9 Альбіна

Будинок великий.

Я стою перед ним і думаю що треба було загуглити хоч щось про роботодавця перед тим як їхати. Але я не гуглила — я вийшла з чужої квартири о сьомій ранку з однією думкою в голові: рухайся поки не почала думати.

Це була погана стратегія.

Але інших не було.

Дзвоню в двері.

Тиша. Потім кроки — повільні, рівні, з тією впевненістю з якою ходять люди яким нікуди поспішати бо весь світ зачекає.

Двері відчиняються.

Жінка. Невисока, сива, в халаті з драконами який на ній виглядає як вечірній одяг — така в ньому постава. Дивиться на мене зверху вниз попри те що я вища на півголови. Це окреме мистецтво і вона ним очевидно володіє десятиліттями.

— Ви на співбесіду, — каже вона. Не питає.

— Так. Альбіна Дорош. Мені казали що—

— Заходьте.

Вітальня велика і навмисно незмінна — як кімната де кожна річ стоїть на своєму місці двадцять років і спробуй посунь. На стіні портрет чоловіка з вусами і виразом людини яка теж мала думку про все. На полиці — якісь фігурки з фарфору розставлені з математичною точністю.

Я інстинктивно відступаю від полиці.

— Сідайте, — каже Ніна Василівна і вказує на стілець.

Я сідаю.

Вона сідає навпроти. Складає руки. Дивиться на мене з виразом митного офіцера який вже знає що в сумці щось не те але дає можливість зізнатися самостійно.

Мовчання.

Я витримую рівно вісім секунд.

— Я маю досвід, — починаю я. — Сім років я вела господарство і готувала щодня, різні страви, є досвід з дієтичним харчуванням—

— Хто ваші батьки? — перебиває вона.

Я кліпаю.

— Вибачте?

— Батьки. Це важливо. Людину видно по родині.

— Мама бухгалтер, — кажу я. — Тато інженер на пенсії.

Ніна Василівна обробляє цю інформацію з виразом дегустатора.

— Заміжня? — питає вона.

— Я... в процесі розлучення.

— В процесі, — повторює вона. Таким тоном наче це пояснює їй щось важливе про мене як особистість. — Діти є?

І тут щось у мені стискається — та м'яза яка завжди реагує на це питання, рефлекторно, незалежно від обставин.

— Ні, — кажу я рівно.

— Розуміло.

Вона встає.

— Ходіть.

Я йду за нею на кухню — велику, стару, з плитою яка пам'ятає інші часи і мідними каструлями на гачках. Гарна кухня насправді. Якби я була в іншому стані я б навіть сказала що мрія.

Ніна Василівна відчиняє холодильник. Жестом запрошує мене подивитись.

— Мені не можна солоне, гостре, смажене на великому вогні, бобові, капуста, — каже вона. — Лікар також сказав менше червоного м'яса але це вже його особиста думка. — Пауза. — Зваріть мені суп.

Я дивлюся на холодильник.

— Який суп? — питаю я.

— Нормальний.

— Ніно Василівно, у вас досить серйозний список обмежень, мені потрібно розуміти—

— Нормальний суп, — повторює вона з терпінням людини яка звикла що її розуміють з першого разу. — Щоб їсти можна було і щоб не як вода.

Я дивлюся на продукти. Курка є. Морква, селера, цибуля. Картопля. Зелень.

Добре.

Курячий бульйон. Легкий, без солі, але щоб був смак — це можна зробити якщо правильно обсмажити цибулю і додати достатньо коренів.

Я починаю діяти.

Ніна Василівна сідає за кухонний стіл і дивиться.

Не виходить — сидить і дивиться як я рухаюсь її кухнею. Де беру ніж — правильно тримаю, дякую Господи. Як мою курку. Як чищу моркву.

— Стоп, — каже вона раптом.

Я зупиняюся з морквою в руці.

— Що?

— Ви чистите від себе.

Я дивлюся на моркву. На ніж.

— Так... це зручніше—

— На себе чистять, — каже вона. — Від себе — небезпечно.

— Ніно Василівно, я так чищу двадцять років і жодного разу—

— На себе, — повторює вона. Абсолютно спокійно.

Я перевертаю рух ножа.

Чищу на себе.

Незручно. Але я не кажу цього.

Вона спостерігає ще хвилину. Потім, здається, вирішує що основну загрозу оцінено і трохи розслабляється — наскільки Ніна Василівна взагалі розслабляється.

— Чому розлучаєтесь? — питає вона між іншим.

— Це особисте, — кажу я до каструлі.

— Звісно особисте. Я питаю.

Я помішую бульйон і думаю що ця жінка і Костя були б ідеальною парою — обоє вважають що мають право знати все.

— Не склалось, — кажу я.

— Він погана людина?

— Ні, — кажу я. І думаю секунду. — Просто не дуже хороша.

Ніна Василівна обмірковує це формулювання.

— Буває, — каже вона нарешті. Таким тоном наче знає про це щось особисте але не скаже.

Суп вариться. Кухня наповнюється запахом — бульйон, зелень, трохи чорного перцю який я додаю обережно бо не знаю де межа між можна і лікар проти. Додаю мало. Краще менше.

За двадцять хвилин ставлю перед нею тарілку.

Вона бере ложку.

Пробує.

Я стою і чекаю і намагаюся не виглядати як людина яка чекає вироку, хоча саме нею і є.

Ніна Василівна пробує ще раз.

— Не солоний, — каже вона.

— Ви сказали що вам не можна—

— Я знаю що сказала. — Ще одна ложка. — Але смак є. Це добре.

Я видихаю так непомітно як можу.

— Але я вас ще не беру, — додає вона одразу.

— Я знаю. Рішення приймає ваш онук.

Вона дивиться на мене — і щось у її погляді змінюється. Зовсім трохи. Наче вона побачила щось несподіване і поки вирішує що з цим робити.

— Сідайте, — каже вона. — Поки їжте теж. Виглядаєте як людина яка не снідала.

— Я—

— Сідайте, — повторює вона.

Я сідаю.

Вона наливає мені чай — мовчки, не питаючи — і ставить на стіл печиво з тієї вазочки яку я б ніколи не наважилась торкнутись сама.

Ми сидимо і їмо мовчки.

І якось це не незручно.

— У мене є срібло, — каже вона раптом. — Фамільне. Я знаю де кожна ложка.

Я дивлюся на неї.

— Добре, — кажу я.