8 Тимур

Прокидаюся від телефону.

Не від дзвінка — він на беззвучному, як завжди — а від вібрації. Телефон тремтить на тумбочці з такою наполегливістю що навіть крізь сон стає зрозуміло: це не одне повідомлення.

Відкриваю очі.

Стеля. Квартира на Саксаганського. Ранок.

Тягнуся до телефону.

Сімнадцять пропущених від бабусі.

Я дивлюся на цю цифру. Є люди які телефонують сімнадцять разів тому що сталося щось жахливе. Є бабуся Ніна яка телефонує сімнадцять разів тому що не відповів на перший.

Повертаю голову.

Інша половина ліжка порожня.

Я дивлюся на неї довше ніж потрібно. Подушка ще зберігає форму. Більше нічого — ні записки, ні звуку з кухні, ні тієї присутності яка буває коли людина десь поряд навіть якщо її не видно.

Пішла.

Сідаю. Потираю обличчя.

І тут приходить усвідомлення — не одразу, а повільно, як холодна вода — що я не пам'ятаю її обличчя. Темрява, запобіжники яких я так і не полагодив, все інше. Пам'ятаю блискучу куртку. Пам'ятаю сміх над серветками о другій ночі. Пам'ятаю тремтіння яке проходило крізь долоні і залишалось там.

Обличчя — розмите. Наче дивився крізь скло.

Жінка без обличчя яка прийшла і пішла і залишила вм'яту подушку і якесь дивне тепле відчуття в грудях для якого я не маю назви і, чесно кажучи, не збираюся шукати.

Встаю.

Іду в душ.

Думаю про бабусю і сімнадцять пропущених.

Намагаюся не думати про інше.

Виходить погано.

Телефоную бабусі поки заварюється кава.

Вона бере трубку на першому гудку.

— Нарешті, — каже вона.

— Доброго ранку, бабусю.

— Де ти був.

Не питання — констатація. Вона вже знає що я десь був, вона хоче почути версію яку я їй запропоную і потім оцінить її якість.

— Затримався в місті. Переговори.

Пауза.

— До ранку, — каже вона.

— Затягнулись.

— Переговори.

— Бабусю—

— Тут прийшла якась жінка, — каже вона раптово іншим тоном. Тим тоном яким повідомляють новини які вважають важливими.

— Яка жінка?

— Каже що на співбесіду. Кухарка.

Я зупиняюся.

Насті сестра. Домовлялись на сьогодні — я майже забув серед усього іншого.

— Так, правильно, — кажу я. — Я призначав. Поговори з нею.

— Вже поговорила.

— І?

Бабусина пауза. Та особлива — коли вона має думку але видаватиме її по шматочку і в своєму темпі і прискорити цей процес неможливо.

— Дивна, — каже вона нарешті.

— Чим дивна?

— Очі бігають.

— Бабусю, може вона просто хвилюється—

— І посміхається не так.

— Як — не так?

— Багато. Підозріло багато. — Пауза. — І срібло я сховала. На всяк випадок.

— Яке срібло?

— Фамільне.

Я потираю перенісся.

— Бабусю. У нас немає фамільного срібла.

— Вона про це не знає, — каже бабуся спокійно. — Вміє готувати — то добре. Але я за нею слідкую.

— Вона вміє готувати? — питаю я щоб змінити тему.

— Яєчню зробила нормальну. — Ще одна пауза. — Густу.

— Це добре.

— І каву. Правильну.

— Це теж добре, бабусю.

— Та й сама нічого, — додає вона ніби між іншим. — Якщо що.

— Бабусю.

— Я просто кажу.

— Не кривдь її поки я не приїду.

— Я нікого не кривджу, — відповідає вона з гідністю людини яка звільнила сімох кухарок за рік. — Їдь. Вона тут якийсь суп робить. Запах поки нормальний.