Розділ 6

Тимур

Бабуся сиділа за столом, випрямивши спину так, наче всередині в неї був сталевий стрижень. Вигляд у неї був тріумфальний — так виглядає людина, яка нарешті впіймала на гарячому цілий всесвіт.

Я кинув сумку на стілець, нахилився й цьомнув її в щоку. Вона підставила обличчя з виглядом істинної аристократки, яка милостиво приймає податки від кріпаків.

— Пахне... — я принюхався. — Невже не пригоріло?

— Не паяй мені мізки, Тимуре, — відрізала вона, але в очах майнула тінь задоволення. — Спробуй он. У каструлі.

Я налив собі трохи бульйону. Він був прозорий, як сльоза розкаяння, і пах так, що в шлунку щось схвально йомукнуло. Селера, коріння, ні краплі зайвого жиру. Смак був... чесним. Без солі, але з характером.

— Нормально, — сказав я, ховаючи посмішку. — Навіть дуже.

— Нормально вона каже... — бабуся скептично хмикнула. — А я кажу — підозріла. Схожа на крадійку.

Я ледь не поперхнувся.

— Бабусю, ну знову?

— Очі в неї, Тимурчику, бігають. Наче вона постійно шукає, куди б сховати щось вкрадене. Або саму себе. І посміхається занадто багато, як людина, що щойно виграла в лотерею, але ще не знає, де отримати гроші.

Вона грізно постукала пальцем по стільниці.

— Срібло я сховала. Усі дванадцять персон. У спальню, під матрац.

— Бабусю, воно ж важке! Ти спину надірвеш через ті виделки.

— Хай важке, зате моє! — вона склала руки на грудях. — Ця Альбіна... вона дивна.

— Чим ще, крім усмішки?

— Тим, що вона втекла в сад, щойно почула твій під'їзд. Я їй про дієту розказую, а вона: «Ой, який у вас сад, можна подивлюся?». І шусть у двері! Наче я не роботодавець, а податкова інспекція.

Я потер перенісся.

— Може, в неї просто... особливості? Нервує дівчина.

— Може й особливості, — несподівано лагідно погодилася Ніна Василівна. — Розумові. Але суп вона зварила правильний. Такий, як дід твій любив. Тому я вирішила: хай лишається. Крадійка з особливостями, але з руками.

Я вже збирався вийти на терасу, щоб нарешті глянути на це «чудо природи», як телефон у кишені почав вібрувати так, наче хотів прогризти штани. Василенко.

— Так, — гаркнув я в трубку.

— Тимуре, контракт «летить»! — Василенко дихав так, ніби щойно пробіг марафон. — Вони в останній момент висунули вимогу по страхуванню. Наша Коваленко каже, що це пастка. Треба твій підпис і твоя присутність. Зараз.

Я глянув у вікно. Там, біля паркану, виднілася тонка постать у темному светрі. Вона розмовляла з Миколою Івановичем і здавалася якоюсь зовсім тендітною на тлі похмурих яблунь.

— Тимуре! Ти чуєш? — кричав Василенко.

— Чую. Їду. Дай мені сорок хвилин.

Я повернувся до бабусі, яка вже почала розкладати на столі свої пігулки, наче пасьянс.

— Маю летіти. Проблема в офісі.

— Ти навіть не глянеш на неї? — вона звела брови.

— Ввечері. Передай їй, що вона прийнята. Хай зробить на вечерю рибу. Тільки не пересуши, скажи їй.

— Скажу, скажу... — буркнула бабуся. — Іди вже, бізнесмен. Я сама розберуся з цією лісовою німфою.

Виходячи, я знову кинув погляд у сад. Микола Іванович стояв біля паркану сам-один, пощипуючи вуса. Кухарка зникла.

«Особливості», — подумав я, сідаючи в машину. — «Ну-ну. Подивимося на твої особливості ввечері, Альбіно».

Альбіна

Перше, що я роблю — ховаю куртку.

Кімната маленька, але своя. Вікно в сад, ліжко, яке рипить від кожного подиху, і стара шафа, що пахне лавандою та якимось чужим, давно забутим минулим. Ніна Василівна показала мені це помешкання з таким виглядом, наче вручала ключі від Версаля і чекала на відповідну вдячність.

Я оцінила. І першим ділом дістала з сумки блискучу Настину куртку, згорнула її в тугий вузол і запхала якнайглибше під ліжко. Подалі від очей. Подалі від світла. Щоб навіть якщо хтось загляне — а під «кимось» я маю на увазі Тимура — нічого не побачив. Хоча навіщо йому заходити до кухарки? Не зайде. Але куртка під ліжком — це моє заспокійливе.

На кухні Ніна Василівна вже сиділа за столом, немов і не йшла нікуди. Вона дивилася на мене з виразом: «Ну, подивимося, чим ти нас здивуєш, восьма спробо».

— Вечеря, — промовила вона замість вітання.

— Так. Онук просив рибу.

— Правильно приготовлену, — уточнила вона.

— Розкажіть, як ви любите, — я відчинила холодильник.

Там лежав чудовий свіжий судак. Можна було б запекти його з овочами або приготувати на парі, але...

— Я люблю в духовці, — перебила мої думки господиня. — З лимоном і зеленню. Без олії — мені не можна жиру. Без часнику — він дає вульгарний запах. Без цибулі — вона гірчить. І духовка — рівно на сто вісімдесят.

— Зрозумів. Власне, так і планувала.

Я дістала рибу й почала її чистити.

— Як саме будете готувати? — не вгамовувалася вона.

— Промию, просушу, зроблю акуратні надрізи, покладу лимон, зелень і загорну у фольгу...

— Стоп! — рука Ніни Василівни здійнялася в повітрі. — Яка зелень?

— Петрушка, кріп...

— Кріп не можна! Він занадто самовпевнений, перебиває весь смак.

— Добре, тільки петрушка.

— І розмарин, — раптом додала вона. — Трохи. Свіжого.

Я знайшла на підвіконні горщик із травами. Розмарин пахнув літом і чимось терпким.

— Добре, розмарин і петрушка.

— Скільки тримати в духовці?

— Хвилин тридцять п'ять, щоб риба не була сирою біля хребта.

— Тридцять, — відрізала вона.

Я на мить завмерла з ножем у руці.

— Ніно Василівно, за тридцять хвилин судак такого розміру може просто не пропектися.

— Тридцять п'ять, — раптом погодилася вона таким тоном, наче це була її особиста пропозиція, а я з нею щойно сперечалася.

Я взялася за роботу під її пильним поглядом. Чистила рибу повільно, відчуваючи спиною кожен її подих. Акуратно робила надрізи.

— А лимон? — знову голос з-за столу.