4 | І громом розливалося в душі, і проводжаючи тебе в останню путь, палахкотіло небо.

Час минав тягуче повільно. Ближче до першої години почалася гроза.  

У вікні не було видно жодної живої душі...  

 Раптом у вітальню увійшла тінь і, помітивши сонного сизокрилого різко відскочила назад і помчалась геть. Звісно, юнак почув скрип підлоги, тому моментально встав на ноги, і ледь не врізавшись в стіл, помчав за тінню.  

— Не можна залишати все просто так! Не можна! Куди ти!?

Тільки-но він встиг вибігти з дому, як тінь повернулась до нього, і під удар грому зникла серед мішанини з вітру та дощу.  

— Ти ж навіть не накинула на себе плащу! Божевільна!  

 Одним легким рухом Лель схопив парасольку, що стояла біля дверей і помчався вперед. Туди, де декілька секунд назад булла тінь. 

— Вона не встигне втекти далеко, якщо я прискорюсь. Не посміє! 

Перед очима виникло обличчя Віктора, сумне, і стомлене від хвилювання. Та й сам він тоді, чесно кажучи, відчув себе не найкращим чином. В душі тліло бажання знайти, дістати, повернути, тільки б віддалити неминуче, що і так бігло по п'ятах. Крізь грім і блискавки той мчався по траві. Мчав так швидко, як міг, поки не опинився біля урвища. На мить сизокрилому здалося, що біля краю стоїть хтось. Лель глибоко вдихнув і ривком підбіг до краю. Тінь розчинилася. Нікого. Лише гра його уяви. Варто було хлопцю опустити голову, як той помітив кільце. Тільки нещодавно кинутий власником німб. Він лежав і стрімко згасав. За кілька секунд від слабкого світіння нічого не лишилося. 

Сизокрилий озирнувся довкола. Нікого. Ні душі. До Леля почало повільно доходити усвідомлення того, що трапилось, а очі, що до цього тільки мружились від крапель дощу, наповнилися слізьми. 

— Я ж міг усе змінити! Не варто було затримуватися! Якби не цей клятий дощ і ця парасоля, я наздогнав би її! Все було б гаразд..! Було б.. 

Лель озирнувся. Від безперервного дощу так блискавок було не видно навіть будинку вдалині. Він зовсім один. 

 Хтось за спиною торкнувся його тростиною. Лель повернувся, і побачив перед собою істоту, що стояла перед ним. Вона була в масці й робі, тому помітити хоча б натяк на людську подобу не можна було.  

— Хто ти..? 

Незнайомець підніс палець до того місця, де, імовірно, був його рот, наказуючи мовчати, розвернувся і повільно попрямував геть відурвища. Але Лель не розумів. Не хотів розуміти. До нього повернулися, і жестом вказалийти за ним. Цього разу він послухав. Так вони повільно йшли в знайомому тільки незнайомцеві напрямі, поки не дійшли прямо до старого будинку, де проживали всі сизокрилі. На прощання юнак кивнув, і істота, не подавши жодних знаків, попрямувала у своєму напрямку.  

Біля будинку сизокрилий зупинився і впав на коліна. Стояти було неможливо.  

— Все не може бути так! Це..Це неправильно.  

Тільки зараз Леля скував холод від дощу, навіть при тому, що на ньому був плащ. Додому йти зовсім не хотілося. Він не міг.  

 Потрібно піднятися і пройти через двері, але ноги зовсім не тримали. З боку будинку почулися кроки. Він не бачив, але відчув чиюсь присутність поряд. Лель повернув голову і побачив..Летісію. Проте тільки но пролунав удар блискавки, і ось перед ним стоїть стурбований Віктор.  

- Мати божа! Ходімо швидше до хати! 

Через хвилини дві мовчання його схопили за руку і швидко повели до дому.  

Мабуть, рудий сизокрилий зрозумів, що зараз до Леля не достукатися. Вже в залі з юнака зняли плащ і посадили на диван.  

Він нічого не бачив перед собою. Ні світла, ніт емряви. Він навіть не пам'ятав як опинився в вітальні. Було так порожньо, що хотілося ревти, що він і робив. 

 Віктор ще з самого початку знав, як усе складеться. Знав, відчував, але всіма силами заперечував, поки це не застало його, коли він був абсолютно не готовий. «Це» перелякане і зневірене зараз сиділо поряд з ним на дивані, і гірко плакало. Але згодом, коли погляд прояснився, молодший глянув на старшого і, схлипнувши, спитав.  

— Невже я правда з самого початку не міг нічого змінити? 

Але відповіді не було. Він і сам все чудово розумів. Якщо сизокрилий йде – то йде назавжди й безповоротно. Нічого не змінити. Проте він настільки не хотів приймати це, що по щоках лилися гіркі сльози і стікали кудись униз, на кофту. Від такого вигляду Леля, що тільки недавно з'явився серед них і ще не встиг удосталь пожити тут, не знаючи горя, Віктору самому хотілося плакати, але він повинен бути сильнішим, адже хто, як не він?

Трохи заспокоївшись, Лель тихо спитав.  

— Я боюся йти завтра в храм. Той, хто буде там, напевно вже знає про те, що трапилося. 

- Так чи інакше, він не бажає тобі зла. І вона б ніколи не забажала. У будь-якому разі з тобою зараз я, а значить тобі більше нічого не загрожує. Поки що.  

Юнака обережно взяли за руки. Зрозумівши, що обидві долоні сизокрилого замерзли, Віктор здивувався.  

Не вистачало того, щоб Лель заснув хворий на світанку.  

Його крила дрібно тремтіли, але сліз уже не було. Розкоти грому плавно відійшли на другий план.  

— Я присягаюся оберігати тебе так, як сизокрилих оберігає туман. Отже, поки ми маємо час, я покажу тобі світ сизокрилих таким світлим, яким він мав бути у твоїх очах щедовгі місяці, якби не все це.  

Збоку звучало як присяга вірності, хоча… Може так воно і є? Так чи інакше, після неї Лель справді заспокоївся. Втома зі стрессом зрештою здолали його. Зовсім не думаючи, сизокрилий впав на диван, заснувши прямо біля однієї з рук Віктора. 

А старшому нічого й не залишалося. Обережно накривши ковдрою бідолаху, Віктор покинув приміщення, але на останок зупинився.  

— Солодкого сну, сизокрилий.