7 Альбіна

Прокидаюся від світла.

Чуже світло. Чуже ліжко. Чужа стеля з маленькою тріщиною в куті яка йде від вікна і нікуди не доходить.

Лежу і дивлюся на тріщину і згадую вчорашній вечір по шматочках — парапет, серветка, машина, темрява, тумба в коридорі і потім все інше — і думаю: добре. Отже це сталося.

Поруч тепло і рівне дихання.

Тимур спить.

Я повертаю голову і дивлюся на нього — обережно, міліметр за міліметром, як людина яка підходить до краю і не знає що там. Він лежить на спині, обличчя розслаблене, і виглядає абсолютно нормальною людиною яка нормально спить у своїй квартирі.

На відміну від мене яка є ненормальною людиною що прокинулась в чужій квартирі після того як переспала з незнайомцем у перший же вечір після того як дізналась про розлучення.

Мозок підводить підсумок чітко і без зайвої дипломатії.

Молодець, Альбіно. Блискуча робота.

Я не жалкую.

Це найдивніше. Я чекаю на жаль — він мав би прийти, логічно, по розкладу — але замість нього є тільки та сама тиша що була вночі. Чиста, незвична, трохи схожа на те відчуття після довгої хвороби коли прокидаєшся і розумієш що температури нема.

Не жалкую.

Але.

Але є одне але яке приходить тихо і сідає на краєчок ліжка і дивиться на мене з тим виразом з яким дивляться на людину що зробила щось безповоротне.

Захисту не було.

Я лежу і думаю про це і моє обличчя робить щось саме по собі — не знаю який вираз, але відчуваю як брови повзуть кудись вгору і не повертаються.

Добре. Отже окрім всього іншого тепер треба думати про це. Він може чимось хворіти… 

Чудова п’ятниця. Найпродуктивніший тиждень мого життя — розлучення, бездомність, незнайомець, і тепер ось це.

“Костю, це все через тебе”, — думаю я абсолютно нелогічно але від душі.

Ще є сором.

Не перед собою — з собою якось вирішили. Перед ним.

Він просто зупинився допомогти. Просто дав ключ. Просто привіз і показав де чай і сів на підлокітник дивана і говорив про бабусю і вівсянку — і я, значить, подякувала йому відповідно.

Господи.

Він прокинеться і що скаже? Що подумає? Що я така завжди чи це спеціальна програма перший вечір після розлучення — максимальний хаос?

Я дивлюся в стелю.

Тріщина все ще йде від вікна і нікуди не доходить.

Втікай, — каже та частина мене що відповідає за самозбереження і репутацію.

Незручно ж, — підтримує інша частина.

Просто вставай і йди поки він спить, — підсумовує третя, найпрактичніша.

Я погоджуюся з третьою.

Встаю з такою обережністю з якою розмінюють бомби.

Одна нога. Пауза. Друга нога. Пауза. Встаю — ліжко не скрипить, дякую Всесвіту за цю маленьку милість. Знаходжу речі в темряві — блискуча куртка на стільці, сумка біля дверей, один кросівок тут, другий кросівок...

Де другий кросівок.

Я стою на одній нозі посеред чужої спальні о сьомій ранку і шукаю очима кросівок і намагаюся не дихати занадто голосно.

Ось він. Під ліжком.

Звісно під ліжком.

Я сідаю навпочіпки і тягнуся за ним і в цей момент відчуваю що це — навколішки біля чужого ліжка в пошуках взуття — є, мабуть, найточнішою ілюстрацією мого теперішнього становища.

Дістаю кросівок.

Перемога.

У коридорі є дзеркало.

Я б краще його не бачила.

Дивлюся на своє відображення — розпатлана, з рештками вчорашнього макіяжу який перемістився не зовсім туди куди треба, в Настиній блискучій куртці яка вранці виглядає ще більш невідповідно ніж увечері.

Жінка яка приймає зважені рішення.

Відвертаюся від дзеркала і тихо-тихо відчиняю двері.

На вулиці холодно і сонячно і місто вже прокинулось і нікому немає діла до жінки з розпатланим волоссям яка виходить з під'їзду на Саксаганського і відразу лізе в телефон.

Пишу Насті.

“Зі мною все добре. Не шукай. Їду на співбесіду.”

Відправляю.

Дивлюся на повідомлення.

Насть читає його через тридцять секунд — вона завжди прокидається рано, це одна з її жахливих чеснот — і відповідає:

“Куди ти зникла? Я тобі всю ніч писала. Де ти була?”

Я дивлюся на її повідомлення.

Потім на будинок з якого щойно вийшла.

Потім знову на повідомлення.

“Я на співбесіду, — пишу я. — Розкажу потім.”

“АЛЬБІНО”.

“Потім, Насте. Все добре.”

Ховаю телефон. Телефон відразу вібрує. Ховаю глибше.

Іду до зупинки.

Думаю що в мене є адреса з Настиної записки — той клієнт якому потрібна кухарка. Думаю що треба привести себе до ладу перед співбесідою. Думаю що треба знайти аптеку.

Думаю що не знаю прізвища Тимура.

Думаю що він не знає мого.

Думаю що це нічого не означає і ми більше не побачимось і це нормально і правильно і взагалі.

Маршрутка підходить до зупинки.

Я заходжу.

Сідаю.А зраджувати не так і страшно, виявляється…