29 Альбіна

Ранок починається з Цезаря.

Він скребеться у двері кухні о сьомій — не просто скребеться, а з тим особливим значенням яке я вже навчилась відрізняти від звичайного хочу гуляти. Щось між наполегливістю і нетерпінням, і він озирається на мене кожні кілька секунд щоб переконатись що я іду за ним.

Біля паркану лежить мішок. Звичайний тканинний, сірий, зав'язаний — і трохи рухається.

Я присідаю і розв'язую його не одразу, бо руки чомусь зупиняються самі. Потім розв'язую. Всередині двоє — маленькі, сірі, тижнів три їм не більше, притиснуті одне до одного так щільно наче якщо відпустити то все скінчиться. Один пищить — тихо і переривчасто, таким звуком після якого нормальна людина не може просто встати і піти.

Я нормальна людина. Тому стою навколішки біля паркану і тримаю двох тремтячих кошенят і думаю що в мене вже є собака господаря, двоє старих які сваряться через паркан і власна заплутана ситуація — і що ще два живих створіння зроблять мою кімнату три на чотири просто веселішою.

Цезар сидить поруч і дивиться на мене з виразом людини яка виконала свою частину роботи і тепер чекає подяки.

Микола Іванович з'являється біля паркану зі своєю ранковою кавою і одразу все розуміє — і по мішку, і по моєму обличчю, і по тому як я тримаю кошенят обома руками наче вони вже мої.

— Не треба, Альбіно, — каже він одразу.

— Вони маленькі.

— Саме тому. Без матері — це годування кожні дві години, спеціальне молоко, постійне тепло. Це не просто взяти і притулити в кутку. — Він п'є каву і дивиться на мене поверх чашки. — Відвезіть в притулок. Там знають що робити.

— В притулку їх можуть—

— Альбіно.

— Миколо Івановичу.

Ми дивимося одне на одного і кошеня в моїй руці пищить — те саме тихе переривчасте пищання — і я бачу як Микола Іванович дивиться на нього, потім на мене, потім знову на нього і щось у його обличчі здається перемикається.

— Аптека відчиняється о дев'ятій, — каже він нарешті з видом людини яка здалась але не зізнається в цьому. — Там є замінник котячого молока і маленькі пляшечки. Я колись з онуками одного такого рятував — знаю як робити.

Я йду в будинок тихо як тільки можу — сходи знаю вже напам'ять, де рипить і де ні — і ховаю кошенят в картонну коробку зі старим светром на дні. Вони одразу лізуть одне на одного і притискаються і той що пищав пищить голосніше ніж треба для такого маленького створіння.

— Тихіше, — шепочу я. — Ніна Василівна не повинна знати. Це умова.

Він пищить.

— Ти навмисно, — кажу я йому.

Другий відкриває очі — мутні, блакитні, ще несфокусовані — і дивиться кудись повз мене з видом людини яка щойно прокинулась і ще не вирішила як до всього ставитись. Я їх розрізняю вже — той що пищить і той що думає. Добре що розрізняю бо імена їм давати я не збираюсь. Це тимчасово. Поки не знайдуться господарі.

Я іду готувати сніданок і намагаюся не думати про те що вже придумую імена.

Тимур виходить на кухню о восьмій — свіжий після душу, в тому сірому светрі який я вже знаю — і каже доброго ранку і сідає так природно наче не їздив нікуди тиждень. Я роблю омлет і ми розмовляємо про відрядження і парник і Ніну Василівну і між нами той самий міліметр який нікуди не подівся поки він був у Харкові, і я відчуваю його так само виразно як відчуваю запах весни з відчиненого вікна.

І тут з коридору — тихо, майже нечутно — долинає писк.

Я завмираю над сковорідкою.

Тимур підіймає очі від тарілки.

— Що це? — питає він.

— Цезар, — кажу я не обертаючись.

— Цезар так не пищить.

— Може птах залетів у вікно.

Пауза в якій він, я відчуваю, дивиться на мою спину і щось зважує. Потім бере виделку.

— Їжте поки гаряче, — кажу я.

Він їсть. З коридору більше нічого не чути — або вони заснули або зрозуміли що тиша це умова проживання. Розумні тварини. Майже такі ж розумні як Цезар — який зараз лежить під столом і робить вигляд що нічого не знає, хоча сам же і притягнув той мішок.

Зрадник.