22 Альбіна

Ранок видався кусючим. Я сиджу на лавці в саду і думаю про те, що квітень — це майстер ілюзій. Він майстерно прикидається травнем, поки ти дивишся на сонце через вікно, але варто вийти на вулицю в одному светрі й сісти на мокре дерево, як він безжально б'є під дих холодом.

Цезар нерухомо лежить біля моїх ніг. За останній час у нас з’явився свій непорушний ранковий ритуал. Я виходжу — він виходить. Ми сідаємо і мовчки спостерігаємо, як прокидається сад. Це триває рівно двадцять хвилин, після чого я повертаюся до плити, а він вирушає патрулювати територію. Цілком адекватний обмін енергією. Я мимоволі здригаюся від пронизливого вітру, але намагаюся тримати спину рівно.

— Альбіно.

Я здригаюся і обертаюся. Тимур стоїть на ганку. Він уже в пальті, з ключами в руках — зібраний, діловий, готовий до чергового дня боротьби з контрактами. Він дивиться на мене з тим самим виразом, з яким зазвичай вивчають складну помилку в програмному коді.

— Чому без куртки? — запитує він, хмурячись.

 — Все нормально. Мені не холодно. 

— На вулиці десять градусів, — констатує він. 

— Я лише на хвилинку. Швидко подихаю і зайду.

Він повільно спускається сходами. Підходить ближче. Його погляд стає занадто прискіпливим, і я розумію: зараз почнеться допит. Мовчати — незручно, а казати правду — ще незручніше.

— У вас немає куртки, — каже він. Це не питання, це вирок. 

— Є, — вперто відповідаю я. 

— То де вона?

Пауза стає занадто довгою. Я відчуваю, як Цезар переводить погляд із мене на Тимура. 

— Є одна... але я її не одягаю, — нарешті видушую я.

 — Чому? Вона що, дірява?

Я вагаюся секунду. 

— Вона... занадто святкова, — брешу я, намагаючись не відводити очей. — Не для саду. Не хочу зіпсувати. 

Він дивиться на мене так, наче я щойно запропонувала йому поснідати піском. 

— Інших немає? Зовсім?

І ось тут я маю видати якусь стандартну брехню: забула у сестри, залишила в хімчистці, збираюся купити завтра. Але чомусь слова застрягають у горлі. Можливо, це холод вибиває з мене залишки самоконтролю, а можливо — вираз очей Цезаря, який наче каже: «Ну ж бо, він уже все зрозумів».

— Мої речі залишилися у квартирі колишнього чоловіка, — кажу я рівно. — Він телефонував учора, сказав, що треба все забрати, бо там буде ремонт. Я... ще не встигла це організувати.

Тимур мовчить. Його обличчя на мить стає непроникним. 

— Важке розлучення? — тихо питає він. 

— Достатньо важке для того, щоб я опинилася у вас у квітні без теплого одягу, — відповідаю я, дивлячись на свої руки.

Він переводить погляд на сад, потім на ключі, потім знову на мене. В його очах щось змінюється — якийсь внутрішній калькулятор щойно видав результат. 

— Їдемо, — кидає він коротко. 

— Куди? 

— В торговий центр.

Я мало не підстрибую на лавці. 

— Тимуре, не треба... Я сама все владнаю, Настя забере…

 — Це компенсація, — перебиває він тоном, що не передбачає дискусій. — За підсолені еклери. Вважай це виробничим бонусом. 

— Еклери — це не ваша провина, ви не повинні... 

— Альбіно, — його голос спокійний, але сталевий. — У мене є рівно дві години до першої зустрічі. Або ми їдемо зараз і купуємо вам нормальну куртку, або ви продовжуєте сидіти в цьому саду й синіти від холоду ще тиждень, поки ваші речі подорожуватимуть містом.

Я відкриваю рот, щоб заперечити, і знову закриваю.

«Блискуча куртка під ліжком. Та сама, яку він бачив тієї ночі. Ти не можеш її надіти, бо це як повісити собі на груди табличку "Я та сама жінка з парапету". Навіть якщо він не впізнав обличчя, силует і цей клятий люрекс він може згадати».

— Десять хвилин, — здаюся я. — Мені треба переодягнутися. 

— П'ять, — відрізає він, уже розвертаючись до машини. — Я заводжу двигун.

Я біжу до будинку, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Квітень все-таки вдарив, але зовсім не так, як я очікувала.

В машині тепло. Та сама машина — я намагаюся про це не думати, але мозок саботує цю спробу щосекунди. Той самий запах дорогої кави та стриманого парфуму. Те саме переднє сидіння, де я сиділа два тижні тому, задихаючись від сліз, поки він віз мене геть від річки.

Я дивлюся у вікно на місто, що проноситься повз.

— Сестра не могла позичити куртку? — питає він між іншим, не відводячи погляду від дороги. 

— Я взяла в неї одну, — кажу я. — Але вона їй потрібна. 

— Яку саме? 

— Святкову, — відповідаю я рівно.

Пауза. Він не перепитує, і я вдячна йому за цю мовчазну делікатність. Він не дурний, він розуміє, що «святкова куртка» у квітні — це евфемізм для чогось, про що мені не хочеться говорити.

Торговий центр о дев'ятій ранку — це пустеля з манекенами. Ми йдемо порожніми галереями, і це відчувається максимально дивно. Іти пліч-о-пліч із роботодавцем і вибирати верхній одяг, який він купує як «компенсацію за еклери». Це не вкладається в жодну логіку соціальних відносин, яку я знала до цього.

— Ось, — він зупиняється біля світлої куртки. Вона красива: молочний відтінок, щільна тканина, глибокий капюшон. Я торкаюся рукава — матеріал якісний, підкладка м'яка, як хмаринка. 

— Це дорого, — кажу я, зазирнувши на цінник. 

— Мені видніше, — відрізає він. 

— Тимуре... 

— Просто приміряйте, Альбіно.

Я примірюю. Дивлюся в дзеркало і бачу там жінку, яка нарешті виглядає нормально. Тепла куртка. Надійна. Головне — не блискуча. За це я подумки дякую всім богам гардеробу.

— Беремо, — каже він і впевнено крокує до каси.

Я стою біля дзеркала і думаю про те, що до Кості все одно доведеться їхати. Там залишилися мої три зимові куртки, чотири пари нормального взуття і все те життя, яке тепер просто «заважає малярам робити дитячу».

— Альбіно, — кличе він.

У кафе на другому поверсі порожньо й тихо. Тимур каже, що має двадцять хвилин, замовляє каву і легкий сніданок. Ми сидимо біля вікна, і — несподівано для самої себе — я не відчуваю незручності.