21 Альбіна

Діана іде. Я чую, як зачиняються важкі двері, і нарешті видихаю. Стою біля кухонного вікна, проводжаючи поглядом бежеве пальто, що сідає в машину. Вона насправді непогана, ця Діана. Просто її везуть не туди, не до тієї людини й не з тими цілями.

Втім, це не моя справа. Моя справа — безе на завтра.

Я сідаю на табуретку, відчуваючи, як гудуть ноги. Думаю про Тимура — про те, як він стояв тут, на кухні. Не перебивав, не давав порад, не намагався виправдати бабусю. Просто — знав. І про сільницю, що переїхала, він теж усе зрозумів. Я бачила це по його очах, коли він затримав на ній погляд.

Ми обидва промовчали. І це мовчання тепер висить між нами як якась нова, незручна близькість. Вона мені зовсім не потрібна, але вона вже є.

Головне — він мене не впізнав.

Я повторюю це собі методично, як мантру. Не впізнав. Тоді була густа темрява. Я зараз зовсім інша. Він бачив розпатлану жінку в блискучій куртці, яка ридала на парапеті, і він нізащо не пов’яже її з кухаркою в охайному фартуху, яка професійно ріже моркву «на себе».

Не впізнав. Значить, у мене є час. На що саме — я ще не формулюю.

Телефон вібрує в кишені. Я дивлюся на екран, і все, що я так старанно збирала в собі по шматочках, знову розсипається.

Костя.

Я беру трубку, бо ігнорувати — дорожче собі. Він дзвонитиме двадцять разів, і кожен наступний раз буде агресивнішим за попередній.

— Слухаю, — кажу я.

— Альбіно, — його тон такий буденний, наче ми розійшлися вчора за взаємною згодою і він просто хоче обговорити погоду. — Твої речі.

— Що з ними?

— Вони досі тут. Мені треба звільнити кімнату. Ми починаємо ремонт.

Він робить паузу, а потім додає:

— Дитяча буде там, де зараз твій одяг.

Дитяча. Це слово падає в стерильну тишу кухні й лежить там, як уламок снаряда.

— Зрозуміло, — відгукуюся я.

— Ти могла б забрати все цього тижня? Або наступного, але не пізніше, бо маляри вже домовляються на понеділок...

— Костю, — перебиваю я його потік слів. — Куди мені їх забрати?

На тому кінці — коротке замішання.

— Ну... ти ж десь зараз живеш.

— Я живу там, де працюю. У мене кімната три на чотири і одна шафа.

— То попроси сестру...

— У сестри однокімнатна квартира і чоловік.

— Можна здати на зберігання, зараз є такі сервіси...

— Костю, — кажу я знову. У моєму голосі більше немає рівності, лише втома. Та сама свиняча втома, яка накочує, коли ти довго тримаєшся, а потім дзвонить людина, яка зруйнувала твій світ, і питає, коли ти винесеш рештки сміття.

— Я подзвоню Насті. Вона забере.

— Добре, — каже він із помітним полегшенням. — І ще — там є кілька спільних речей, ну, посуд і всяке таке... Я думаю, буде логічно, якщо вони залишаться тут. Тобі все одно немає куди їх ставити.

Я просто кладу трубку.

Сиджу нерухомо. За вікном стрімко темніє — у цю пору в листопаді о п’ятій уже майже ніч. Цезар повільно ходить по траві, час від часу поглядаючи на вікно кухні.

Посуд залишиться йому. Речі треба кудись вивезти. Дитяча буде там, де раніше був мій дім.

Я перераховує в голові свої «активи»: кімната три на чотири, шафа, Настина куртка під ліжком і робота, яку бабуся з «Домостроєм» намагається в мене відібрати з першої хвилини.

Думаю про підсолені еклери. Про те, як вона сиділа у вітальні з таким безтурботним обличчям, поки я несла ту тарілку. Думаю про тих сімох кухарок, які не витримали. Думаю про Костю і його малярів.

Думаю про те, що мені буквально нікуди йти.

І щось у мені — та сама частина, яка вийшла з кабінету лікаря після невтішного аналізу і не заплакала в машині, а просто чекала, поки Костя відвернеться, — ця частина раптом випрямляється.

Не голосно. Без пафосу. Просто — ні.

Ні, я не піду.

Не тому, що мені подобається цей дім чи підсолений крем. Не тому, що мені подобається ховатися під столами чи мочити кросівки о шостій ранку. А тому, що це — єдине місце, де я зараз є. І поки Тимур мене не звільнив — а він мене не звільнив — я залишаюся.

Бабуся може сипати сіль. Я буду пробувати крем тричі. Бабуся може називати мене невмілою. Я зроблю безе завтра, і воно буде ідеальним. Бабуся хоче Діану. Бабуся хоче багато чого.

Я встаю. Йду до холодильника — перевірити продукти на вечерю, скласти план на завтра, подумати про те саме безе.

Цезар дряпає лапою вхідні двері з боку саду. Я відчиняю. Він заходить, ретельно обтирає лапи об килимок — сам, без жодного нагадування — і мовчки йде до своєї підстилки.

— Ти теж тут живеш, — кажу я йому тихим голосом.

Він вкладається і дивиться на мене своїми мудрими, підозрілими очима.

— Значить, нас уже двоє, — підсумовую я.

Цезар кладе голову на лапи. У його системі координат це означає повну згоду.