16 Альбіна

Прокидаюся о п'ятій ранку.

Не тому, що хтось розбудив — просто організм, вишколений роками стресів, вирішив: «Досить відпочивати, час рятуватися». А порятунок у моєму випадку — це приготувати сніданок і розчинитися в тумані до того, як будинок оживе.

Це план. Непоганий план. Майже геніальний, якщо не враховувати, що я доросла жінка, яка збирається грати в хованки з власним роботодавцем.

На кухні я рухаюся так, наче за кожен зайвий звук мені загрожує депортація. Шафка відчиняється повільно, з ніжністю. Сковорідка знімається з гачка двома руками, щоб не дай боже не брязнула об сусідню.

Меню на сьогодні:

Для Ніни Василівни: Омлет (напевно, за канонами XVI століття, але з моїми правками).

Для Тимура: Вівсянка. Правильна. Та, що не нагадує клейстер.

Для всіх: Кава. Багато кави.

Я заливаю вівсянку, ставлю на мінімальний вогонь і починаю різати овочі. Тиша така, що чути, як десь у кутку зітхає Цезар. Мурашки по шкірі від спогаду про вчорашній голос Тимура в коридорі — «особливо млинці» — я придушую методично. Не зараз. Потім перелякаюся.

За двадцять хвилин усе майже готове. Я вже відчуваю смак перемоги, коли за спиною... скрип.

Кроки. Це не Ніна Василівна. Вона ходить так, наче під її ногами завжди червоний хідник. Ці кроки — важкі, сонні, людина йде на автопілоті. Тимур.

Мій мозок видає помилку 404. Розвернутися? Привітатися? Сказати: «Привіт, це я, дівчина з темної квартири, тепер я ваша кухарка»? Ні. Тільки не це.

Я дивлюся на стіл. Потім на підлогу. І... присідаю.

Просто сідаю на плитку біля тумбочки, роблячи вигляд, що я — професійна шукачка каструль у нижніх ешелонах кухонного гарнітура. Це виглядає ідіотськи. Я це розумію кожною клітиною тіла, але двері вже відчинилися.

Внутрішній голос не дає спокою: «Тобі двадцять дев’ять років, Альбіно. Ти сидиш під столом. Ти серйозно?»

Тимур заходить. Я бачу його босі ноги на світлій плитці. Чую, як він набирає воду. Довгий ковток. Тиша. Я в цей час з надзвичайним інтересом вивчаю газету, у яку загорнута якась стара кришка в глибині шафки.

Він ставить склянку. Стоїть секунду — мені здається, я відчуваю його погляд на своїй потилиці, хоча стіл мене закриває. Потім він розвертається і йде геть. Кроки віддаляються.

Я сиджу ще секунд десять, про всяк випадок перевіряючи, чи це не тактичний маневр. Лише потім випрямляюся.

— Ой... — омлет починає підозріло шкварчати.

Рятую сніданок у останній момент. Я стою над плитою, і серце калатає так, наче я щойно пограбувала банк, а не просто сховалася під столом.

Це не може тривати вічно. Рано чи пізно ми зустрінемося. Треба буде дивитися в очі. Треба буде щось говорити. Але не сьогодні. Сьогодні я виграла ще кілька годин спокою.

Підсумок ранку:

1. Сніданок на столі.
2. Вівсянка — ідеальна.
3. Гідність — трохи постраждала під столом, але в цілому на місці.

Я знімаю фартух, вішаю його на гачок і тихо вислизаю в сад. Будинок прокидається, пахне кавою і вівсянкою, а я йду дихати туманом. Така от дивна рівновага.