Лелека для двох

28 Тимур

Додому я приїжджаю о восьмій вечора.

Тиждень у Харкові був довгий і щільний. Зустрічі, які ніколи не закінчуються вчасно, розмови, що тривають довше, ніж варто було б, і готель, де кава лише з автомату, а сніданок, хоч і називається «шведським столом», по суті є трагедією.

Я заходжу в будинок і перше, що відчуваю, — запах. Зупиняюся в передпокої. Щось м'ясне, трав'яне і «довге» — так пахне, коли страва готується кілька годин, а не кидається на сковорідку за двадцять хвилин. Так пахне вдома.

Цезар виходить із коридору і дивиться на мене.

— Привіт, — кажу я йому. Він нюхає мою сумку, чхає — напевно, Харків пахне інакше — і йде назад.

Я йду на кухню. Бабуся сидить за столом із чашкою чаю і «Домостроєм».

— Приїхав, — каже вона.

— Приїхав. — Я цілую її в щоку.

— Як ти?

— Нормально, — каже вона. — Серце трохи.

— Були у лікаря?

— В четвер. — Пауза. — Альбіна возила.

— Добре.

— Вітаміни нові виписали.

— Добре, бабусю.

Я ставлю сумку. Дивлюся на плиту — там накрита каструля, з-під кришки йде пара. Дивлюся на стіл — чисто, накрито на два прибори, хліб нарізаний рівно.

І тут бачу чайник. Квітчастий, синьо-жовтий, з якимись польовими квітами по боках. Явно не новий і явно не звідси. Стоїть біля вікна, де раніше ніколи нічого не стояло.

— Що це? — питаю я.

— Чайник, — каже бабуся.

— Чий?

— Альбінин. Привезла з міста. Річ без смаку.

Я дивлюся на чайник. Квітчастий, трохи вицвілий з одного боку — того, що до сонця, — і з маленькою щербинкою на ручці, яка вже давно нікому не заважає. Хтось його любив достатньо, щоб возити з собою.

— Де вона? — питаю я.

— В саду, — каже бабуся. — З розсадою.

Я підходжу до вікна. В саду темніє — весняний вечір, ще не зовсім ніч. Біля парника стоїть Альбіна. Поливає щось із лійки, повільно, рівними рухами. Цезар сидить поруч і спостерігає за процесом із виразом наукового керівника.

Вона не бачить, що я дивлюся. Волосся зібране, але кілька пасом випали, і вона їх не прибирає — зайнята лійкою. Светр старий, явно робочий. Взута в якісь кросівки, які вже пережили не одну весну. Я стою і дивлюся довше, ніж треба.

— Їстимеш? — питає бабуся за спиною.

— Так, — кажу я і відходжу від вікна.

Бабуся накладає мені сама — що буває рідко, майже ніколи. Це означає або те, що вона справді рада моєму приїзду, або їжа настільки вдала, що вона хоче моєї оцінки. Напевно, і те, і інше.

М'ясо з овочами довго тушкувалося, воно буквально розпадається на волокна. Там є якась зелень, яку я не можу впізнати одразу, але саме вона дає цей правильний присмак. Хліб свіжий, сьогоднішній — я відчуваю це на дотик.

Я їм мовчки. Бабуся спостерігає.

— Ну? — каже вона нарешті.

— Добре, — відповідаю я.

— Добре, — повторює вона з тим виразом, який означає, що відповідь правильна, але недостатня.

— Дуже добре, — додаю я.

— Овочі з парника, — каже вона ніби між іншим.

Я підіймаю погляд.

— Вже є овочі?

— Зелень, — уточнює вона. — Петрушка і кріп. — Пауза. — Органічні.

В останньому слові — і в тому, як вона його вимовляє, занадто спокійно — є щось таке, що мені цікаво, але я не розпитую. Просто їм далі. Думаю про тиждень у харківському готелі, про каву з автомату і про той сніданок-трагедію. Думаю про те, що є люди, з якими їси і не помічаєш смаку, а є люди, після яких пам'ятаєш кожну страву окремо.

За цей тиждень я думав про роботу, про контракт, про Василенка. І ще — між ділом, ненавмисно — про парник. Про те, чи проросла розсада. Про те, як вона щовечора дзвонила мені й казала тихо: «таблетки прийняла, Цезар гуляв». Говорила таким тоном, наче звітує начальнику, хоча ми обидва знаємо, що це давно вже не просто звіт.

Я встаю.

— Ти не доїв, — зауважує бабуся.

— Зараз повернусь.

Вона дивиться на мене, потім на вікно, потім на чайник на підвіконні.

— Тимуре, — каже вона.

— Що? Вона мовчить секунду.

— Нічого. .Внуків хочу. Дожити до того моменту, коли ти вже приведеш у будинок дружину. — Ба, не починай…

В саду вже темно — той особливий весняний вечір, коли небо ще тримає синяву, а земля вже зовсім чорна. Альбіни немає. Лійка стоїть біля парника. Цезар лежить біля будки і дивиться на мене.

— Де вона? — питаю я його. Він киває в бік будинку. Значить, зайшла, поки я вечеряв.

Я стою посеред саду і думаю про те, що збирався сказати — щось просте, господарське: як справи, як парник, як бабуся. І розумію, що справа зовсім не в цьому. Ніколи не була в цьому. Справа в тому, що за весь цей тиждень відрядження, попри роботу і контракт, було щось інше. Рівне і невідворотне.

Я заходжу в будинок. У коридорі тихо. З її кімнати — жодного звуку. Вона або спить, або читає, або просто сидить і не хоче, щоб її чули. Я зупиняюся. Думаю про те, скільки жінок я знав — різних, розумних, красивих. З деякими було добре, з деякими складно. Але жодна не залишала квітчастий чайник біля вікна як щось само собою зрозуміле. Жодна не розмовляла з моїм собакою так, що він просто лягав поруч. Жодна не пекла безе після невдалого крему тільки для того, щоб довести собі, що вміє.

Я повертаюся на кухню і доїдаю. Бабуся вдає, що заглиблена в «Домострой».

— Смачно, — кажу я.

— Знаю, — відказує вона.

— Ти їй сказала про це?

— Сказала, що нормально.

— Бабусю.

— Що — бабусю? Не треба захвалювати прислугу.Вона і так вже занадто впевнена в собі.

Я дивлюся на неї.

— Це добре, — кажу я. Бабуся переводить погляд на чайник.

— Дивний чайник, — зауважує вона.

— Нормальний.

— Квітчастий.