27 Альбіна

Четвер. Я веду машину Тимура і намагаюся не думати про те, як впевнено лежать мої руки на кермі. Згадую про яму на виїзді — права сторона, він попереджав. Об’їжджаю її м’яко, майже ніжно, і мимоволі ловлю себе на думці: він би це помітив. Оцінив би. А потім одразу осікаюся — навіщо мені взагалі думати про те, що він би там оцінив?

Ніна Василівна сидить поруч. Постава така, наче ми їдемо щонайменше в оперу, а не до звичайного дільничного терапевта в передмісті. 

— Повільніше на поворотах, — каже вона, не дивлячись на мене. 

— Я їду сорок, — відповідаю я спокійно. 

— Саме так.

Я скидаю до тридцяти п'яти. 

— Краще, — киває вона.

Поліклініка виявляється старою, але чистою. Радянська архітектура, високі стелі, квіти в горщиках на підвіконнях. Черга невелика, але як тільки Ніна Василівна заходить у коридор, люди розступаються. Не тому, що вона просить — просто є такий тип людей, чия присутність автоматично створює навколо них простір.

Ми чекаємо. Ніна Василівна встигає прокоментувати все: незручні стільці, потерті журнали, капелюх жінки, що сидить навпроти. 

— Ніно Василівно, — шепочу я.

— Що? 

— Тихіше, будь ласка. 

— Я і так тихо говорю. 

— Вона ж чує. 

— Хай чує, — відрізає вона. — Капелюх справді безглуздий.

Жінка в капелюсі кидає на нас важкий погляд. Я відвертаюся до вікна.

Коли Ніна Василівна заходить у кабінет, я залишаюся в коридорі. Медсестра — молода дівчина з втомленими очима людини, яка бачила вже все — виходить за паперами. 

— Ви з Савченко? — питає вона, зупиняючись біля мене. — Так. Я за нею... доглядаю.

Медсестра дивиться на мене з таким щирим співчуттям, що мені стає ніяково. 

— Давно? — Майже місяць. 

— Тримайтесь, — каже вона, і це звучить не як підтримка, а як остаточний діагноз. 

— Вона... дуже хвора? — питаю я пошепки.

Медсестра зиркає на двері кабінету, потім на мене. Наближається. 

— Між нами? 

— Між нами. 

— Аналізи в неї — хоч у космос відправляй. Як у сорокарічної. Серце в нормі, тиск ідеальний, ну, суглоби трохи, але для її віку це просто дрібниці. Вона ходить до нас щомісяця, і щомісяця ми кажемо їй одне й те саме. Я завмираю. 

— Тобто вона здорова? 

— Абсолютно, — підтверджує медсестра. — Просто їй подобається, коли навколо неї бігають. І скаржитись вона любить. Для неї це теж терапія.

Двері відчиняються. Ніна Василівна виходить, тримаючи рецепт двома руками, як державну грамоту. 

— Нові вітаміни призначили, — урочисто каже вона. — Серце треба берегти, воно в мене одне. 

— Звісно, — кажу я.

Медсестра ловить мій погляд. Я ловлю її. Ми обоє мовчки відвертаємося.

Після поліклініки я завожу її додому і кажу, що мені треба в місто. 

— Які справи? — примружилася вона. 

— Особисті. Треба забрати речі від колишнього чоловіка.

Вона мовчить секунду, оцінюючи масштаб. 

— Багато речей? — Три шафи мого минулого життя. 

— Вам допомогти?

Я дивлюся на неї, здивована цією раптовою пропозицією. 

— Дякую. Я впораюся сама. 

— Як хочете, — каже вона і йде в будинок зі своїм «Домостроєм» під пахвою, виглядом показуючи, що вона пропонувала, її відштовхнули, і взагалі — вона так і знала.

Квартира на Лесі Українки. Я паркую машину і сиджу хвилину, просто дивлячись на знайомі вікна. Сім років. Я знала тут кожну тріщину, знала, де рипить третя сходинка і як правильно смикнути кран у ванній, щоб він не гудів.

Дзвоню у двері. Кроки легкі, не Костині. Відчиняє Вікторія. Вона молодша, ніж я думала, і красива якоюсь іншою, м’якою красою. Під домашнім светром уже чітко видно живіт.

 — Альбіна? — питає вона. 

— Так. Я за речами.

Вона відступає, впускаючи мене. Я заходжу і зупиняюся. Квартира інша. Стіни ті самі, але дрібниці... вони ріжуть очі. Там, де стояли мої кактуси, тепер якісь пишні квіти. На вішалці — чуже пальто і маленький жовтий комбінезон. Для когось, кого ще немає.

На кухні — новий сучасний чайник. Мій квітчастий зник.

 — Речі в спальні, — каже Вікторія. — Костя сказав, що все вже в коробках.

Я йду в спальню. Чотири коробки. Моє ім’я на кожній написане Костиним почерком. Відкриваю одну — книги. Складені ідеально рівно, корінцями вгору. Він завжди був педантом. Навіть коли викреслював мене зі свого життя.

Я починаю носити коробки в машину. Вікторія стоїть у коридорі, спостерігає. 

— Вам допомогти? Вони важкі. Я б підсобила, але мені не можна піднімати…

 — Знаю, — кажу я, проходячи повз.

Мовчання стає густим. 

— Альбіно, — каже вона раптом. — Я не планувала... що все так вийде. 

«Так вийшло». Коронна фраза Кості. 

— Вікторіє, мені треба забрати решту коробок.

На третьому рейсі я мимоволі зазираю на кухню і бачу його. Мій квітчастий чайник. Він стоїть на верхній полиці. Просто стоїть. Новий працює, а мій — залишений як декорація. Я забираю четверту коробку, але біля дверей зупиняюся. 

— Чайник, — кажу я. Вікторія здригається. — Той, що на полиці. Квітчастий. Він мій.

 — Костя сказав, що залишає весь посуд... 

— Цей був куплений до Кості. Він мій.

Вікторія мовчки іде до полиці, бере чайник і простягає мені. Ми обидві тримаємо його якусь секунду, поки вона не відпускає. 

— Дякую.

Я сиджу в машині. Чотири коробки в багажнику, чайник на сусідньому сидінні. Думаю про те, скільки всього там ще залишилося — дрібниць, які я забула або які він вирішив назвати «спільними». Думаю про жовтий одяг на вішалці.

Заводжу мотор. Треба їхати. Чайник — дурна річ, куплена колись за копійки на ринку. А я везу його так, наче це найбільша цінність. Може, тому, що він — єдине, що в цій історії належить тільки мені. Без застережень. Просто моє.