14 Тимур

Додому я приїжджаю о пізно.

Голодний так, наче не їв тиждень — що майже правда, бо вчора була тільки кава, а сьогодні щось із автомата в офісі, що називалося сендвічем, але мало з ним спільного тільки форму й пакування.

Відчиняю двері. І зупиняюся.

Пахне. Не просто їжею — інакше. Так пахне, коли хтось готував з розумінням і без метушні. Коли в домі з’являється тепло не від батарей, а від того, що на кухні хтось чаклував і це «щось» було справжнім. Я вже й забув цей запах. Або ніколи не знав його в цьому будинку: бабуся давно не готує, а кухарки змінювалися так швидко, що повітря не встигало стати домашнім.

Йду на кухню. На плиті каструля. У духовці ще тримається тепло — риба вже вийнята, відпочиває під фольгою. Поруч щось біле й пухке в сотейнику — картопляне пюре, судячи з аромату.

І на столі тарілка. Я підходжу ближче.

Млинці. Стос рівних, золотавих млинців, а поруч банка з темним варенням — смородина, домашня, кришка закручена вручну. Я дивлюся на цю картину й розумію, що воля моя зараз капітулює. Треба б знайти бабусю, сісти вечеряти по-людськи, поговорити з новою працівницею...

Беру один млинець. Просто так. Поки думаю.

Він тане — це єдине слово, яке спадає на думку. Тонкий, ніжний, із тією правильною підсмаженою крайкою, яка хрумтить рівно стільки, скільки треба. Я відкручую варення — ложка сама пірнає в темно-синю гущу — і беру другий.

Стою біля столу й знищую млинці, як людина, що збиралася просто «спробувати». За третім розумію, що давно не їв нічого подібного. За четвертим — що не пам’ятаю, коли востаннє хтось у цьому домі пік щось просто так, не за параграфом із книги по домоводству, а тому що захотілося.

П’ятий беру вже без жодних докорів сумління.

— Тимуре.

Я здригаюся й повертаюся. Бабуся стоїть у дверях у своєму халаті з драконами й дивиться на мене так, наче застукала на крадіжці державного майна, але ще не вирішила, чи викликати поліцію.

— Бабусю, — кажу я з набитим ротом.

— Ти їси просто з тарілки. Як дикун.

— Я голодний. Страшенно.

— Там поклала кухарка, — каже вона, підходячи ближче. — Для мене.

Я дивлюся на тарілку. Там було мінімум дванадцять млинців — тепер залишилося сім.

— Вибач, — кажу я. — Сядемо вечеряти нормально?

Вона підходить до столу. Повільно бере млинець. Жує з таким виразом, наче робить це випадково і взагалі це нижче її гідності.

— Нормальні, — видає вона нарешті.

— Дуже нормальні, — погоджуюся я.

Вона сідає. Я дістаю рибу, картоплю, накриваю на стіл. Пюре виявляється саме таким — пухким, ніжним, із вершковим присмаком. Таким, що його хочеться їсти окремо від усього, просто ложкою, заплющивши очі. Ми їмо мовчки. Для нас із бабусею це ознака найвищого схвалення.

— Де кухарка? — питаю я нарешті.

— У кімнаті, — киває бабуся в бік коридору. — Сказала, що втомилася.

— Треба поговорити з нею. Я ж так і не бачив її сьогодні. Навіть імені не встиг запам'ятати... Альбіна, здається?

— Завтра побачиш.

— Бабусю, треба ж обговорити умови, режим, оплату...

— Завтра, — повторює вона тим самим тоном, який не передбачає апеляції.

Я доїдаю пюре й думаю, що треба все ж таки зайти. Просто постукати, сказати «добрий вечір» і подякувати за вечерю. Це ж елементарна ввічливість, врешті-решт.

Встаю. Йду коридором до маленької кімнати в кінці. Стукаю.

— Так? — голос з-за дверей. Тихий, трохи приглушений і якийсь... знайомий? Хоча ні, мабуть, просто здалося.

— Добрий вечір, — кажу я в зачинені двері. — Я Тимур. Хотів познайомитись і подякувати за вечерю.

Пауза. Довша, ніж потрібно для простого «будь ласка».

— Дякую, — каже вона нарешті. — Я дуже втомилася сьогодні. Можемо поговорити завтра?

— Звісно, — відповідаю я. — Відпочивайте. Все було неймовірно смачно. Особливо млинці.

Ще одна пауза. Короткий видих.

— Дякую, — повторює вона.

Я стою біля дверей ще секунду. Можна було б наполягти: відчинити, глянути в очі, познайомитись із людиною, яка повернула цьому дому запах затишку. Але пюре на кухні кличе мене голосніше за цікавість.

— На добраніч, — кажу я.

— На добраніч, — відповідають з-за дверей.

Я повертаюся на кухню. Доїдаю рибу. Думаю про те, що завтра нарешті побачу цю втомлену кухарку «з особливостями», яка так вчасно з’явилася в нашому домі.

А поки — ще один млинець. Останній. Чесно, останній.