15 Тимур

Додому я приїжджаю о сьомій.

Голодний як не їв тиждень — що майже правда бо вчора була тільки кава і щось із автомату в офісі яке називалось сендвіч але мало з ним спільного тільки форму.

Відчиняю двері.

І зупиняюся.

Пахне.

Не просто їжею — інакше. Так пахне коли хтось готував з розумінням і без поспіху, коли в будинку є тепло не від батарей а від того що на кухні щось відбувалось і це щось було правильним. Я забув як це пахне. Або ніколи не знав у цьому будинку — бабуся давно не готує сама, а кухарки мінялись так швидко що запах не встигав стати домашнім.

Іду на кухню.

На плиті каструля. В духовці ще тепло — риба вже вийнята, стоїть накрита фольгою. Поруч щось біле і пухке в каструльці — картопляне пюре, судячи з запаху.

І на столі тарілка.

Я підходжу ближче.

Млинці.

Стос рівних золотистих млинців і поруч банка з темним варенням — смородина, здається, домашня, кришка закручена вручну.

Я дивлюся на цю картину.

Думаю що треба знайти бабусю, сісти вечеряти нормально, поговорити з кухаркою—

Беру один млинець.

Просто так. Поки думаю.

Він тане — це єдине слово. Тонкий, м'який, з тією правильною підсмаженою крайкою яка хрумтить рівно стільки скільки треба. Я відкриваю варення — ложка сама тягнеться — і беру ще один.

Стою біля столу і їм млинці з варенням як людина яка збиралась просто спробувати.

За третім млинцем думаю що давно не їв нічого подібного.

За четвертим розумію що не пам'ятаю взагалі коли востаннє хтось щось пекло в цьому будинку просто так — не за рецептом з книги по домоводству і не тому що треба а тому що захотілось.

П'ятий беру вже без вагань.

— Тимуре.

Я повертаюся.

Бабуся стоїть у дверях кухні в халаті з драконами і дивиться на мене з виразом людини яка бачить крадіжку але не поспішає з висновками.

— Бабусю, — кажу я.

— Ти їси з тарілки.

— Я голодний.

— Там поклала кухарка, — каже вона. — Для мене.

Я дивлюся на тарілку. На ній було мінімум дванадцять млинців — тепер сім.

— Вибач, — кажу я. — Сядемо вечеряти?

Вона підходить до столу. Бере млинець. Їсть з таким виразом наче робить це вперше і випадково і взагалі не планувала.

— Нормальні, — каже вона.

— Дуже нормальні, — погоджуюся я.

Вона сідає. Я дістаю рибу, картоплю, накриваю на стіл. Пюре виявляється саме таким — пухким, ніжним, з вершковим присмаком, таким що хочеться їсти окремо від усього іншого просто так, ложкою.

Ми їмо мовчки.

Що для нас з бабусею означає що все добре.

— Де кухарка? — питаю я нарешті.

— В кімнаті, — каже бабуся. — Сказала що втомилась.

— Треба поговорити з нею. Я ж так і не бачив її сьогодні.

— Завтра побачиш.

— Бабусю, треба обговорити умови, режим—

— Завтра, — повторює вона таким тоном який означає що питання закрите.

Я їм пюре і думаю що треба все ж таки зайти, постукати, сказати хоча б добрий вечір і що все смачно — це ж елементарна ввічливість.

Встаю.

Іду до кімнати для прислуги в кінці коридору.

Стукаю.

— Так? — голос з-за дверей. Тихий, трохи приглушений.

— Добрий вечір, — кажу я. — Я Тимур. Господар. Хотів познайомитись і подякувати за вечерю.

Пауза.

Довша ніж треба для простої відповіді.

— Дякую, — каже вона нарешті. — Дуже втомилась. Можемо завтра?

— Звісно, — кажу я. — Все було смачно. Особливо млинці.

Ще одна пауза.

— Дякую, — повторює вона.

Я стою біля дверей секунду.

Думаю що міг би наполягти — відчинити, познайомитись, подивитись нарешті на людину яка приготувала найкращі млинці які я їв за останні роки і пюре яке досі стоїть на кухні і кличе.

Але пюре кличе голосніше.

— На добраніч, — кажу я.

— На добраніч, — відповідають з-за дверей.

Я повертаюся на кухню.

Доїдаю пюре.

Думаю що завтра побачу нарешті цю втомлену кухарку з особливостями яка любить сади і готує так що хочеться залишитись вдома на весь день.

А поки — ще один млинець.

Останній.

Майже останній.