24 Тимур

Додому я приїжджаю о сьомій вечора.

Це був довгий день. З тих, що випивають тебе до останньої краплі: документи, нескінченні дзвінки, Василенко, який спочатку створив проблему, а потім героїчно її вирішував за мій рахунок. Я паркую машину, мріючи лише про одне — тишу і, можливо, ще один шматочок того безе, яке вчора було просто неймовірним.

Виходжу з машини. Робилю крок. І зупиняюся як укопаний.

Я дивлюся на свій сад і не впізнаю його. Там — дошки. Вони розкидані вздовж доріжки, складені під старою яблунею, кілька штук стоять притулені до паркану. У кутку, який я зазвичай навіть не помічав, земля вивернута назовні — свіжа, темна, перекопана з такою геометричною точністю, що здається, ніби тут працював ландшафтний архітектор. Біля паркану лежить лопата, а поруч у маленьких горщиках тремтить щось зелене й молоде.

— Тимуре!

Я обертаюся. Бабуся стоїть на ганку. Халат із драконами виглядає як бойове обладунки, «Домострой» притиснутий до грудей. Вона схожа на єдиного свідка катастрофи планетарного масштабу.

— Бачиш? — вона драматично вказує рукою на перекопаний куток. — Ти бачиш, що вона накоїла? 

— Бабусю, що сталося? 

— Що сталося! — вона спускається сходами так швидко, що я мимоволі роблю крок назустріч, щоб підстрахувати. — Вона перетворила мій сад на руїни!

Я знову дивлюся на дошки й чисту землю. 

— Це не руїни. Це просто дошки й грядка. 

— Це парник! — вигукує вона так, наче «парник» — це синонім до слова «казино» або «бордель». — У моєму саду! Без дозволу! Вона просто взяла лопату й почала розривати землю!

Я дивлюся на маленьку розсаду. Вона виглядає такою тендітною на фоні бабусиного гніву. — Вона хоче садити городину, — продовжує бабуся, і в її голосі з'являється якась особлива гіркота. — Помідори. Огірки. У моєму саду, Тимуре.

Я підходжу ближче до місця «злочину». Вибрано ідеально. Сонячно, затишно. Альбіна явно знає, що робить. 

— Звідки дошки? — питаю я, торкаючись рукою шорсткого дерева.

Бабуся мовчить. Секунду, дві. 

— Від сусіда, — каже вона нарешті таким тоном, наче Микола Іванович щойно передав Альбіні пакунок із контрабандою. — Вони вже товаришують. Стоять біля паркану, теревенять... Я все бачила з вікна.

Я дивлюся на паркан Миколи Івановича. 

— Бабусю, — кажу я спокійно. — Ти ж сама постійно скаржилася на нітрати в магазинних овочах. Казала, що тобі не можна таке їсти через серце. 

— Казала. 

— Альбіна робить цей парник, щоб вирощувати овочі для тебе. Свої. Органічні.

Настає тиша. Бабуся дивиться на перекопаний куточок, потім на розсаду, потім на мене. 

— Все одно... треба було питати дозвіл, — бурчить вона, але колишнього вогню в голосі вже немає. Вона виглядає спантеличеною. Її логіка «кухарка — ворог» щойно зіткнулася з фактом «кухарка дбає про моє здоров'я».

Я розвертаюся до будинку. 

— Тимуре, — гукає вона вдогонку. — Вона і Миколу в це втягнула. Він не повинен був давати їй дошки. 

— Це просто дошки, бабусю. 

— Він взагалі не повинен з нею розмовляти! — раптом вигукує вона.

Я зупиняюся. Обертаюся. 

— Чому? Бабуся дивиться на паркан. В її очах зараз немає ні підозри, ні злості. Там щось зовсім інше — щось глибоке, застаріле, що вона явно не збирається випускати назовні. 

— Просто не повинен, — каже вона сухо. — Він літня людина. Нема чого йому з молодими дівчатами час гаяти.

Я дивлюся на неї. Вона — на паркан. 

— Зрозуміло, — кажу я, хоча насправді розумію, що в цьому домі забагато таємниць навіть для одного саду.

Я заходжу на кухню. Пахне вечерею і... спокоєм. Альбіна стоїть біля столу, спиною до мене.

Я дивлюся на її потилицю — Альбіна зібрала волосся, і кілька пасом вибилися, закрутившись від пари над каструлею. Вона виглядає зосередженою, але в її рухах більше немає тієї скутості, що була в перший день. Вона обживається. Вона пускає коріння — буквально.

— Добрий вечір, — кажу я.

— Добрий, — каже вона. — Вечеря за двадцять хвилин. І вибачте за сад — я мала спитати дозволу перед тим як починати.

— Можливо, це просто територіальне питання, — кажу я, намагаючись знайти раціональне пояснення. — Бабуся звикла, що Микола Іванович — це частина її ландшафту. Стала величина. А ви вносите в цей ландшафт зміни. Дошки, розсада, розмови...

Альбіна нарешті обертається, витираючи руки об фартух.

 — Він сказав, що вони "дружать через закрите вікно", — каже вона, примружившись. — Це дивна форма дружби, вам не здається? 

— Для моєї бабусі це якраз норма. Вона любить людей на відстані, де вона може їх контролювати або... просто спостерігати.

Я дивлюся на неї уважніше. Нова куртка, яку ми купили вчора вранці, висить на гачку біля дверей. Вона вже не "святкова", вона — частина її нового життя тут.

— Ви вечеряєте з нами? — питає вона, перериваючи мої думки. 

— Сьогодні — так. Хочу подивитися, як бабуся буде їсти вечерю без нітратів, але з присмаком обурення.

Альбіна ледь помітно всміхається. 

— Сьогодні в меню риба. Але без розмарину. Я врахувала зауваження про "агресивну слизову".

Я сміюся вже вголос. Ця жінка має дивовижну здатність тримати удар і перетворювати драми на іронію.

— Альбіно, — кажу я вже серйозно, коли вона тягнеться за тарілками. — Якщо вам щось знадобиться для парника... інструменти, насіння, добрива... не треба йти до сусіда за всім підряд. Просто скажіть мені. 

— Ви теж не хочете, щоб я з ним розмовляла? — вона дивиться прямо, з викликом. 

— Я хочу, щоб у вас було все необхідне. А Миколі Івановичу вже сімдесят. Не варто навантажувати його ще й вашими помідорами.

Вона киває, приймаючи умови гри. Але я бачу, що вона мені не зовсім вірить. Вона відчуває, що за цим парканом заховано щось більше, ніж просто старі дошки.