30 Тимур

Є речі які я зазвичай не роблю.

Наприклад не затримуюсь думками на жінках з якими провів одну ніч. Не тому що я погана людина — просто є певна внутрішня гігієна яка передбачає розуміння що було і що не було і де між ними межа. Ніч була. Вона пішла. Крапка.

Але ця крапка чомусь не ставиться вже місяць.

Я сиджу в кабінеті після вечері — бабуся пішла спати, в будинку тихо — і дивлюся на екран ноутбука і думаю про жінку на парапеті. Про те як вона сиділа рівно і тремтіла і взяла серветку. Про це нічого не означає сказане таким тоном наче вона переконувала передусім себе. Про сміх над серветками о другій ночі.

Я навіть обличчя не пам'ятаю нормально.

Це найдивніше і найдратівливіше одночасно — я провів з нею ніч і пам'ятаю тепло і сміх і те як вона вимовляла моє ім'я і не пам'ятаю обличчя. Темрява і запобіжники і все інше зробили своє.

Блискуча куртка.

Це єдине чітке що є.

Я відкриваю телефон і знаходжу контакт якого не використовував давно — Сергій Бойко, приватний детектив, ми познайомились три роки тому через одну неприємну ситуацію з партнером по бізнесу. Людина чітка, без зайвих питань, вміє знаходити те що треба знайти.

Набираю.

— Бойко, — бере він одразу.

— Це Савченко, — кажу я. — Є завдання.

— Слухаю.

— Жінка. Приблизно двадцять вісім тридцять років. Темне волосся. Невисока. — Я зупиняюсь бо розумію що це опис половини жінок міста. — Більше нічого конкретного по зовнішності. Але є куртка — блискуча, срібляста. Вечір місяць тому, клуб на Лесі Українки. Там мають бути камери зовні.

Пауза.

— Це все? — питає Бойко.

— Це все, — кажу я.

Ще одна пауза — довша, під час якої я уявляю як він зважує складність завдання і суму яку назве.

— Два тижні, — каже він нарешті. — І це якщо камери збережені і якість нормальна.

— Добре.

— Дорого буде.

— Знаю.

— Навіщо вам вона? — питає він. Не з цікавості — просто уточнює деталі.

— Не знаю, — кажу я чесно.

Бойко мовчить секунду.

— Зрозуміло, — каже він таким тоном яким говорять коли нічого не зрозуміло але питати далі немає сенсу. — Зв'яжусь як буде щось.

Кладу трубку.

Сиджу в тиші кабінету і думаю що тільки що найняв детектива щоб знайти жінку яку знаю за прізвищем — Альбіна, вона сказала на парапеті, просто Альбіна — і чиє обличчя не можу згадати і чий сміх чомусь пам'ятаю краще ніж будь-що інше за останній місяць.

Розумна поведінка.

Дуже розумна.

З кухні долинає звук.

Тихий, металевий — хтось ставить каструлю або чашку, акуратно, намагаючись не шуміти. Пізно вже — майже одинадцята — і бабуся спить, значить це Альбіна.

Я встаю і йду на кухню. Не тому що хочу чаю — хоча чай теж непогано. Просто встаю і йду і не аналізую це рішення бо якщо аналізувати то треба буде чесно відповісти на кілька незручних питань.

Вона стоїть біля плити — в домашньому, волосся зібране як завжди але кілька пасм випали — і гріє молоко. Маленький ківш, маленький вогонь, дивиться уважно щоб не перегріти.

— Не спиш? — кажу я.

Вона обертається — і щось в її обличчі на секунду змінюється, якась швидка внутрішня реакція яку вона тут же прибирає.

— Захотілось молока, — каже вона.

— Пізно для молока.

— Мені можна, — каже вона. — Я доросла.

Я сідаю за стіл і дивлюся як вона знімає ківш з вогню. Рухи акуратні, зосереджені — вона взагалі завжди така на кухні, наче кожен рух має значення і вона це знає. Наливає молоко і ставить ківш в мийку і тоді я бачу — вона наливає не в чашку. В маленьку пляшечку. З соскою.

Я дивлюся на пляшечку.

Вона помічає що я дивлюся і щось у ній завмирає на долю секунди.

— Це для чого? — питаю я.

— Для... — вона дивиться на пляшечку. — Я пояснюю.

— Цікаво послухати.

— Тимуре, — каже вона і в голосі є та особлива інтонація яка буває коли людина готується сказати щось і одночасно готується до реакції на це щось, — ви пам'ятаєте що сьогодні вранці пищало в коридорі?

— Пам'ятаю.

— Це були не птахи.

Мовчання.

Вона дивиться на мене з тим виразом з яким дивляться коли чекають вироку але вже прийняли що він буде такий як буде.

— Скільки їх? — питаю я.

— Двоє.

— Де?

— В моїй кімнаті. В коробці. — Пауза. — Хтось підкинув під паркан в мішку. Цезар притягнув. Вони маленькі — тижнів три, без матері — і я не могла просто...

— Бабуся знає?

— Ні, — каже вона.

— Добре, — кажу я.

Вона дивиться на мене.

— Добре? — повторює вона.

— Якщо бабуся дізнається — це твоя проблема, — кажу я. — Але поки не дізналась — годуй.

Щось у її обличчі відпускає — та напруга яка там була поки вона чекала що я скажу.

— Дякую, — каже вона тихо.

Я беру горнятко і наливаю собі чаю. Сиджу і дивлюся як вона набирає молоко в пляшечку — дбайливо, рівно, перевіряє температуру на зап'ясті як перевіряють для немовлят — і думаю що є в ній щось таке що я не можу сформулювати словами. Не краса і не розум і не те як вона готує — хоча і це все теж є. Щось інше. Якась внутрішня температура — тепло яке вона не демонструє і не ховає, воно просто є, і біля нього якось легше ніж без нього.

Я думаю про детектива якому тільки що зателефонував.

Думаю про жінку на парапеті з розмитим обличчям.

Дивлюся на Альбіну яка іде з пляшечкою молока годувати підкинутих кошенят о одинадцятій вечора.

І думаю що в мене зараз в голові одночасно дві жінки — одна якої я шукаю і одна яка тут — і це починає нагадувати щось незручне якби я дозволив собі це сформулювати до кінця.

Я не дозволяю.

П'ю чай.

Але думка залишається — сидить на краєчку свідомості і дивиться на мене з тим самим виразом з яким Цезар дивиться коли знає відповідь раніше за мене.