32 Альбіна

Тимур виходить, і кухня миттєво стає порожньою, хоча повітря все ще вібрує від його присутності. Я стою, вчепившись у край стільниці, і слухаю, як його кроки віддаляються. Мені б радіти, що я знову одна, але в грудях оселяється дивний протяг.

Я глибоко вдихаю, намагаючись зібратися. Вечеря сама себе не приготує.

Я повертаюся до таці з качиними грудками, яку Тимур так дбайливо підсунув ближче. Беру ніж. Треба зробити надрізи на шкірі — хрест-навхрест, як він і казав. Але варто мені схилитися над рожевим, вологим м'ясом, як шлунок зненацька робить такий крутий кульбіт, що в очах на мить темніє.

Солодкуватий, сирий запах заповнює все навколо. Він здається настільки важким і нестерпним, наче я стою не на кухні, а посеред бійні.

Я різко відштовхую тацю від себе. Ніж зі дзенькотом падає на кахлі.

— О Господи... — шепочу я, затискаючи рот долонею.

Я кидаюся до мийки, вмикаю крижану воду і просто стою, дихаючи над струменем, намагаючись перебити цей м'ясний дух. Мене нудить так сильно, що тремтять коліна. Сім років я мріяла про це відчуття, шукала його в кожному циклі, у кожному аналізі крові, а тепер, коли воно прийшло — воно здається знущанням. Не зараз. Тільки не в цьому домі. Тільки не тоді, коли мій чоловік чекає дитину від іншої.

— Альбіно! Ви ще не подали аперитив? — голос Ніни Василівни з порога звучить як постріл.

Я швидко витираю обличчя рушником і розвертаюся, намагаючись надати обличчю бодай якогось кольору.

— Вже несу, Ніно Василівно.

— Поспішайте. У нас зміни в планах, — вона заходить на кухню, переможно випроставши спину. В її очах горить вогник азарту, який не віщує нічого доброго. — Приїхала ще й Софія, донька мого стоматолога. Така освічена дівчинка, щойно з Лондона. Раз Тимур так пручається зустрічі з Діаною, нехай має вибір. Чоловіки — вони як діти в магазині іграшок: коли вибір великий, вони стають поступливішими.

Я дивлюся на неї і не вірю своїм вухам. Дві кандидатки одночасно? Це вже не вечеря, це якийсь кастинг у прямому ефірі.

— Тож приготуйте ще дві порції салату. І паштету має вистачити на всіх. Ви ж розумна дівчинка, розтягнете? — вона примружилася, розглядаючи мене. — Альбіно, що з вами? Ви якась... зелена.

— Тут дуже спекотно, — брешу я, відчуваючи, як піт проступає на скронях. — Духовка...

— То ввімкніть витяжку сильніше. І не забудьте про вино.

Вона виходить, шурхочучи дорогою тканиною сукні. Я залишаюся посеред кухні, де тепер пахне не лише качкою, а й дешевим трюком «вибери собі дружину».

Я дивлюся на м'ясо. Мені страшно до нього торкатися. Здається, якщо я зараз знову відчую цей запах, я просто знепритомнію прямо на ці грудки.

«Зберися, — наказую я собі. — Ти просто кухарка. Твоє завдання — нагодувати їх усіх, вижити цей вечір і не видати себе».

Я беру лимон, розрізаю його навпіл і жадібно вдихаю гострий, кислий аромат. На секунду стає легше. Лише на секунду.

З вітальні долинає чоловічий сміх Тимура — сухий і короткий. Він там, з двома красунями, під прицілом своєї бабусі. А я тут, борюся з нудотою і таємницею, яка може зруйнувати мій крихкий світ швидше, ніж догорить вогонь у духовці.