11 Тимур

Бабуся сидить за столом з виразом людини яка дочекалась свідка.

Я ставлю сумку, цілую її в щоку — вона підставляє щоку з гідністю королеви яка приймає данину — і сідаю навпроти.

На плиті щось пахне.

Добре пахне, чесно кажучи. Не так як моя вівсянка вчора. Інакше — по-домашньому, з глибиною, наче хтось знає що робить і не поспішає.

— Суп? — питаю я.

— Вона зробила, — каже бабуся таким тоном наче це підозріло само по собі.

— Можна?

— Спробуй.

Наливаю собі. Їм.

Бульйон прозорий, легкий, але смак є — морква, селера, чорний перець дуже обережно, якась зелень яку я не можу визначити одразу. Курка м'яка. Не пересолено — взагалі не солоно, що для бабусі правильно.

— Нормально, — кажу я.

— Нормально, — погоджується бабуся. І додає після паузи: — Схожа на крадійку.

Я кладу ложку.

— Бабусю.

— Очі бігають.

— Може вона просто хвилюється. Співбесіда все ж таки.

— Очі бігають підозріло, — уточнює бабуся. — І посміхається забагато. — Вона складає руки. — Я срібло сховала.

— Яке срібло, бабусю, ми вже—

— Фамільне.

— У нас немає—

— Вона про це не знає.

Я дивлюся на неї. Вона дивиться на мене. Це стара суперечка і ми обидва знаємо чим закінчується — нічим, бо змінити думку Ніни Василівни про прислугу неможливо в принципі, це як сперечатися з архітектурою.

— Сам поговорю з нею, — кажу я. — Де вона?

Бабуся робить паузу.

— В саду.

— Чому в саду?

— Сказала що любить сади.

Я чекаю.

— І? — питаю я.

— І пішла, — каже бабуся. — Просто так. Посеред розмови. — Пауза яка важить окремо. — Може в неї особливості.

— Які особливості?

— Розумові. — Вона каже це абсолютно серйозно і з деякою навіть теплотою, наче особливості це не вада а просто характеристика. — Буває. Я не проти.

Я потираю перенісся.

— Бабусю. Людина пішла подивитись на сад. Це не особливості.

— Вона пішла коли почула твою машину, — каже бабуся між іншим і бере чашку чаю.

Я дивлюся на неї.

Вона п'є чай з видом людини яка просто ділиться нейтральним спостереженням.

— І що з того? — кажу я обережно.

— Нічого, — каже бабуся. — Просто помітила.

Ми мовчимо секунду.

— Суп нормальний, — кажу я нарешті. — Навіть якщо вона з особливостями — готує добре. Мені це підходить.

— Мені теж підходить, — каже бабуся з такою поспішністю якої я від неї не очікував. — Я не проти. Нехай лишається.

— Але щойно казала—

— Я казала що схожа на крадійку. — Вона ставить чашку. — Не казала що вона їй є.

Логіка Ніни Василівни — окремий жанр. Я живу з нею тридцять шість років і досі не завжди встигаю за поворотами.

Встаю. Іду до вікна — подивитись на сад, познайомитись нарешті з людиною яка буде готувати бабусі вечерю і, хотілося б, не тільки вечерю.

І тут телефонує Василенко.

Я дивлюся на екран.

Василенко телефонує тільки коли горить. Він взагалі не любить телефонувати — пише, завжди пише — і якщо вже набирає номер то щось пішло не так і чекати не може.

— Так, — беру трубку.

— Тимуре, тут проблема з контрактом, — каже Василенко без привітання. — Вони хочуть переглянути умови до підписання і юрист каже що є ризик—

— Який юрист?

— Їхній. І наша Настя Коваленко теж каже що треба терміново—

Настя.

Я дивлюся у вікно.

В саду хтось стоїть біля паркану і розмовляє з Миколою Івановичем — бачу спину, темний светр, волосся прибране. Не видно обличчя.

— Тимуре? — каже Василенко.

— Так, чую, — кажу я. — Що конкретно хочуть змінити?

Василенко починає пояснювати. Я слухаю і одночасно дивлюся у вікно і думаю що треба б вийти познайомитись із кухаркою яка любить сади і пішла туди почувши мою машину — бабуся каже що це особливості, я думаю що це щось інше, але що саме не встигаю сформулювати бо Василенко переходить до конкретних пунктів контракту і це вимагає повної уваги.

— Добре, — кажу я нарешті. — Їду. Дай годину.

Кладу трубку.

Повертаюся до бабусі.

— Треба їхати, — кажу я. — Терміново.

Вона дивиться на мене.

— Ти навіть не поговорив з нею.

— Ввечері поговорю. — Я беру сумку. — Бабусю, скажи їй що залишається. Нехай готує вечерю. Що ти хочеш на вечерю?

— Рибу, — каже бабуся. — Але правильно приготовлену.

— Скажи їй.

— А якщо вона не вміє рибу?

— Тоді скажи мені і я куплю готову по дорозі.

Бабуся дивиться на мене з тим виразом з яким дивляться на людей що приймають неправильні рішення але поки що мовчать.

— Їдь, — каже вона нарешті. — Я сама розберуся.

Ця фраза мала б мене насторожити.

Але Василенко вже пише другий раз і я вже йду до дверей і думаю про контракт і про те що ввечері нарешті побачу цю загадкову кухарку з блукаючими очима яка любить сади і готує непоганий суп.

Виходжу.

В саду Микола Іванович стоїть один біля паркану.

Кухарки вже нема.

Я дивлюся на порожній сад секунду — де вона, в будинок пішла? — але Василенко телефонує втретє і я сідаю в машину і їду і думаю що ввечері.

Ввечері побачу.