17 Альбіна

План був простий і, як мені здавалося, цілком дорослий. Вийти в сад, відчинити хвіртку, сісти в першу ж маршрутку і поїхати до Насті. Там, за чашкою нормальної кави, у голові, яка нарешті провітриться від віскі та нічних мурашок, я мала прийняти зважене рішення. Повертатися чи ні — це вже друге питання. Головне було вирішити це свідомо, а не в позі ембріона під кухонним столом.

Я вийшла в сад. Ранок зустрів мене сірим маревом і крижаною росою. Мокра трава моментально просочила кросівки — про взуття я не подумала, але відступати було пізно. Я рушила до тієї самої хвіртки в паркані, про яку вчора згадував Микола Іванович. Ось вона: дерев’яна, з масивною металевою ручкою. Тягну ручку на себе. Не рухається. Тягну сильніше, аж плече заніміло. Нуль результату. Я придивилася і в горлі став ком. На хвіртці висів звичайний навісний замок. Закритий. І ключів у мене, звісно, не було.

Добре. Я оцінила паркан. Рівний, дерев’яний, десь під два метри заввишки. Теоретично я могла б його штурмувати, якби була людиною, що звикла лазити через огорожі о шостій ранку в мокрому взутті. Можливо, це і є мій новий образ: розлучена домогосподарка-каскадерка. Я поклала долоню на верхню перекладину. Холодна, слизька і вкрита липким мохом. — Не варто, Альбіно, — прошепотів внутрішній голос. — Не варто, — погодилася я і опустила руки.

Через щілини я глянула на сусідське подвір'я. Там панувала ідеальна недільна тиша. Микола Іванович, як і будь-яка нормальна людина, зараз бачив десятий сон. Нормальні люди взагалі не займаються акробатикою на парканах на світанку. Я розвернулася, щоб піти назад до будинку, зайти в кімнату і дочекатися, поки всі поїдять, а тоді вже якось...

Раптом з кущів ліворуч почувся звук. Це не був легкий шурхіт листя. Це було важке, зосереджене дихання. Хтось великий ішов садом, не поспішаючи, з почуттям власної гідності та права власності. Я повільно повернула голову. З гущавини вийшов Цезар.

Учора я бачила лише його тінь, і моя уява малювала монстрів, але реальність виявилася куди масштабнішою. Ризеншнауцер був величезний. Справжній бородатий професор із поглядом, у якому читалася та сама митна підозрілість, що й у Ніни Василівни. Ми завмерли, вивчаючи одне одного.

— Доброго ранку, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. Цезар не відповів. Він почав підходити — спокійно, без зайвої агресії, просто скорочуючи дистанцію з видом ревізора, який виявив порушення протоколу. Я застигла.

— Я нова кухарка, — почала я пояснювати, наче він міг мене зрозуміти. — Вчора ми не встигли познайомитися. Але я про тебе вже багато знаю. Ніна Василівна, думаю, тебе проінструктувала щодо мене. Цезар сів прямо переді мною. Він дивився знизу вгору, але різниця в зрості між нами була не такою вже й значною, як мені б того хотілося.

— Я не збираюся красти срібло, — запевнила я його. — Якщо ти раптом про це переживаєш. А потім додала тихіше: — Де воно взагалі, те срібло? Вона мені його навіть не показала. Цезар нахилив голову, і його погляд став настільки промовистим, що я майже почула: «Не твоя справа, жінко».

— Зрозуміло, — зітхнула я. — Ти теж у темі й теж не скажеш. Він знову нахилив голову, тепер праворуч. — Слухай, — продовжила я переговори. — Я взагалі-то намагалася піти. Але хвіртка замкнена. Ти випадково не знаєш, де ключ?

Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім підійшов упритул і ткнувся мокрим, холодним носом мені в долоню. Це було так несподівано, що я автоматично почухала його за вухом. Шерсть була жорсткою і теплою. — Ти добрий, — пробурмотіла я. Він відійшов на крок і просто ліг на мої ноги. Тяжко, надійно, як бетонна плита.

— Ні, — заперечила я. — Я не залишаюся. Мені справді треба йти. Цезар заплющив очі. — Цезарю. Тиша. — Це зовсім не смішно.

Він зітхнув — так глибоко і з таким почуттям, наче вислуховував мої скарги вже не першу годину — і поклав голову на лапи. Я стояла посеред саду в промоклій наскрізь взуванці й дивилася на собаку, який заблокував мій єдиний шлях до відступу, просто вирішивши подрімати на моїх ступнях. Я розуміла: варто мені сіпнутися — він підніме ґвалт, прокинуться всі, вийде Тимур...

Я здалася і сіла на мокру лавку. Цезар на мить відкрив одне око, перевірив ситуацію і знову занурився в сон. — Ти зробив це навмисно, — констатувала я. Він не став сперечатися.

Ми сиділи в саду: я на холодній лавці, він у мене в ногах. Почало світати, за парканом прокинулися перші птахи, а я відчувала, як мій план тріщить по швах. Хвіртка замкнена. Паркан непереборний. Сусід спить. А єдина істота, яка могла б мені допомогти, влаштувала собі сієсту на моїх ногах.

— Добре, — прошепотіла я. — Але тільки до сніданку. Цезар не ворухнувся, що саме по собі було перемогою в наших переговорах.

І тут за спиною скрипнули двері тераси. Я завмерла. Цезар відкрив очі й ледь помітно мазнув хвостом по траві — впізнав господаря. Я ж дивилася прямо перед собою. На паркан. На туман. На свої нещасні кросівки. На що завгодно, аби тільки не обертатися.

Кроки по дерев’яних сходах пролунали чітко: одна сходинка, друга... Зупинилися. Тиша стала майже фізичною. Я відчувала його погляд на своїй спині — так відчувають світло ліхтаря в темряві. Картина була абсурдною: жінка в куртці сидить на мокрій лавці о шостій ранку, собака лежить у неї на ногах, і обоє роблять вигляд, що це — їхня звичайна ранкова рутина.

— Доброго ранку, — промовив він. Голос був соним, низьким і занадто впізнаваним. Мурашки, які, здавалося, тільки й чекали на цей сигнал, синхронно пробігли від потилиці до хребта.

— Доброго ранку, — відповіла я паркану, не повертаючи голови. Пауза затягнулася. — Ви завжди так рано встаєте? — запитав він. — Сніданок, — відрубала я. — Вже готовий, між іншим. Можете йти їсти.

Іди їсти, Тимуре. Будь ласка. Просто розвернися і йди на запах кави.