно отримують ім'я залежно від останнього спогаду. Це не так страшно. Наприклад моїм останнім спогадом було те, що я лежав на лікарняному ліжку не маючи сил піднятись, і в останню мить став на ноги. Уловив суть? 
Слухаючи інформацію як губка, Лель кивнув, бажаючи дізнатися більше. Все-таки йому тут ще бути й бути. Новий дім як ніяк.  
- А.. Твої крила і німб… І в інших, вони навіщо? 
- Вони свідчать, що ми сизокрилі, на кшталт янголів. Ти, до речі, скоро станеш таким самим. 
Юнак оторопів. Як це таким самим? Навіщо? 
У діалог раптом встрягла незнайомка. Вона чемно представилася, а потім одразу почала розмову
- Я – Летісія. Віктор має рацію. Скоро ти теж станеш крилатим. Не бійся. Ми про все розповімо, і все покажемо. Тільки не відразу, добре…? 
Лель вдячно кивнув. 
У приміщення різко влетіла сизокрила, що з усіх сил тримала щось блискуче в руках. Страх знову огорнув його. Це такий обряд посвяти? Раптом той усвідомив що бачить щось схоже на німб. Точно такий самий, як і в усіх інших. Так виходить…
Не встиг він як слід подумати, як на його голові уже опинився німб, але він не левітував, а просто лежав на його голові, ледь тримаючись. Дива та й годі. Він мимо волі захотів торкнутися дивної штуки над головою, але його раптом смикнули. 
- Не чіпай його. Ти маєш звикнути до нього, а вже потім він підніметься. 
- Саме так. 
Підтвердив чоловік, і посміхнувся.
Лель, усе ще трохи розгублений і наляканий, ліг на ліжко, на якому до цього був у напівлежачому положенні. Помітивши що німб і не ворухнувся, юнак здивувався. Тобто, він має піднятись з часом? 
- «Як дивно» 
Лель повернув голову до вікна. Погляд мимоволі зачепився за птахів, що летіли вдалині. Здається, то були лелеки. Але чи так вони були далеко, як йому здавалося?