12 Альбіна

Перше, що я роблю — ховаю куртку.

Кімната маленька, але своя. Вікно в сад, ліжко, яке рипить від кожного подиху, і стара шафа, що пахне лавандою та якимось чужим, давно забутим минулим. Ніна Василівна показала мені це помешкання з таким виглядом, наче вручала ключі від Версаля і чекала на відповідну вдячність.

Я оцінила. І першим ділом дістала з сумки блискучу Настину куртку, згорнула її в тугий вузол і запхала якнайглибше під ліжко. Подалі від очей. Подалі від світла. Щоб навіть якщо хтось загляне — а під «кимось» я маю на увазі Тимура — нічого не побачив. Хоча навіщо йому заходити до кухарки? Не зайде. Але куртка під ліжком — це моє заспокійливе.

На кухні Ніна Василівна вже сиділа за столом, немов і не йшла нікуди. Вона дивилася на мене з виразом: «Ну, подивимося, чим ти нас здивуєш, восьма спробо».

— Вечеря, — промовила вона замість вітання.

— Так. Онук просив рибу.

— Правильно приготовлену, — уточнила вона.

— Розкажіть, як ви любите, — я відчинила холодильник.

Там лежав чудовий свіжий судак. Можна було б запекти його з овочами або приготувати на парі, але...

— Я люблю в духовці, — перебила мої думки господиня. — З лимоном і зеленню. Без олії — мені не можна жиру. Без часнику — він дає вульгарний запах. Без цибулі — вона гірчить. І духовка — рівно на сто вісімдесят.

— Зрозумів. Власне, так і планувала.

Я дістала рибу й почала її чистити.

— Як саме будете готувати? — не вгамовувалася вона.

— Промию, просушу, зроблю акуратні надрізи, покладу лимон, зелень і загорну у фольгу...

— Стоп! — рука Ніни Василівни здійнялася в повітрі. — Яка зелень?

— Петрушка, кріп...

— Кріп не можна! Він занадто самовпевнений, перебиває весь смак.

— Добре, тільки петрушка.

— І розмарин, — раптом додала вона. — Трохи. Свіжого.

Я знайшла на підвіконні горщик із травами. Розмарин пахнув літом і чимось терпким.

— Добре, розмарин і петрушка.

— Скільки тримати в духовці?

— Хвилин тридцять п'ять, щоб риба не була сирою біля хребта.

— Тридцять, — відрізала вона.

Я на мить завмерла з ножем у руці.

— Ніно Василівно, за тридцять хвилин судак такого розміру може просто не пропектися.

— Тридцять п'ять, — раптом погодилася вона таким тоном, наче це була її особиста пропозиція, а я з нею щойно сперечалася.

Я взялася за роботу під її пильним поглядом. Чистила рибу повільно, відчуваючи спиною кожен її подих. Акуратно робила надрізи.

— А лимон? — знову голос з-за столу.

— Кільцями в надрізи і трохи соком зверху.

— Дайте подивлюся.

Вона підійшла, прискіпливо вивчила нещасного судака, хмикнула і повернулася на місце. А потім дістала книгу. Стара, потерта обкладинка з орнаментом. Я думала — рецепти з радянських часів.

— Ось, — вона відкрила сторінку. — Риба в духовці. Тут написано — сорок хвилин.

Я придивилася до назви. «Домострой».

Всередині мене щось просто заніміло. Серйозно? Хтось у двадцять першому столітті використовує «Домострой» як кулінарний довідник?

— Ніно Василівно, — почала я якомога делікатніше, — духовки з шістнадцятого століття трохи вдосконалилися. Технічний прогрес і все таке...

— Риба не змінилася.

— Але температурний режим...

— Тут написано сорок!

Я подивилася на рибу, потім на бабусю, потім на шістнадцяте століття в її руках.

— Давайте так, — запропонувала я. — Ставимо на тридцять п'ять і перевіряємо. «Домострой» не міг врахувати фольгу, вона прискорює процес.

Ніна Василівна задумалася.

— Фольга — це сучасне? — запитала вона.

— Цілком.

— А в «Домострої» без неї?

— Певно, що так.

Вона закрила книгу з виглядом академіка, що зробив відкриття.

— Тридцять п'ять. Через фольгу.

Засунувши судака в духовку, я взялася за салат.

— Що з овочів? — запитала я.

— Овочевий. Але без огірків — вони водянисті. Без помідорів — кислять. Заправка — ніякого майонезу чи олії. Це жир.

— Лимонний сік?

Вона знову потягнулася до своєї фоліанту.

— Подивимось у «Домострої», що там про салат.

— Там нічого немає, — вирвалося в мене.

— Звідки ви знаєте?

— Салат як окрема страва з'явився значно пізніше.

Господиня подивилася на мене з повагою, якої не було ще п’ять хвилин тому.

— Звідки ви це знаєте?

— Читала колись... — я взялася за моркву.

— Лимонний сік підійде, — милостиво погодилася вона.

У результаті мій вибір звузився до моркви, жовтого перцю (червоний вона забракувала, бо «надто яскравий») і селери. Редиску теж викреслили, бо вона, бачте, «гірчить».

Я різала ці кольорові шматочки і думала: «Це не салат. Це пайок для породистого кролика».

— Гарний колір, — раптом мовила Ніна Василівна, дивлячись у миску.

— Дякую, — відповіла я, ледь стримуючи посмішку.

Ми щойно похвалили миску з кролячою їжею. Здається, ми починаємо знаходити спільну мову.