11 Тимур

Бабуся сиділа за столом, випрямивши спину так, наче всередині в неї був сталевий стрижень. Вигляд у неї був тріумфальний — так виглядає людина, яка нарешті впіймала на гарячому цілий всесвіт.

Я кинув сумку на стілець, нахилився й цьомнув її в щоку. Вона підставила обличчя з виглядом істинної аристократки, яка милостиво приймає податки від кріпаків.

— Пахне... — я принюхався. — Невже не пригоріло?

— Не паяй мені мізки, Тимуре, — відрізала вона, але в очах майнула тінь задоволення. — Спробуй он. У каструлі.

Я налив собі трохи бульйону. Він був прозорий, як сльоза розкаяння, і пах так, що в шлунку щось схвально йомукнуло. Селера, коріння, ні краплі зайвого жиру. Смак був... чесним. Без солі, але з характером.

— Нормально, — сказав я, ховаючи посмішку. — Навіть дуже.

— Нормально вона каже... — бабуся скептично хмикнула. — А я кажу — підозріла. Схожа на крадійку.

Я ледь не поперхнувся.

— Бабусю, ну знову?

— Очі в неї, Тимурчику, бігають. Наче вона постійно шукає, куди б сховати щось вкрадене. Або саму себе. І посміхається занадто багато, як людина, що щойно виграла в лотерею, але ще не знає, де отримати гроші.

Вона грізно постукала пальцем по стільниці.

— Срібло я сховала. Усі дванадцять персон. У спальню, під матрац.

— Бабусю, воно ж важке! Ти спину надірвеш через ті виделки.

— Хай важке, зате моє! — вона склала руки на грудях. — Ця Альбіна... вона дивна.

— Чим ще, крім усмішки?

— Тим, що вона втекла в сад, щойно почула твій під'їзд. Я їй про дієту розказую, а вона: «Ой, який у вас сад, можна подивлюся?». І шусть у двері! Наче я не роботодавець, а податкова інспекція.

Я потер перенісся.

— Може, в неї просто... особливості? Нервує дівчина.

— Може й особливості, — несподівано лагідно погодилася Ніна Василівна. — Розумові. Але суп вона зварила правильний. Такий, як дід твій любив. Тому я вирішила: хай лишається. Крадійка з особливостями, але з руками.

Я вже збирався вийти на терасу, щоб нарешті глянути на це «чудо природи», як телефон у кишені почав вібрувати так, наче хотів прогризти штани. Василенко.

— Так, — гаркнув я в трубку.

— Тимуре, контракт «летить»! — Василенко дихав так, ніби щойно пробіг марафон. — Вони в останній момент висунули вимогу по страхуванню. Наша Коваленко каже, що це пастка. Треба твій підпис і твоя присутність. Зараз.

Я глянув у вікно. Там, біля паркану, виднілася тонка постать у темному светрі. Вона розмовляла з Миколою Івановичем і здавалася якоюсь зовсім тендітною на тлі похмурих яблунь.

— Тимуре! Ти чуєш? — кричав Василенко.

— Чую. Їду. Дай мені сорок хвилин.

Я повернувся до бабусі, яка вже почала розкладати на столі свої пігулки, наче пасьянс.

— Маю летіти. Проблема в офісі.

— Ти навіть не глянеш на неї? — вона звела брови.

— Ввечері. Передай їй, що вона прийнята. Хай зробить на вечерю рибу. Тільки не пересуши, скажи їй.

— Скажу, скажу... — буркнула бабуся. — Іди вже, бізнесмен. Я сама розберуся з цією лісовою німфою.

Виходячи, я знову кинув погляд у сад. Микола Іванович стояв біля паркану сам-один, пощипуючи вуса. Кухарка зникла.

«Особливості», — подумав я, сідаючи в машину. — «Ну-ну. Подивимося на твої особливості ввечері, Альбіно».