23 Альбіна

Тимур паркує машину біля воріт.

Я виходжу, міцно стискаючи в руках нову куртку — вона все ще пахне магазином і теплом. Думки в голові розбігаються: треба негайно на кухню, там сніданок, там каша, там треба встигнути…

Двері будинку відчиняються раніше, ніж я встигаю торкнутися ручки.

Ніна Василівна стоїть у передпокої. Халат із драконами, незмінний «Домострой» у руках і вираз обличчя людини, яка не просто випадково опинилася поруч, а вирахувала момент нашого приїзду з точністю до секунди.

Вона мовчки переводить погляд. На мене. На світлу куртку. На Тимура, що стоїть за моєю спиною. Знову на куртку. Це мовчання має власну вагу і дуже кепський характер.

— Доброго ранку, бабусю, — бадьоро каже Тимур. — Я на роботу, заскочив буквально на хвилину. 

— Бачу, — відрубує вона.

Я намагаюся прослизнути повз неї на кухню якомога непомітніше. 

— Сніданок на плиті, Ніно Василівно. Зараз усе розігрію… 

— Де ви були? — її голос звучить як удар сухої гілки.

— В торговому центрі, — відповідає за мене Тимур. — У Альбіни не було теплого одягу, а в квітні в одному светрі не нагуляєшся.

Пауза. Бабуся дивиться на куртку так, наче це не одяг, а зашифроване послання, яке вона щойно успішно прочитала. 

— Зрозуміло, — каже вона нарешті.

У цьому «зрозуміло» — сімдесят вісім років життєвого досвіду, тонна сарказму і висновки, які б точно змусили Діану у бежевому пальті знепритомніти.

— Я розігрію сніданок, — повторюю я і майже втікаю на кухню.

За спиною чую, як Тимур цілує її в щоку і тихо шепоче: «Не кривдь її». Бабуся відповідає щось на кшталт «Я нікого не кривджу», але таким тоном, що в мене по спині пробігає холодок. Двері зачиняються. Машина від’їжджає.

Я стою біля плити і буквально шкірою відчуваю її погляд у спину.

— Куртка дорога, — каже Ніна Василівна, входячи на кухню. 

— Тимур сказав, що це компенсація за еклери, — відповідаю я, не повертаючись.

 — За еклери, — луною повторює вона. — Он як.

Вона сідає за стіл, кладе перед собою книгу. 

— Діана теж гарна дівчина, — каже вона раптом. Ніби в порожнечу. — Вихована. З хорошої родини. Давно його знає. 

— Звісно, — я помішую кашу, намагаючись дихати рівно. — І куртку їй ніхто не купував, — додає вона шпильку. — Але вона дівчина самостійна. Їй не треба.

Я ставлю перед нею тарілку. 

— Ваш сніданок, Ніно Василівно.

Вона прискіпливо вивчає тарілку. 

— Овочі свіжі? — питає вона, ледь торкаючись шматочка огірка виделкою. 

— З магазину. Свіжі. 

— З магазину, — зітхає вона так, наче я щойно зізналася у використанні отрути. — Нітрати. Я не їм нітрати, Альбіно. Мені не можна. Серце, знаєте.

Я дивлюся на овочі, які я особисто відбирала. На бабусю, яка зараз виглядає абсолютно задоволеною життям. 

— Органічні овочі, — продовжує вона повчально. — З землі. Справжні. А не цей пластик. — Де я їх візьму в квітні? 

— Це ваше питання, — каже вона, розгортаючи «Домострой». — Ви кухарка. Шукайте.

Я стою і дивлюся на неї. Думаю про вчорашнє безе — воно було ідеальним, і вона з’їла два шматки, сухо кинувши «пристойно». Це була маленька перемога.

Тепер вона висуває нові вимоги. Органічні овочі. Справедлива плата за нову куртку.

Я дивлюся на світлу тканину, що лежить на стільці. Згадую Тимурове «Я розберуся».

Ніно Василівно, ви думаєте, що виграли цей раунд, але ви просто не знаєте, на що здатна жінка, якій більше нікуди йти.

— Добре, — повторюю я. — Органічні.

Іду в сад.

Сад великий, напівдикий і зараз — у квітні — він здається мені величезним чистим аркушем. Я ходжу між деревами й намагаюся вирахувати ідеальну точку. Мені потрібен не просто парник, мені потрібен мій власний форпост. Сонячне місце, захищене від протягів, досить велике для помідорів, огірків і зелені.

Бабуся хоче «органічні овочі з землі»? Добре. Будуть їй овочі. Тільки земля буде моя, і те, що в неї потрапить, теж буде під моїм контролем. Ніяких нітратів, ніяких претензій. Це, мабуть, перший реалістичний план у моєму житті за довгий час.

Я вимірюю кроками проміжки між яблунями. Тут затінено, тут Цезар влаштував собі «копальню», тут коріння надто близько до поверхні.

— Шукаєте щось, Альбіно?

Я здригаюся. Микола Іванович стоїть біля паркану, тримаючи в руках стару лійку. 

— Місце для парника, — відповідаю я, зупиняючись.

Він ставить лійку на траву і зручно вмощується, спершись ліктями на паркан. 

— Парника? — перепитує він із тією своєю особливою, ледь помітною усмішкою. — Навіщо він вам? 

— Ніна Василівна оголосила війну магазинним нітратам.

Він мовчить секунду, дивлячись кудись повз мене. 

— Вона оголошує цю війну щовесни, — каже він нарешті. — Попередні дівчата просто купували все на фермерському ринку в місті, перекладали в кошики й казали, що це «з городу».

Я завмираю. 

— І вона вірила? Не перевіряла? 

— Перевіряла, — киває Микола Іванович. — Але їй було важливіше мати привід для зауважень, ніж справді з’ясувати істину.

Це пояснює її стратегію. Їй не потрібні овочі. Їй потрібен контроль. 

— А я зроблю справжній, — кажу я твердо.

Микола Іванович дивиться на мене довго й уважно. Це погляд людини, яка бачила тут вісьмох кухарок і зараз проводить порівняльний аналіз. 

— Он там, — він показує рукою в куток саду. — Бачите окрему яблуню? Там сонце з самого ранку й до обіду, а земля — як масло, м’яка. Ніна Василівна той кут ігнорує, каже, що там коріння заважає ходити. Але для грядки це саме те.

Я йду перевірити. Він правий: місце ідеальне. Рівний майданчик, відкритий небу, і земля там справді виглядає живою.

— І ще, — гукає він, коли я повертаюся. — У мене в сараї дошки лежать. Залишилися після ремонту паркану. Якщо наважитеся — можу допомогти збити короб.