14 Альбіна

Ніна Василівна іде в свою кімнату о п'ятій.

Не прощається — просто встає, бере Домострой під пахву і іде. Я чую як скрипять сходи, потім тиша, потім десь вгорі закривають двері.

Я стою на кухні.

Сама.

Перший раз за весь день — сама, без погляду наглядача в спину, без коментарів про ніж і огірки і Домострій шістнадцятого століття.

Я видихаю.

Довго. Повільно. До кінця.

Риба в духовці пахне добре — лимон, розмарин, щось тепле і домашнє. Тридцять п'ять хвилин я виставила правильно, ще десять до готовності.

Я дивлюся на стіл.

На ньому стоїть миска з салатом — морква, жовтий перець, селера, петрушка, лимонний сік.

Кролячий корм.

Ти не можеш це їсти, — каже внутрішній голос.

Не можу, — погоджуюся я.

Відкриваю холодильник. Там є все що треба — огірок, помідори чері, трохи фети яку я помітила ще вранці на нижній полиці. Олія оливкова в шафі, орегано в горщику на підвіконні.

Три хвилини і переді мною стоїть нормальний салат.

Я їм стоячи біля вікна і дивлюся в сад і думаю що це перша нормальна їжа за добу якщо не рахувати Настиного печива вчора ввечері і чаю з бабусиної вазочки сьогодні вранці.

Потім думаю що до риби треба щось більш суттєве ніж морква з перцем.

Картопля.

Картопля знаходиться в льосі — Ніна Василівна показала мені де що зберігається з такою інтонацією наче проводила екскурсію в державний архів. Беру кілька штук, чищу, ріжу — не дрібно, середніми шматками — і ставлю варитись.

Поки вариться — мою посуд, протираю стільницю, перевіряю рибу.

Риба майже готова.

Картопля теж.

Часу ще є.

Я дивлюся на плиту. На миску. На пачку борошна яку бачу на полиці.

Не треба, — каже розсудлива частина мене.

Млинці, — відповідає інша.

Ти тут перший день.

Саме тому. Стрес.

Розсудлива частина не знаходить контраргументів.

Млинці виходять самі — руки пам'ятають без участі голови, сім років практики не зникають за тиждень. Тісто правильної густини, сковорідка правильно розігріта, перший млинець традиційно грудкою — я з'їдаю його одразу, стоячи біля плити, і думаю що це найкраще що я їла за добу.

Другий виходить рівний.

Третій ще кращий.

Потім я входжу в ритм і зупинитися вже неможливо — це знає кожна людина яка хоч раз пекла млинці, вони не закінчуються поки є тісто а тісто є поки є борошно і молоко а їх вистачає ще надовго.

Стос росте.

Я дивлюся на нього.

Нас тут двоє — я і Ніна Василівна якій певно не можна млинці з п'яти різних причин які вона назве по черзі. Тимур приїде ввечері але невідомо коли і взагалі.

Млинців багато.

Дуже багато.

За вікном сутеніє. В саду тихо — тільки птахи і десь далеко за парканом рухається щось знайоме.

Я відчиняю вікно.

— Миколо Івановичу!

Сусід зупиняється. Дивиться на вікно. Потім на стос млинців який я тримаю.

— О, — каже він.

— Хочете млинців?

Пауза.

— А Ніна Василівна знає? — питає він обережно.

— Ніна Василівна відпочиває.

Він дивиться на будинок. Потім на млинці. Потім знову на будинок.

— Я зараз, — каже він і кудись іде.

Повертається за дві хвилини — вже з боку хвіртки в паркані яку я не помітила раніше. В руках у нього якась банка.

— Варення, — каже він і простягає мені. — Смородина. Сам робив.

Я беру банку. Він бере тарілку з млинцями.

Ми стоїмо по різні боки вікна — він надворі, я на кухні — і їмо млинці з смородиновим варенням і дивимося як темніє сад.

— Добрі млинці, — каже він.

— Дякую.

— Ніна Василівна любить млинці, — каже він між іншим. — Тільки не скаже вам.

— Чому не скаже?

— Бо тоді вийде що вона просить. — Він бере ще один. — А вона ніколи не просить. Вона очікує що здогадаються.

Я дивлюся на стос.

— Може залишити їй кілька? — кажу я.

— Залиште на тарілці на столі, — каже Микола Іванович мудро. — Без коментарів. Наче так і мало бути.

— А якщо скаже що не замовляла?

— Скаже, — погоджується він. — Але з'їсть.

Ми стоїмо ще хвилину в тиші.

— Давно тут живете? — питаю я.

— Дванадцять років. — Він доїдає останній млинець з тарілки і дивиться на мене уважно. — Ви надовго?

Я думаю про це питання.

— Не знаю, — кажу я чесно.

— Попередні теж не знали, — каже він. — Але ви перша яка пекла млинці в перший день.

— І що це означає?

Микола Іванович усміхається — тихо, по-старечому, з тією теплотою яка буває в людей що бачили всяке і вже мало чому дивуються.

— Означає що ви тут приживетесь, — каже він просто.

За будинком чути звук машини на під'їзді.

Я забираю варення. Зачиняю вікно. 

Кладу на стіл тарілку з млинцями — мовчки, без записки, наче так і мало бути. Руки тремтять. Я не можу зустрітися з Тимуром!

І йду перевіряти рибу.