19 Альбіна

Він каже «сідайте», і я сідаю.

На самий край стільця — так, щоб у разі чого підхопитися за дві секунди й зробити вигляд, що я просто проходила повз і випадково опинилася за столом із тарілкою та ложкою. План бездоганний, як і моя здатність до самонавіювання.

Ми їмо мовчки.

Я жуюсь і думаю, що це абсолютно ненормально — снідати за одним столом із роботодавцем, роблячи вигляд, що все йде за планом. З іншого боку, за останні три дні я зробила стільки ненормальних речей, що спільний омлет уже не псує загальну статистику.

Омлет вийшов гарний — я сама його готувала, я знаю.

— Смачно, — каже він ніби між іншим. — Дякую.

Знову мовчання. Але не тисне, як зазвичай.

— Ви давно готуєте? — питає він, відкладаючи виделку. 

— Сім років, — відповідаю я. 

— Де навчались? У школі «Le Cordon Bleu» чи десь у нас? 

— Ніде. Просто практика.

Він киває — не здивовано, а якось... з повагою. Приймає інформацію як факт. Я думаю про те, що він справді хороший слухач. Не перепитує, не дає безглуздих порад, просто їсть і слухає.

Костя завжди коментував. Казав, що солі забагато, або що тарілка не того кольору.

Я проковтую цю думку разом із шматочком омлету. Вона зайва. Токсичний баласт.

— Бабуся вас не надто... — він шукає правильне слово, маневруючи між ввічливістю та реальністю. 

— Все нормально, — запевняю я. 

— Вона буває складною. 

— Я помітила. 

— «Домострой», — зітхає він, і в його голосі стільки суміші втоми та ніжності, що я мимоволі піднімаю погляд. 

— Вона з ним скрізь ходить? — питаю я. 

— Відтоді як я перевіз її сюди — так. Каже, що там є відповіді на всі питання буття та господарства. 

— Про салат із селери там точно нічого немає, — зауважую я. 

Скрип. Сходи. Рівні, повільні кроки. Аристократична неквапність, від якої холоне в животі.

Ми обидва різко повертаємо голови до дверей. Ніна Василівна з’являється на порозі рівно о восьмій. Халат із драконами, «Домострой» під пахвою і вираз обличчя людини, яка щойно зафіксувала державну зраду.

Вона дивиться на стіл. На дві тарілки. На нас. Мовчання стає таким густим, що його можна різати ножем для хліба. Я підхоплююся так швидко, що стілець ледь не перекидається.

— Доброго ранку, Ніно Василівно! Зараз я зроблю вам сніданок... 

— Вже зробила, — відрубує вона й сідає на своє місце. Оглядає стіл. — Омлет є? 

— Є, — я накладаю їй порцію.

Вона їсть мовчки. А потім, між першою і другою ложкою, повідомляє тоном патологоанатома: 

— У мене печія. 

— Пробачте? — перепитую я. — Після вчорашньої риби. Печія.

Я відкриваю рот і закриваю.

«Риба була ідеальна! Свіжа, без олії, запечена точно при 180°C. Ти виконала всі її забаганки!», — нагадує мені внутрішній голос.

— Можливо, це лимон? — обережно припускаю я. — Якщо кислота... 

— Лимон я їм завжди, — відрізає вона. — Риба. Може, наступного разу покладете менше розмарину. Його аромат надто агресивний для моєї слизової.

Тимур втикається в свою тарілку. Я бачу, як у нього здригаються кутики губ. Він намагається не заржати, і в нього це виходить дуже погано.

— Менше розмарину. Зрозуміло, — карбую я.

— І взагалі, — продовжує Ніна Василівна, переходячи до головної страви свого ранкового меню. — Сьогодні після обіду до нас завітає Діана.

Тимур миттєво припиняє посміхатися. 

— Діана? — питає він, хоча за тоном ясно — він прекрасно знає, про кого мова.

 — Діана Костенко. Донька Лариси Іванівни. Ми давно не бачилися, я запросила її на чай. — Бабусю... 

— Що «бабусю»? Людина приїде на чай. Альбіно, приготуєте щось вишукане. Діана — дівчина вихована, вона оцінить.

Я стою біля плити й відчуваю, як усередині прокидається злий іронічний коментатор. Чудово, Альбіно. Тепер ти будеш готувати десерти для «вихованої дівчини», яку бабуся так старанно сватає за чоловіка, з яким ти п’ять хвилин тому сміялася під столом.

— Що саме приготувати? — питаю я. 

— Щось гарне, — повторює Ніна Василівна. — Я ж сказала. 

— Торт? Тістечка? 

— Торт, — вирішує вона. — Але не важкий. Діана дуже стежить за фігурою.

Звісно. Хто б сумнівався.

Тимур кидає на мене швидкий, невловимий погляд. Я не можу його прочитати, тому просто відводжу очі й хапаюся за кавник.

Моє життя перетворилося на окремий жанр літератури, де головна героїня або вийде заміж, або спалить цю кухню в пориві праведного гніву.