6 Тимур

Ключ входить у замок з тим звуком який я пам'ятаю — клацає, відчиняється. Я пропускаю її вперед і клацаю вимикач.

Нічого.

Клацаю ще раз.

Темрява.

— Запобіжники, — кажу я в простір. — Вибачте, зараз знайду щиток.

Я знаю де щиток — в коридорі праворуч, за дверцятами. Роблю крок і чую як вона рухається за мною в темряві і потім — удар, тихе різке ой — і вона хапається за мене обома руками.

— Все нормально? — питаю я.

— Щось тверде, — каже вона. — Не знаю що.

— Тумба. Вибачте, треба було попередити.

Вона тримається за моє передпліччя і не відпускає — не тому що боїться, просто темно і незнайоме місце і так зручніше орієнтуватися. Практично. Логічно.

Але потім щось змінюється.

Вона не відпускає — і одна рука залишається на моєму передпліччі а друга знаходить лацкан пальта і вона притуляється ближче і ще ближче і я відчуваю її тепло крізь тканину і її волосся — десь біля моєї щоки — і запах.

Просто запах.

Нічого особливого — якийсь звичайний жіночий парфум, трохи змитий за вечір, і щось тепле під ним, справжнє, її власне — і це вдаряє мені в голову з точністю і нахабством якого я не очікував.

Я стою нерухомо.

Думаю — ще думаю, поки можу — що знаю її три години. Що вона могла зайти, оглянутись, запам'ятати де що лежить. Що запасний ключ я їй вже дав і якщо вона шахрайка то справа зроблена і моя присутність тут нічого не змінює. Що розумна людина зараз знайде щиток, вмикає світло, бажає доброї ночі і їде до бабусі.

Що я просто хотів допомогти.

Навіть якщо вона мене обікраде — хай. Там нема нічого незамінного.

— Тимуре, — каже вона тихо.

— Так.

— Я хочу тебе.

Темрява.

Місто за вікном дає рівно стільки світла щоб бачити контур — її плечі, лінію щоки, очі які дивляться вгору на мене і в них немає ні сорому ні гри. Тільки щось дуже пряме і дуже втомлене від того щоб хотіти і мовчати.

Розумна людина каже ти сьогодні багато пережила.

— Знаю, — кажу я.

І притягую її до себе.

Щиток я так і не знайшов.

Квартира залишається темною — і це виявляється правильним, бо в темряві зникає те незручне запитання хто ми один одному і залишається тільки те що є. Її руки які спочатку тримаються обережно а потім перестають бути обережними. Її дихання яке змінюється — і це найсильніше що я чув за довгий час, просто її дихання поряд. Те як вона вимовляє моє ім'я — не голосно, майже про себе — як щось що вона дозволяє собі вперше.

Я не питаю про чоловіка. Про запах в якомусь домі. Про те що сталося сьогодні.

Не тому що байдуже.

Тому що зараз вона тут — і це не втеча, я відчуваю, це щось інше. Наче людина яка довго трималась нарешті дозволяє собі не триматись. І мені довіряють цей момент — незаслужено, випадково, просто тому що я зупинився біля клубу — і я ставлюся до цього з тією обережністю якої воно потребує.

Вона невелика — я відчуваю це коли беру її обличчя в долоні, коли її руки торкаються моєї шиї і тягнуть вниз до себе. Невелика але не крихка — в ній є та напружена сила людини яка довго трималась і тепер навмисно відпускає і це відчувається в кожному русі.

Я цілую її повільно — не так як вона цілувала мене в машині, поривчасто і зі страхом, а інакше. Даю їй час. Відчуваю як вона спочатку напружена — трохи, майже непомітно — і потім щось відпускає і вона м'якшає і притискається ближче і видихає в мене щось тихе.

Від цього видиху серце б'ється швидше.

Не від поцілунку — від видиху. Від того що вона дозволила собі видихнути.

Ми рухаємося в темряві — я знаю цю квартиру напам'ять, кожен поріг, кожен кут — і веду її і вона іде не питаючи куди і довіряє мені цей рух у темряві і це — чомусь — гостріше за все інше.

Коли її шкіра торкається моєї — перший раз, там де рука знаходить плече і пальці відчувають тепло без тканини між ними — я розумію що давно не відчував нічого так гостро. Не тіло реагує — хоча і тіло теж, кожна клітина, однозначно і без питань — а щось глибше. Те місце де живе увага і присутність і бажання бути саме тут а не деінде.

Я тут.

Повністю тут.

Вона каже моє ім'я — тихо, майже питання — і я відповідаю не словом а дотиком і відчуваю як вона тремтить трохи і це тремтіння проходить крізь мої руки і залишається там.

Повільно.

Без поспіху.

Ніч довга.

Потім вона лежить тихо і я чую що не спить — по диханню чую, воно надто рівне для сну, так дихають коли намагаються здаватися спокійнішими ніж є.

Я не питаю про що думає.

Але вона каже сама — після довгої тиші, майже до стелі:

— Я йшла за серветками.

Я не одразу розумію. Потім розумію.

— І як, — кажу я, — знайшла?

Пауза.

Потім вона сміється — тихо, справжньо — і цей сміх в темряві чужої квартири робить з моїм спокоєм щось незворотнє.

Я дивлюся в стелю.

Думаю що завтра буде ранок. Що вона прокинеться тверезою і з усіма своїми обставинами. Що я поїду до бабусі і вівсянки і порожнього місця де мала б бути кухарка.

Що ми двоє незнайомих людей які зустрілись випадково і завтра розійдуться і це нормально і правильно.

Думаю це все.

І залишаюся.