25 Альбіна

Тимур оголошує про відрядження за сніданком. 

— Тиждень, — каже він і дивиться на мене. — Харків. Об'єкт там складний. 

— Добре, — кажу я. 

— Бабуся приймає ліки о дев'ятій ранку і о дев'ятій вечора, — каже він. — Таблетки в синій коробці на підвіконні. Не в жовтій — жовта це вітаміни. 

— Зрозуміло. 

— Цезар гуляє двічі — вранці і ввечері. Він сам нагадає. 

— Вже нагадував, — кажу я. Він дивиться на мене — трохи здивовано, трохи з тим виразом, який я вже навчилась читати як «знову ти мене здивувала, і я не знаю, що з цим робити». 

— До лікаря в четвер, — продовжує він. — Я замовив таксі, але якщо щось... 

— Я відвезу, — кажу я. 

— У тебе нема машини. 

— Є права. Якщо ви залишите свою...

Він дивиться на мене. Я дивлюся на нього. 

— Ти вмієш водити? — питає він. 

— Сім років возила чоловіка на роботу, поки він не купив корпоративну, — кажу я.

Щось у його обличчі — коротке, швидке — схоже на те, як людина стримує посмішку. 

— Добре, — каже він. 

— Ключі на гачку в передпокої. — Пауза. — Тільки обережно на виїзді — там яма. 

— Яка яма? 

— Права сторона. Давно треба засипати. 

— Запишу, — кажу я. 

— Не треба записувати, просто... 

— Я жартую.

Він дивиться на мене. Я дивлюся на нього. І щось між нами — те саме, що буває на кухні о шостій ранку, і в машині, і в кафе в торговому центрі — стає на секунду дуже відчутним і дуже незручним одночасно.

— Телефон, — каже він і кладе на стіл картку. — Якщо щось з бабусею — одразу дзвони. Не чекай. Я беру картку. Наші пальці не торкаються — він кладе, я беру, між ними міліметр — але я відчуваю цей міліметр так виразно, що прибираю руку трохи поспішніше, ніж треба. 

— Все буде добре, — кажу я. 

— Знаю, — каже він.

Встає. Бере сумку. Іде до дверей. На порозі зупиняється. 

— Альбіно. 

— Так. 

— Парник добрий, — каже він. — Я бачив вранці.

 І виходить.

Я сиджу за столом і дивлюся на картку з його номером. Думаю про те, що міліметр — це дуже мало і дуже багато одночасно, залежно як дивитись.

Ніна Василівна проводжає онука з таким виразом, наче він їде на фронт. 

— Тиждень, — каже вона йому в спину. 

— Тиждень, бабусю. 

— Я буду сама. 

— З Альбіною. Пауза, в якій чітко чується думка: «це не рахується». 

— Їдь, — каже вона нарешті. — Але телефонуй.

Машина від'їжджає. Ми з Ніною Василівною стоїмо на ганку і дивимось услід, поки пил не влягається. Потім вона розвертається і йде в будинок, не кажучи ні слова. Я йду за нею.

У вітальні вона зупиняється біля серванта. Повільно проводить пальцем по склу. 

— Тимур занадто довірливий, — каже вона, не повертаючись. — Ключі від машини... картки ... Він не розуміє, що людині, якій нікуди йти, не можна давати забагато влади. 

— Це не влада, Ніно Василівно. Це просто ключі, щоб відвезти вас до лікаря. 

— Це відповідальність, — відрізає вона. — А ви до неї не готові. Сьогодні ніякого саду. Будете чистити срібло. Весь сервант.

Вона дістає з полиці важку срібну ложку, потьмянілу від часу. 

— Кожна річ тут має історію. Поки ви будете їх терти, може, зрозумієте, що цей дім не для парників і не для випадкових людей.

Я дивлюся на ложку. Потім на її пряму спину. 

— Я зрозуміла. Срібло буде блищати. 

— Подивимось, — кидає вона і виходить.

Я залишаюся одна у великій вітальні. Попереду цілий тиждень, повний набору срібних виделок і тиші, від якої закладає вуха. Я дістаю з кишені візитку Тимура, кладу її на край столу перед собою і беруся до роботи. Кожна ложка — це десять хвилин тиші. У мене їх тут штук п’ятдесят. Це буде дуже довгий день.

Микола Іванович приходить о десятій настпного дня.

Він з’являється зі свого боку паркану, наче за розкладом. Цього разу приніс довші дошки — мабуть, вирішив, що наш парник має бути солідним. У руках інструменти, а в очах — той особливий азарт людини, яка нарешті знайшла привід вийти з дому і зайнятися чимось, крім споглядання власних яблунь.

— Тимур поїхав? — питає він, не чекаючи привітання. 

— На тиждень, — відповідаю я. Він коротко киває, наче отримав секретний пароль. 

— Тоді починаємо.

Ми працюємо злагоджено. Він збиває короб, методично заганяючи цвяхи в дерево, а я готую землю. Цезар ходить між нами, по-хазяйськи обнюхує дошки й час від часу незадоволено фиркає — мовляв, забагато галасу. Весняне сонце вже не просто світить, а гріє. Земля під лопатою м'яка й волога, вона пахне справжньою весною — чимось, що тільки-но прокинулося і вже вимагає рости.

— Глибше копай, — каже Микола Іванович, призупинивши молоток. 

— Скільки треба? 

— Сантиметрів двадцять. Коріння має відчувати волю, а не впиратися в каміння.

Я натискаю на лопату.

 — Ви завжди городиною займалися? — питаю, витираючи чоло. 

— З дитинства, — каже він, і голос його стає трохи тихішим. — Батько навчив. Казав, що людина, яка вміє виростити власний помідор, ніколи не пропаде. У землі є своя правда, Альбіно. Вона не бреше. 

— Мудро. 

— Батьки взагалі мудрі, — зітхає він. — Просто ми це розуміємо якраз тоді, коли їх уже немає поруч.

Хвилин двадцять ми працюємо мовчки. Чути тільки стукіт молотка і скрип металу об ґрунт. А потім я чую щось інше.

Це був ледь чутний звук. Шурхіт тканини об цеглу, потім тиша, а потім довгий, задоволений видих. Я повільно випрямляюся. За кутом будинку, там, де стіна утворює затишну нішу і густий кущ бузку повністю перекриває огляд з вікон, щось блиснуло. Маленьке. Оранжеве.

Я придивляюся. Ніна Василівна.

Вона стоїть, притулившись до шорсткої стіни. На ній той самий халат із драконами, але зараз вона зовсім не схожа на сувору берегиню «Домострою». В руці — цигарка. Вона курить.