10 Альбіна

Звук машини.

Я сиджу з чашкою чаю і думаю про суп — чи достатньо в ньому смаку без солі, чи не переборщила з селерою, чи правильно я зрозуміла межу між лікар проти і ніна василівна проти бо це, як я вже зрозуміла, дві різні інстанції з різними повноваженнями.

Бабуся каже що суп нормальний.

Нормальний. Не добрий. Не смачний. Нормальний — як погода в жовтні або робота ліфта. Просто функціонує.

Новий роботодавець може мати інші критерії. Може взагалі не їсти супів. Може—

За вікном з'являється машина.

Темна. Велика.

Я знаю цю машину.

Я сиджу в ній чотири години тому.

Мозок реагує раніше ніж я встигаю щось вирішити — просто видає команду вставай і я встаю і чашка брязкає об блюдце і Ніна Василівна дивиться на мене з виразом людини яка все помічає і нічого не каже одразу.

— Вибачте, — кажу я. — Можна я... подивлюся на сад? Поки ви говорите з онуком.

Вона дивиться на мене секунду довше ніж треба.

— Сад, — повторює вона.

— Я люблю сади, — кажу я. Це неправда — я ніколи особливо не думала про сади — але зараз я готова полюбити все що знаходиться не в цій кімнаті.

Ніна Василівна встає.

— Двері ось тут, — каже вона і показує на вихід з кухні в сад. Абсолютно спокійно. Наче це нормально — проситись в сад посеред співбесіди.

— Дякую.

— Тільки до паркану не підходьте, — додає вона вже йдучи.

— Чому?

Але вона вже вийшла в коридор — назустріч звуку відчиненої вхідної двері і голосу якого я впізнаю і від якого мені хочеться стати частиною шпалер.

Я виходжу в сад.

Сад великий, трохи занедбаний, з тією приємною хаотичністю яка буває коли ніхто не намагається зробити його ідеальним. Яблуні. Кілька кущів чогось густого. Стара лавка під деревом.

Я іду до паркану.

Не тому що хочу — просто ноги несуть геть від будинку і паркан це кінцева зупинка. Думаю що треба зателефонувати Насті і сказати що я передумала і взагалі є інші варіанти і—

Які інші варіанти, Альбіно.

Нема інших варіантів.

Є Тимур в будинку і я в саду і між нами двері і скоро він вийде і побачить мене і впізнає і тоді—

Він не впізнає, — каже раптом тверезіша частина мене.

Я зупиняюсь.

Думаю.

Ноги несуть самі — геть від будинку, геть від кухні де стоїть нормальний суп, геть від дверей за якими зараз відбувається зустріч яку я всіма силами намагаюся відтягнути.

Думаю: може він мене не впізнає.

Потім думаю: темрява була серйозна. Він сам, певно, майже нічого не бачив. І куртка на мені зараз інша — Настина залишилась у квартирі, на мені звичайний светр. І волосся прибране. І взагалі люди вдень і вночі виглядають по-різному, це науковий факт, це—

Альбіно, — каже внутрішній голос з тією інтонацією з якою говорять з людьми які самі себе обманюють. — Він тебе впізнає.

Може й ні, — відповідаю я внутрішньому голосу.

Він там ніч провів.

Темно було.

Дуже темно?

Достатньо темно.

Внутрішній голос мовчить але я відчуваю його скептицизм навіть у тиші.

Добре. Є невеликий шанс. Маленький. Мікроскопічний. Але є — і я за нього триматимусь обома руками тому що альтернатива це розгорнутися і піти і тоді знову нема куди і знову Настина квартира і знову дивитися в стелю і думати про коляску.

Ні.

Залишаємось.

Я майже переконую себе в цьому коли за парканом хтось каже:

— Доброго ранку.

Я підстрибую.

За парканом стоїть чоловік — літній, в картатому шарфі, з граблями в руці і виразом людини якій давно нікуди поспішати і яка цим абсолютно задоволена. Дивиться на мене доброзичливо і трохи з цікавістю.

— Доброго ранку, — кажу я і намагаюся виглядати як людина яка вийшла в сад тому що любить сади а не тому що тікає.

— Нова? — питає він.

— На співбесіді поки.

Він киває — повільно, з розумінням, як лікар який чує знайомі симптоми.

— Як вам Ніна Василівна? — питає він.

— Вона... — я підбираю слово. — Людина з характером.

— М'яко кажете, — він спирається на граблі. — Я сусід. Микола Іванович. Живу поруч дванадцять років.

— Альбіна.

— Сміливо ви, Альбіно, — каже він.

— Чому сміливо?

— Восьма вже?

— Здається так.

Він цокає язиком — не засуджуючи, скоріше з повагою.

— Вона непогана людина, — каже він після паузи. — Просто звикла що все по-її. Раніше чоловік був — він один умів з нею. Помер років десять тому. — Пауза. — Онук теж намагається але він зайнятий.

— Онук, — повторюю я рівно.

— Тимур. Гарний хлопець. — Микола Іванович дивиться на мене з тією проникливістю яка буває в людей що довго живуть і багато спостерігають. — Ніна Василівна вже й наречену йому підшукала. Свою кандидатуру.

— Навіть так, — кажу я.

— Якась Діана. Дочка її подруги. Ніна Василівна вже два роки цю Діану просуває. — Він усміхається. — Тимур робить вигляд що не чує. Вона робить вигляд що не помічає що він не чує. Так і живуть. А ви б до паркану не наближались…

Я дивлюся на нього.

— А чому ви сказали до паркану не підходити? — питаю я. — Ніна Василівна сказала мені те саме.

Чоловік дивиться на мене.

Потім дивиться на сад.

Потім знову на мене.

— Ви ще не знаєте про Цезаря? — питає він.

— Хто такий Цезар?

— Собака Ніни Василівни, — каже він поважно. — Ризеншнауцер. Дев'яносто сантиметрів у холці. Характер як у господині тільки без дипломатії.

Я повільно обертаюся до саду.

Сад тихий. Яблуні. Кущі. Стара лавка.

— Де він зараз? — питаю я тихо.

— Не знаю, — каже сусід. — Вранці бачив як Ніна Василівна випускала.

Ми обидва дивимося на кущі.

Кущі мовчать.

— Зазвичай він не кусає, — каже сусід після паузи. — Зазвичай просто збиває з ніг і дивиться.