Розділ 5

Тимур

Телефон вібрує. Він на беззвучному, як завжди. Телефон тремтить на тумбочці з такою наполегливістю, що навіть крізь залишки сну стає зрозуміло: це не просто повідомлення, це атака.

Відкриваю очі. Стеля. Квартира на Саксаганського. Ранок. Тягнуся до трубки. Сімнадцять пропущених від бабусі.

Я дивлюся на цю цифру й намагаюся вирахувати ступінь катастрофи. Є люди, які телефонують сімнадцять разів, тому що будинок горить. А є бабуся Ніна, яка телефонує сімнадцять разів, тому що ти не відповів на перший, а це вже само по собі є актом непокори та приводом для паніки.

Повертаю голову. Інша половина ліжка порожня.

Я дивлюся на неї довше, ніж варто було б. Ковдра відкинута, подушка ще зберігає форму її голови. Більше нічого. Жодної записки на тумбочці, жодного звуку води з ванної, жодної тієї особливої присутності, яка заповнює простір, навіть якщо людини не видно.

Пішла.

Сідаю на край ліжка, розтираю обличчя долонями. І тут приходить усвідомлення — повільно й холодно, як протяг із відчиненого вікна. Я не пам'ятаю її обличчя. Темрява, щиток, який я так і не полагодив, нічні вогні за вікном... Усе розмите. Пам'ятаю блиск тієї безглуздої куртки. Пам'ятаю її сміх над серветками о другій ночі. Пам'ятаю тремтіння, яке передавалося моїм рукам і ставало моїм власним.

Жінка без обличчя. Прийшла, перевернула мій вечір догори дриґом і пішла, залишивши після себе вм'яту подушку й дивне, неприємно-тепле відчуття в грудях, якому я не збираюся давати назву.

Встаю. Іду в душ. Намагаюся змити з себе цю ніч, але в голові все одно крутяться сімнадцять пропущених.

Телефоную бабусі, поки кавоварка з шипінням вичавлює першу порцію адреналіну. Вона бере трубку миттєво.

— Нарешті, — каже вона замість «привіт».

— Доброго ранку, бабусю.

— Де ти був?

Це не запитання. Це вимога надати версію подій, яку вона зараз почне розбирати на запчастини.

— Затримався в місті. Справи, переговори.

Пауза. Така довга, що я встигаю почути, як цокає годинник у її вітальні.

— До ранку? — перепитує вона.

— Затягнулися.

— Переговори... ну-ну.

— Бабусю...

— Тут прийшла якась жінка, — раптом міняє вона тон на «офіційно-тривожний». Повідомляє новину, яку припасла на десерт.

— Яка жінка?

— Каже, що на співбесіду. Кухарка.

Я завмираю з горнятком у руці. Сестра Насті. Коваленко казала, що вона приїде сьогодні, а я за всім цим хаосом зовсім викинув це з голови.

— Так, правильно, — кажу я. — Я призначав. Поговори з нею, я скоро буду.

— Вже поговорила.

— І як?

Знову ця фірмова бабусина пауза. Вона видає думки дозовано, щоб я встиг як слід усвідомити свою провину.

— Дивна, — видає вона нарешті.

— Чим дивна?

— Очі бігають.

— Бабусю, вона, мабуть, просто нервує перед зустріччю з тобою. Це нормальна реакція організму.

— І посміхається не так.

— Як — не так?

— Багато. Підозріло багато. — Ще одна пауза. — Срібло я про всяк випадок сховала.

— Яке срібло, бабусю? У нас немає ніякого фамільного срібла.

— Вона про це не знає, — відрізає Ніна Василівна. — Готувати вміє — то добре. Але я за нею стежу. Кожен крок фіксую.

— То вона готує? — намагаюся я намацати хоч якийсь позитив.

— Яєчню зробила. Нормальну. Густу. — Пауза стає майже схвальною. — І каву. Правильну каву. Без твоїх оцих пінок і сиропів.

— Це вже перемога.

— Та й сама нічого... — додає вона ніби між іншим. — Якщо що.

— Бабусю!

— Я просто констатую факт, Тимурику. Не зануджуйся.

— Не кривдь її, поки я не приїду. Обіцяй.

— Я нікого не кривджу, — відповідає вона з гідністю людини, яка щойно винесла смертний вирок восьмій за рахунком кандидатці. — Їдь уже. Вона тут якийсь суп затіяла. Запах поки не викликає підозр.

Будинок великий. Навіть занадто.

Я стою перед масивними воротами й думаю про те, що нормальні люди хоча б гуглять прізвище роботодавця перед співбесідою. Але я не нормальна. Я вийшла з чужої квартири на Саксаганського о сьомій ранку з однією-єдиною думкою: «Рухайся, Альбіно, просто рухайся, поки мозок не почав аналізувати те, що сталося вночі».

Це була паршива стратегія. Але іншої в мене не було.

Тисну на дзвінок.

Тиша. Потім кроки — повільні, важкі, впевнені. Так ходять люди, які знають, що цей світ нікуди від них не втече.

Двері відчиняються.

Жінка. Сива, невисока, у халаті з золотими драконами, який на ній виглядає не як домашній одяг, а як королівська мантія. Вона дивиться на мене зверху вниз, хоча я вища на пів голови. Це особливий вид магії, і вона явно практикує її десятиліттями.

— Ви на співбесіду, — не питає, а констатує вона.

— Так. Альбіна Дорош. Мені сказали, що...

— Заходьте.

Вітальня дихає музейним спокоєм. Кожна річ стоїть на своєму місці, здається, ще з часів побудови пірамід. На стіні — портрет вусатого чоловіка з таким виразом обличчя, ніби він теж мав претензії до всього людства. На полицях — фарфорові фігурки, розставлені з математичною точністю. Я мимоволі роблю крок назад, щоб нічого не зачепити диханням.

— Сідайте, — Ніна Василівна вказує на стілець з високою спинкою.

Я сідаю. Вона вмощується навпроти, складає сухі руки на колінах і дивиться на мене поглядом митного офіцера, який точно знає, що в моїй сумці контрабанда, але чекає на щиросердне зізнання.

Мовчання затягується. Я витримую рівно вісім секунд.

— Я маю досвід, — починаю я, намагаючись тримати голос. — Сім років вела господарство, готувала щодня. Вмію працювати з дієтичним меню...

— Хто ваші батьки? — перебиває вона.

Я кліпаю очима. — Вибачте?

— Батьки. Це важливо. Людину видно по кореню.

— Мама бухгалтер, — відповідаю я розгублено. — Тато інженер, зараз на пенсії.

Ніна Василівна обробляє цю інформацію з виразом обличчя досвідченого сомельє.