7 Альбіна

Мене будить світло, але воно якесь не моє. Як і це ліжко, і стеля з дрібною тріщиною в кутку, що безглуздо тягнеться від вікна й розчиняється в нікуди.

Завмерла. Починаю по пам’яті склеювати вчорашній хаос, наче розбиту вазу. Парапет, серветка, поїздка, тумба в коридорі, об яку я так недоречно вдарилася... і все те, що було потім. Ну що ж, це відбулося.

Поруч мирно й рівно дихає Тимур. Повертаю голову міліметр за міліметром — так обережно, наче підходжу до краю прірви, не знаючи, яка там глибина. Він спить на спині, обличчя розслаблене. Звичайна людина у своїй спальні. Чого не скажеш про мене. Бо нормальні жінки не лягають у ліжко до першого ліпшого в той самий вечір, коли дізнаються про розлучення.

Внутрішній голос підбиває підсумки максимально сухо: «Геніальний хід, Альбіно. Просто майстер-клас із руйнування життя».

Але найдивніше те, що мені не соромно. Я чекала на докори сумління — вони мали б з’явитися за графіком разом із ранком — але замість них лише прозора, незвична тиша. Це схоже на момент, коли після важкої лихоманки прокидаєшся і раптом розумієш: температура нарешті впала.

Не шкодую. Проте є один нюанс, який без запрошення вмощується на край ліжка й дивиться на мене впритул. Захисту не було.

Лежу, обдумую цю новину і відчуваю, як брови самі собою повзуть вгору. Який продуктивний тиждень

Я лежу, думаю про це, і відчуваю, як брови самі собою повзуть угору. Чудова п’ятниця. Найпродуктивніший тиждень у моєму житті: розлучення, бездомність, секс із випадковим зустрічним і тепер — перспектива візиту до гінеколога за списком «а раптом він чимось хворіє».

«Костю, це все через тебе», — думаю я. Абсолютно нелогічно, але від щирого серця.

Ще є сором. Не перед собою — ми зі мною якось домовилися. Перед ним. Він просто зупинився допомогти. Дав ключ. Привіз, показав, де чай, сидів на підлокітнику дивана і розповідав про бабусю... А я, виходить, подякувала за повною програмою.

Господи. Він прокинеться і що подумає? Що я така завжди? Чи це в мене спецпрограма для кризових ситуацій — «Максимальний хаос у першу ж ніч»?

Тріщина на стелі все ще нікуди не доходить.

«Тікай», — радить та частина мене, що відповідає за самозбереження. «Це якось неввічливо», — пручається інша. «Просто вставай і йди, поки він не розплющив очі», — підсумовує третя, найпрактичніша.

Я обираю третю.

Встаю з такою обережністю, з якою розміновують авіабомби. Одна нога. Пауза. Друга. Ліжко не скрипнуло — дякую всесвіту за цю дрібну милість. Знаходжу речі в напівтемряві: блискуча куртка на стільці, сумка біля дверей, один кросівок тут, а другий...

Де другий кросівок?

Я стою на одній нозі посеред чужої спальні о сьомій ранку, гарячково шукаю взуття і намагаюся не дихати. Ось він. Під ліжком. Звісно, де ж йому ще бути.

Сідаю навпочіпки, тягнуся за ним і раптом розумію: оця поза — навкарачки біля ліжка незнайомця в пошуках кеда — і є найточнішою ілюстрацією мого нинішнього життя.

Дістаю. Перемога.

У коридорі дзеркало. Краще б його там не було. Розпатлана, з рештками вчорашнього макіяжу, який тепер живе своїм життям десь під очима. Настина куртка вранці виглядає ще безглуздіше, ніж уночі.

«Жінка, яка приймає виважені рішення», — шепочу я своєму відображенню. Відвертаюся і тихо, майже не дихаючи, відчиняю вхідні двері.

На вулиці холодно й пронизливо сонячно. Місто вже гуде, і нікому немає діла до жінки з розтріпаним волоссям, яка вискакує з під'їзду на Саксаганського і відразу пірнає в телефон.

Пишу Насті: «Зі мною все добре. Не шукай. Їду на співбесіду».

Настя читає миттєво. Вона завжди прокидається з першими півнями — одна з її жахливих чеснот. «Куди ти зникла? Я всю ніч на голках! Де ти була?»

Дивлюся на її повідомлення. Потім на вікна будинку, з якого щойно вийшла. Потім знову на екран. «Я на співбесіду. Розкажу потім». «АЛЬБІНО!» «Потім, Насте. Все ок».

Ховаю телефон. Він відразу вібрує в кишені. Ховаю ще глибше.

Йду до зупинки. У голові — план-максимум: знайти адресу з Настиної записки (той клієнт, якому потрібна кухарка), якось привести себе до ладу й обов’язково знайти аптеку.

І раптом думка, як удар під дих: я ж не знаю прізвища Тимура. А він не знає мого.

Це нічого не означає. Ми більше не побачимося. Це нормально. Це логічно. Це навіть правильно.

Підходить маршрутка. Заходжу, сідаю біля вікна.

А зраджувати, виявляється, не так і страшно... Здається, я щойно вперше за сім років зробила щось не «правильно», а так, як вийшло.