10 Альбіна

Звук машини.

Я сиджу з горнятком чаю і думаю про суп — чи достатньо в ньому смаку без солі, чи не переборщила я з селерою, чи правильно намацала межу між «лікар проти» і «Ніна Василівна проти». Бо це, як я вже встигла збагнути, дві абсолютно різні інстанції з кардинально різними повноваженнями.

Бабуся каже, що суп нормальний. «Нормальний». Не добрий. Не смачний. Нормальний — як погода в жовтні або справна робота ліфта. Просто функціонує.

Але новий роботодавець може мати зовсім інші критерії. Може, він взагалі не їсть супів? Може, він терпіти не може селеру?

За вікном з'являється машина. Темна. Велика.

Я впізнаю її миттєво. Я сиділа в ній чотири години тому.

Мозок реагує швидше, ніж я встигаю щось вирішити. Просто видає команду: «Вставай!». Я підхоплююся, чашка з брязкотом б’ється об блюдце. Ніна Василівна дивиться на мене з виразом людини, яка помічає кожну мікротріщину на склі, але не поспішає про це заявляти.

— Вибачте, — кажу я, відчуваючи, як серце починає гатити по ребрах. — Можна я... подивлюся на сад? Поки ви говорите з онуком.

Вона витримує паузу на секунду довшу, ніж того вимагає етикет.

— Сад, — повторює вона, наче це слово для неї звучить як підозрілий діагноз.

— Я люблю сади, — брешу я, не кліпаючи. Я ніколи в житті не думала про сади, але зараз я готова полюбити навіть кактус у пустелі, аби тільки опинитися не в цій кімнаті.

Ніна Василівна підводиться. — Двері ось тут, — вона вказує на вихід з кухні. Абсолютно спокійно. Наче проситися в кущі посеред співбесіди — це стандартна процедура. — Тільки до паркану не підходьте, — додає вона вже в дверях.

— Чому?

Але вона вже вийшла в коридор — назустріч звуку кроків і голосу, який я впізнаю з тисячі. Від цього голосу мені хочеться стати частиною шпалер або розчинитися в повітрі.

Я вискакую в сад.

Він великий, трохи занедбаний, з тією приємною хаотичністю, яка буває, коли рослинам дозволяють жити власною волею. Яблуні. Густі кущі. Стара лава. Я йду вглиб, подалі від вікон.

Я йду прямо до паркану. Не тому, що хочу порушити заборону, а тому, що паркан — це межа. Це кінцева зупинка. Треба зателефонувати Насті. Сказати, що я передумала. Що я не кухарка. Що я їду в Антарктиду вивчати пінгвінів.

Які пінгвіни, Альбіно? У тебе в кишені нуль, а в Насті на дивані — твоя поразка.

«Він не впізнає тебе», — раптом подає голос тверезіша частина мого «я». Я зупиняюся.

Думаю. Темрява була серйозна. Запобіжники вибило. Він сам майже нічого не бачив. І куртка на мені зараз інша — Настина блискуча залишилася на Саксаганського, на мені звичайний светр. Волосся прибране в тугий вузол. Люди при денному світлі й після нічних істерик виглядають як представники різних біологічних видів. Це науковий факт.

«Альбіно, — втручається внутрішній скептик. — Він провів з тобою ніч. Він тебе впізнає».

Може й ні! Темно було. Достатньо темно. Майже ідеально темно!

Я майже переконую себе в цьому мікроскопічному шансі. Тримаюся за нього обома руками, бо альтернатива — це знову дивитися в стелю з тріщиною і думати про візок у магазині. Ні. Залишаюся.

Я вже майже заспокоїлася, коли за парканом хтось каже: — Доброго ранку.

Я ледь не злітаю в повітря від несподіванки.

За парканом стоїть чоловік. Літній, у картатому шарфі, з граблями. Дивиться на мене доброзичливо, з тією спокійною цікавістю, яка буває лише у пенсіонерів-дачників.

— Доброго ранку, — видавлюю я, намагаючись не виглядати як біженка з власної співбесіди.

— Нова? — питає він, спираючись на граблі.

— На співбесіді поки що.

Він киває повільно, як лікар, що чує знайомі симптоми. — Як вам Ніна Василівна?

— Вона... людина з характером, — підбираю я найбезпечніше слово.

— М'яко кажете, — він усміхається. — Я сусід. Микола Іванович. Живу тут дванадцять років. Бачив, як ці «характери» змінюються раз на місяць.

— Альбіна.

— Сміливо ви, Альбіно, — каже він з повагою. — Восьма вже за рік?

— Сьома... чи восьма. Я вже збилася з рахунку.

Він цокає язиком. — Ви до паркану близько не стійте. Ніна Василівна цього не любить. Каже, що я шпигую за її вівсянкою.

Я згадую її попередження і мимоволі посміхаюся.

— Вона рахує ложки, — кажу я пошепки.

— Вона непогана людина, — каже він після паузи. — Просто звикла що все по-її. Раніше чоловік був — він один умів з нею. Помер років десять тому. — Пауза. — Онук теж намагається але він зайнятий.

— Онук, — повторюю я рівно.

— Тимур. Гарний хлопець. — Микола Іванович дивиться на мене з тією проникливістю яка буває в людей що довго живуть і багато спостерігають. — Ніна Василівна вже й наречену йому підшукала. Свою кандидатуру.

— Навіть так, — кажу я.

— Якась Діана. Дочка її подруги. Ніна Василівна вже два роки цю Діану просуває. — Він усміхається. — Тимур робить вигляд що не чує. Вона робить вигляд що не помічає що він не чує. Так і живуть. А ви б до паркану не наближались…

Я дивлюся на нього.

— А чому ви сказали до паркану не підходити? — питаю я. Чоловік дивиться на мене.

Потім дивиться на сад. Потім знову на мене.

— Ви ще не знаєте про Цезаря? — питає він.

— Хто такий Цезар?

— Собака Ніни Василівни, — каже він поважно. — Ризеншнауцер. Дев'яносто сантиметрів у холці. Характер як у господині.

Я повільно обертаюся до саду. Сад тихий. Яблуні. Кущі. Стара лавка.

— Де він зараз? — питаю я тихо.

— Не знаю, — каже сусід. — Вранці бачив як Ніна Василівна випускала.

Ми обидва дивимося на кущі. Кущі мовчать.

— Зазвичай він не кусає, — каже сусід після паузи. — Зазвичай просто збиває з ніг і дивиться.

— Дивиться.

— Вивчає. Він розумний. — Ще одна пауза. — До восьмої кухарки він теж так само ставився.

— Я восьма.

— Ах, — каже він. — Ну тоді...

Я дивлюся на кущі. Кущі дивляться на мене.