9 Альбіна

Я стою перед масивними воротами й думаю, що нормальні люди перед співбесідою хоча б гуглять прізвище роботодавця. Але я не з нормальних. Я вийшла з чужої квартири на Саксаганського о сьомій ранку з єдиним стимулом: «Рухайся, Альбіно, просто не зупиняйся, поки мозок не почав розбирати на запчастини те, що сталося вночі».

Стратегія була так собі, але інших варіантів у мене не знайшлося.

Будинок тиснув масштабом. Тисну на дзвінок. Тиша, а за мить — кроки. Важкі, хазяйські, впевнені. Так ходять люди, які точно знають: цей світ від них нікуди не втече.

Двері відчиняються. На порозі жінка. Сива, невисока, у халаті з золотими драконами, який на ній виглядає не як домашній одяг, а як королівська мантія. Вона міряє мене поглядом зверху вниз, хоча я вища на пів голови. Це якась особлива магія презирства, яку вона, очевидно, відточувала десятиліттями.

— Ви на співбесіду, — не питає, а просто ставить перед фактом. — Так. Альбіна Дорош. Мені сказали... — Заходьте.

У вітальні панує застиглий музейний спокій. Кожна дрібниця на своєму місці — здається, вони стоять тут ще з часів будівництва пірамід. На стіні — портрет вусатого чоловіка, який дивиться так, ніби має претензії до всього людства одразу. На полицях — фарфорові фігурки, розставлені з аптекарською точністю. Я мимоволі намагаюся дихати через раз, щоб нічого не здмухнути.

— Сідайте, — Ніна Василівна вказує на стілець із загрозливо високою спинкою.

Я сідаю. Вона вмощується навпроти, складає сухі руки на колінах і впирається в мене поглядом митного офіцера. Вона впевнена, що в моїй сумці контрабанда, і просто чекає, поки я зламаюся і в усьому зізнаюся сама.

Мовчання стає нестерпним. Я витримую секунд вісім.

— У мене є досвід, — починаю я, намагаючись не дати голосу здригнутися. — Сім років вела господарство, готувала щодня. Вмію працювати з дієтичним меню...

— Хто ваші батьки? — перебиває вона. Я кліпаю очима.

— Перепрошую?

— Батьки. Це важливо. Людину видно по кореню.

— Мама бухгалтер, — відповідаю розгублено. — Тато інженер, зараз на пенсії.

Ніна Василівна вивчає цю інформацію з виглядом дегустатора, якому підсунули сумнівне вино.

— Заміжня? — наступне питання вилітає, як куля.

— Я... у процесі розлучення.

— У процесі, — повторює вона, і в цьому слові я чую вирок усій моїй біографії. — Діти є?

Усередині щось смикається. Той самий м’яз, що завжди відгукується болем на це питання, спрацьовує рефлекторно.

— Ні, — кажу максимально рівно.

— Розумію.

Вона різко підводиться.

— Ідіть за мною.

Ми йдемо на кухню. Велика, стара, з плитою, яка бачила ще хрущовську відлигу, і мідними каструлями на гачках. Насправді, кухня прекрасна. Якби я не була в стані емоційного згарища, я б назвала її мрією.

Ніна Василівна відчиняє холодильник і жестом запрошує мене до огляду.

— Мені не можна солоного, гострого, смаженого на сильному вогні, бобових і капусти. Лікар ще щось базікав про червоне м’ясо, але то його приватні фантазії. — Пауза. — Зваріть мені суп.

Я дивлюся на полиці. — Який саме суп?

— Нормальний.

— Ніно Василівно, у вас великий список обмежень, мені треба розуміти...

— Нормальний суп, — повторює вона з терпінням викладача в школі для розумово відсталих. — Щоб його можна було їсти, і щоб це не була просто тепла вода.

Добре. Виклик прийнято. Куряче філе, морква, селера, цибуля. Картопля. Зелень. Буду варити класичний бульйон. Смак витягну за рахунок коріння та правильної обробки овочів.

Я починаю працювати. Ніна Василівна вмощується за столом і спостерігає. Це не просто присутність — вона сканує кожен мій рух. Як я тримаю ніж (правильно тримаю, дякую, Насте, що навчила), як мию птицю, як чищу моркву.

— Стоп! — раптом гримить вона.

Я завмираю з ножем у руках. — Що не так?

— Ви чистите від себе.

Дивлюся на морквину. — Так... це зручніше.

— На себе чистять, — каже вона повчально. — Від себе — небезпечно. Можна поранити оточуючих.

— Ніно Василівно, я так чищу двадцять років і жодного разу...

— На себе, — спокійно повторює вона.

Я змінюю рух ножа. Це незручно, дратує, але я мовчу. Вона спостерігає ще хвилину, вирішує, що загрозу нейтралізовано, і трохи розслабляється — наскільки це взагалі можливо для жінки в халаті з драконами.

— Чому розлучаєтеся? — питає вона ніби між іншим, поки вода закипає.

— Це особисте, — відповідаю я каструлі.

— Звісно, особисте. Тому я і питаю.

Я помішую бульйон і думаю, що вона з Костею була б ідеальною парою — обоє переконані, що мають право на доступ до чужих мізків 24/7.

— Не склалося, — кидаю я.

— Він погана людина?

— Ні, — я замислююся на мить. — Просто не дуже хороша.

Ніна Василівна обмірковує це визначення. — Буває, — каже вона нарешті так, ніби сама знає про це більше, ніж каже.

Суп готовий. Кухня пахне затишком: бульйон, селера, дрібка чорного перцю (ризикнула додати зовсім трохи). Ставлю перед нею тарілку.

Вона бере ложку. Пробує. Я стою поруч і намагаюся не дихати. Відчуваю себе як на іспиті, де оцінка — це моє виживання на наступний місяць.

Вона куштує ще раз. — Несолоний.

— Ви ж самі сказали, що вам не можна...

— Я знаю, що я сказала. — Ще ложка. — Але смак є. Це добре.

Я ледь помітно видихаю.

— Але я вас ще не беру, — додає вона миттєво. — Остаточне слово за онуком.

Вона дивиться на мене, і в її погляді щось змінюється. Наче вона побачила в мені не просто чергову кухарку, а щось цікаве.

— Сідайте, — каже вона. — Їжте теж. Виглядаєте так, ніби останній раз снідали ще в минулому житті.

— Я...

— Сідайте, — це наказ.

Вона наливає мені чай і ставить вазочку з печивом, до якої я б сама ніколи не наважилася доторкнутися. Ми сидимо і їмо в тиші. І, як не дивно, це не тисне.