12 Альбіна

Перше що я роблю — ховаю куртку.

Кімната маленька але є — своя, з вікном в сад і ліжком яке рипить якщо сісти різко і старою шафою яка пахне лавандою і чужим минулим. Ніна Василівна показала її мені з виразом людини яка робить великодушний жест і хоче щоб це було оцінено.

Я оцінила.

І першим ділом дістаю з сумки блискучу Настину куртку і засовую її якнайглибше під ліжко.

Далі далі далі. Щоб не було видно навіть якщо хтось заглядатиме.

Хтось — тобто він.

Якщо він взагалі сюди заходитиме. Навіщо йому заходити в кімнату кухарки. Не заходитиме. Але куртка лежить під ліжком і там залишається і це моє остаточне рішення.

Я дивлюся на ліжко.

Потім на сумку з якої стирчить рукав куртки.

Запихаю глибше.

На кухні Ніна Василівна вже сидить за столом.

Вона сидить за столом як людина яка нікуди не йшла і нічого не очікує і просто так склалось що вона тут і я тут і зараз подивимося що буде.

— Вечеря, — каже вона.

— Так. Онук сказав рибу.

— Правильно приготовлену.

— Розкажіть як ви любите, — кажу я і відкриваю холодильник.

Риба є — судак, свіжий, добрий. Можна запекти з овочами, можна на парі, можна—

— Я люблю в духовці, — каже Ніна Василівна. — З лимоном і зеленню. Але без олії — мені не можна жирного. І без часнику — він дає запах. І без цибулі — вона гірчить. І духовка не вище ста вісімдесяти.

— Добре, — кажу я. — Якраз так і планувала.

Я планувала саме так — судак в духовці з лимоном це класика, нічого складного.

— Як будете готувати? — питає вона.

— Промию, просушу, зроблю надрізи, покладу лимон і зелень, загорну у фольгу—

— Стоп, — каже вона.

Я зупиняюся.

— Яка зелень?

— Петрушка, кріп—

— Кріп не можна. Він специфічний.

— Добре, тільки петрушка—

— І розмарин, — додає вона. — Трохи. Свіжий.

Я дивлюся в холодильник. Потім на підвіконня де стоять горщики з травами.

Розмарин є.

— Добре, — кажу я. — Розмарин і петрушка.

— Скільки тримати в духовці?

— Хвилин тридцять п'ять при ста вісімдесяти—

— Тридцять, — каже вона.

Я відкриваю рот.

— Ніно Василівно, за тридцять хвилин судак такого розміру може не—

— Тридцять п'ять, — погоджується вона таким тоном наче це була її ідея.

Я беруся за роботу.

Мию рибу. Просушую. Роблю надрізи по боках — акуратно, рівно, правильним ножем який тримаю правильно тому що бабуся дивиться і я це відчуваю навіть спиною.

— А лимон? — питає вона.

— Зараз покладу—

— Кільцями чи соком?

— Кільцями в надрізи і трохи соком зверху—

— Дайте подивлюся.

Я відступаю. Вона підходить, дивиться на рибу, на надрізи, на лимон який я вже дістала.

— Нормально, — каже вона.

Повертається до столу.

Сідає.

І дістає книгу.

Я краєм ока бачу обкладинку — стара, потерта, з якимось орнаментом і написом якого я звідси не розбираю — і думаю що це якийсь кулінарний довідник, радянський напевно, бабуся звіряється з рецептом—

— Ось, — каже вона і відкриває на якійсь сторінці. — Риба в духовці. Тут написано сорок хвилин.

Я дивлюся на книгу.

Читаю назву.

Домострой.

Всередині мене щось робить паузу.

Серйозно? — каже внутрішній голос з тією інтонацією з якою реагують на справді несподівані речі. Хтось іще це читає? В побутових цілях?