30 Альбіна

Я сиджу на підлозі у своїй кімнаті, притиснувшись спиною до ліжка. Двері замкнені на засув. Це єдине місце в цьому величезному, холодному будинку, де я можу дозволити собі просто дихати, не контролюючи кожен м’яз обличчя.

Переді мною — картонна коробка. У ній, зарившись у стару флісову кофту, вовтузяться двоє. Одне чорне, з білою плямою на носі, інше — сіре смугасте. Вони такі дрібні, що здаються майже невагомими, коли я беру їх на руки.

Я підношу пляшечку до рота сірого. Він вчіпляється в соску крихітними лапами, випускаючи кігті-голки, і починає жадібно втягувати тепле молоко. Його вушка ритмічно рухаються в такт ковтків. Це мало б бути мило. Це мало б мене заспокоїти.

Але раптом у горлі з’являється пекучий клубок.

Я дивлюся на те, як вони штовхають одне одного, шукаючи тепла, якого я не можу їм дати повною мірою. Я просто людина з пляшкою молока. Я не пахну їхньою мамою. Я не можу їх вилизати, не можу заспокоїти їх тим особливим мурчанням, яке означає безпеку.

Перша сльоза падає прямо на кофту, залишаючи темну пляму. Потім друга.

Я починаю плакати. Спочатку тихо, а потім плечі починають здригатися в якомусь безглуздому, дитячому риданні. Я витираю щоки вільною рукою, але пальці тремтять.

— Боже, ну що з тобою не так? — шепочу я сама до себе, намагаючись стримати схлип.

Це просто кошенята. Звичайні підкинуті тварини, яких тисячі. Я ж завжди була кремінь. Я вмію тримати спину рівно, коли навколо все рушиться. Я вмію мовчати, коли хочеться кричати. Я вмію бути невидимою.

То чому зараз я розклеїлася над коробкою зі сміттям?

Можливо, справа в цій тиші навколо. Або в тому, як Тимур подивився на мене вчора ввечері. Його погляд був... іншим. Не таким, як у господаря, що дивиться на персонал. У ньому було щось важке, щось, що змушує мої запобіжники іскрити. А тепер ще й ця Марта зі своїми оцінюючими очима і запахом дорогих парфумів, від яких хочеться чхнути.

Я дивлюся на свої руки. Вони пахнуть молоком і миючим засобом. Чому я стала такою плаксивою? Це на мене не схоже. Це слабкість, а слабкість — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Особливо тут. Особливо зараз, коли я щодня ходжу по лезу ножа.

Сірий наївся і відвалився від пляшечки, солодко мружичись. Він знаходить руку чорного брата і засинає, уткнувшись йому в бік.

Я закриваю обличчя долонями. Сльози поступово вщухають, залишаючи після себе лише порожнечу і важкість у повіках. Треба вмитися крижаною водою. Треба вийти на кухню і бути тією Альбіною, яку вони знають. Тією, яка ідеально готує рибу і ніколи не ставить зайвих питань.

Я встаю, ноги трохи затерпли. Підходжу до дзеркала і дивлюся на своє відображення. Червоні очі, розпатлане волосся.

— Зберися, — кажу я своєму відображенню. — Тобі просто потрібно виспатися.

Ранок накочується на мене важкою сірою хвилею. Кошенята пищали о третій, потім о п’ятій. Щоразу я підривалася з ліжка раніше, ніж встигала розплющити очі, щоб цей тонкий звук не розрізав тишу будинку і не дістався до вух Ніни Василівни.

Ніна Василівна — це стихійне лихо у шовковому халаті.

Я стою біля кухонного острова і нарізаю фрукти. Пальці здаються чужими. Світ навколо трохи пливе, наче я дивлюся на нього крізь товщу води. Голова важка, а внизу живота знову з’являється це дивне, тягуче відчуття, яке я списую на втому і нерви.

— Альбіно, де мій відвар? — голос Ніни Василівни розрізає кухню, як скальпель. — Я чекаю вже п’ять хвилин. Ви вранці рухаєтесь як сонна муха.

Вона входить — ідеальна укладка, суворий погляд. Вона вже готова до бою. Сьогодні її головна місія — вкотре нагадати Тимуру про Діану.

Діана — донька її найкращої подруги, «дівчина з хорошої сім’ї», чиє головне завдання — народити Ніні Василівні правнуків. Це я вже чула вчора. Бабка вирішила посвятити мене в свої плани на життя внука знічев’я, поки я поливала розсаду в парнику. 

Зараз уявляю ДІану і майбутніх дітей Тимура і мені стає знову плаксиво. Я ж так і не змогла народити своєму чоловіку за сім років пекла в лікарнях.

Сім років. Аналізи, гормони, графіки, молитви. А виявилося, що треба було просто привести в дім іншу жінку, і вона «спрацювала» з першого разу.

Від цієї думки мене нудить. Реально нудить — шлунок стискається в тугий вузол.

— Альбіно? — це вже голос Тимура.

Я здригаюся і ледь не впускаю ніж. Він стоїть у дверях кухні, застебнутий на всі ґудзики своєї ділової броні, але очі дивляться прискіпливо.

— Вибачте, — шепочу я, ставлячи відвар перед Ніною Василівною. — Просто голова трохи паморочиться.

— Паморочиться? — бабуся підтискає губи. — У вашому віці треба мати залізне здоров’я, щоб тримати такий дім. До речі, Тимуре, сьогодні ввечері ми вечеряємо з Діаною. Її мама казала, що дівчинка дуже скучила.

— Я зайнятий, — коротко кидає Тимур, не відриваючи погляду від мого обличчя. — Альбіно, підійди-но сюди.

Я слухняно роблю крок до нього. Він простягає руку і — я навіть не встигаю відсахнутися — торкається мого чола тильною стороною долоні. Його шкіра прохолодна, а моя, здається, горить.

— У тебе немає температури, — каже він тихо, так, щоб не чула Ніна Василівна, яка вже почала вичитувати щось про «невдячність молоді». — Але ти біла, як ця стільниця. І руки тремтять.

— Я просто не виспалася, — намагаюся усміхнутися, але виходить криво.

— Тимуре, не відволікай дівчину, нехай готує паштет, Діана його обожнює! — гукає бабуся з-за столу.

Тимур ігнорує її. Він дивиться на мене так, наче намагається розгадати якийсь код.

— Залиш ніж, — наказує він. — Іди до себе.

— Що? — я кліпаю очима. — Але сніданок... і вечеря...

— Сьогодні в тебе вихідний. Мені не треба, щоб ти зомліла прямо в супницю.

— Але Тимуре! — вигукує Ніна Василівна, обурено відкладаючи ложку. — Хто буде готувати? Діана чекає на особливий прийом!

— Замовимо доставку з ресторану, — відрізає він, не зводячи з мене очей. — Альбіно, це не прохання. Іди ляж. Це наказ роботодавця.