34 Тимур

Я зачиняю за собою двері кухні, відсікаючи звуки фальшивого сміху та дзенькіт кришталю у вітальні. Альбіна стоїть біля вікна, вчепившись пальцями в підвіконня. Її плечі здригаються від глибокого вдиху. Вона виглядає так, наче щойно пробігла марафон, а не подала салат.

— Тимуре... — вона обертається, і я бачу, як вона намагається вирівняти дихання. — Вам щось потрібно? Кава? Ще льоду?

— Мені потрібно, щоб ви припинили знущатися з себе, — я підхожу ближче. Повітря на кухні все ще важке від ароматів їжі, але тут принаймні немає запаху парфумів Софії. — Я вже сказав це вранці, але тепер це не обговорюється: завтра у вас повноцінний вихідний. Проведіть його як хочете — у ліжку, у місті, де завгодно. Але на кухні я вас бачити не хочу.

— Але Ніна Василівна...

— Я сам розберуся з бабусею. Це мій дім, Альбіно. І мої правила.

Вона мовчить, дивлячись на свої руки. Я бачу пляму від борошна на її щоці. Мимовільний імпульс підштовхує мене витерти її, але я вчасно зупиняюся. Занадто тонка межа між турботою і чимось іншим.

— Вечеря була бездоганною, — кажу я вже м’якше. — Дякую. Ви справжня чарівниця, враховуючи обставини. Тепер ідіть відпочивати.

Я розвертаюся і виходжу, не чекаючи на заперечення. Мені треба повернутися до «клітки з левицями», але відчуття її розгубленого погляду в спину супроводжує мене весь вечір.

Наступного дня місто зустрічає мене шумом і заторами. Ближче до обіду я розумію, що якщо не вийду з офісу бодай на годину, моя голова просто вибухне від звітів Бойка та фінансових графіків.

Я обираю невелике кафе на розі, де зазвичай тихо і подають непоганий еспресо. Але варто мені переступити поріг, як я бачу знайому копицю волосся за кутовим столиком.

Діана.

Вона піднімає очі від книги й помічає мене. На її обличчі з’являється швидка, щира усмішка — зовсім не та, якою вона «пригощала» мою бабусю вчора.

— Клянуся, я не встановлювала на твою машину маячок, — каже вона, коли я підхожу ближче. — Просто це кафе — єдине місце в радіусі двох кілометрів, де не грає жахлива попса.

— Вірю на слово, — я киваю на вільний стілець навпроти. — Не проти?

— Сідай. Я вже замовила салат, але буду вдячна за компанію, яка не буде питати мене про моє «придане» або кількість прочитаних книг за рік.

Вона закриває книгу. Сьогодні на ній простий джемпер, мінімум макіяжу, і виглядає вона несподівано... нормально. Без того нальоту «нареченої на видання», який так старанно культивує Ніна Василівна.

— До речі, про вчорашнє, — Діана робить ковток води. — Вибач за Софію. Вона трохи... специфічна. Я думаю, наші бабусі вирішили, що якщо одна дівчина — це добре, то дві — це вже аукціон.

— Це виглядало саме так, — погоджуюсь я, замовляючи каву офіціанту.

— Знаєш, Тимуре, — вона дивиться мені прямо в очі, і в її погляді з’являється іронія. — Вся ця ідея з нашим одруженням... вона виглядає дивно, правда? Ми наче персонажі якогось роману дев'ятнадцятого століття, яких намагаються звести силоміць заради «об’єднання капіталів».

— Твоя правда. Я не планую одружуватися найближчим часом. І точно не за вказівкою бабусі.

— Слава Богу, — Діана полегшено видихає. — Бо я вже почала думати, як мені ввічливо пояснити мамі, що ти чудовий хлопець, але між нами іскри стільки ж, скільки між двома шматками пінопласту. Ми можемо просто... бути знайомими, які іноді разом п’ють каву і співчувають одне одному через родичів-сватів?

Я дивлюся на неї і вперше за довгий час відчуваю, що напруга в плечах трохи зникає. Діана — адекватна. Це велика рідкість у моєму оточенні.

— Домовилися, — я простягаю їй руку через стіл.

Вона тисне її, і ми обоє сміємося. Але десь на периферії свідомості знову спливає образ Альбіни. Альбіни, яка зараз має відпочивати. Альбіни, яка пахне не дорогою кавою, а теплом і затишком. І я раптом ловлю себе на думці, що в цьому кафе мені бракує саме її незграбної мовчазності, а не дотепних жартів Діани.