5 Альбіна

Він встає з парапету. Дивиться на мене — не жаліє, не тисне, просто чекає — і каже:

— У мене машина поруч. Там тепло.

Нормальна я б сказала "дякую, не треба" і зателефонувала Насті.

Але нормальна я сьогодні залишилась десь між стелажем з підгузками і вішалкою з комбінезонами розміру "0-3 місяці."

— Добре, — кажу я.

Машина велика, темна, тепла. Пахне кавою і якимось стриманим парфумом — не крикливим, не таким що лізе в ніс. Тимур вмикає обігрів і ми сидимо і дивимося як перед лобовим склом іде звичайне вечірнє місто.

Мовчання не незручне.

Це дивно — мовчати з незнайомцем і не відчувати що треба терміново щось казати. Костя не вмів мовчати. Костя завжди заповнював тишу — новинами, телефоном, звуком власної значущості.

Але зараз у мене в голові крутиться одне й те саме. Коляска. Живіт. Посмішка. Коляска. Живіт.

І ще — Артемів віскі, який виявився дуже якісним і зараз сидить у мені теплою впевненістю що я маю право. На щось. Не знаю на що конкретно але маю — після семи років і трьох років аналізів і всього цього я точно маю.

Костя зрадив.

А я жодного разу.

Жодного.

Я дивлюся на Тимура.

Профіль чіткий. Руки на кермі спокійні. Він просто сидить і не вимагає від мене нічого — і це так несхоже на все що я пам'ятаю що в мені щось остаточно перемикається десь у районі грудної клітини.

Помстись, — каже та частина мене що сьогодні випила чужий віскі.

Кому ти мстиш, він тебе не бачить, — відповідає інша.

Заткнись, — каже перша.

Я повертаюся до нього. Він якраз теж повертається — мабуть щось хотів сказати — і відстань між нами виявляється набагато меншою ніж я розраховувала і я вже не думаю я просто тягнуся і цілую його.

Секунда.

Він не відповідає.

Але й не відсторонюється одразу — завмирає, як людина яка отримала абсолютно несподіваний аргумент і зараз намагається зрозуміти на якій вони взагалі зустрічі.

Потім м'яко але абсолютно однозначно бере мене за плечі і відсуває.

Дивиться на мене.

Я дивлюся на нього.

В машині тихо. Я усвідомлюю що зробила. Усвідомлення приходить холодною хвилею — швидше ніж хотілось би, Артемів віскі справляється гірше ніж обіцяв.

— Вибачте, — кажу я.

— Все нормально, — каже він.

Голос рівний. Без насмішки, без незручності — просто констатує. Мені від цього чомусь гірше ніж якби він образився.

Мовчання.

— Я просто... — починаю я.

І тут щось ламається.

Не голосно. Не красиво. Просто ламається — і виходить не пояснення а якийсь уривчастий потік з якого він навряд чи може скласти зв'язну картину:

— Мені нема куди йти. Тобто є — сестра, я у сестри живу вже тиждень, але це ж не моє — і додому не можна бо там... там запах. Ну тобто не буквально але я зайду і відчую його і не зможу дихати і я знаю що це звучить як маячня але я не можу туди йти я просто фізично...

Я замовкаю.

Стискаю серветку в руці — все ту ж його серветку, я тримаю її весь цей час.

— Вибачте, — кажу я ще раз. Тихіше. — Я не збиралася вам це все...

— Альбіно.

Він вимовляє моє ім'я спокійно. Не перебиває — чекав поки я закінчу. І тепер дивиться на мене з тим виразом, з яким люди дивляться не на проблему а крізь неї — на щось що за нею стоїть.

Думає секунду.

— Думаю, я можу вам допомогти. Можете пожити у мене… Там порожня квартира…

Я дивлюсь на нього. І у мене все ще присутня рішучість провести цю ніч не в шмарклях. 

Квартира на Саксаганського.

Він каже адресу коротко, я вбиваю в телефон — і тільки тоді розумію що сиджу в машині незнайомця і їду невідомо куди і мені, по суті, байдуже.

Це або Артемів віскі.

Або та частина мене яка сьогодні померла біля стелажу з підгузками і тепер їй просто нема чого боятися.

Їдемо мовчки. Місто за вікном — вогні, перехрестя, чужі вікна з чужим світлом. Я дивлюся і думаю що десь там Костя вже спить поруч з Вікторією і рука в нього лежить на її животі і він не думає про мене взагалі.

Стискаю серветку.

Все ще його серветка. Я досі її тримаю.

— Давно порожня? — питаю просто щоб щось сказати.

— Місяців вісім, — каже він. — Я переїхав до передмістя. Там бабуся.

Я дивлюся на нього.

— Бабуся, — повторюю я.

— Так.

— Ви переїхали до бабусі.

— Вона живе одна. — Пауза. — Вона... складна людина.

В його голосі щось таке — не скарга, не ніжність, щось між — що я раптом бачу його трохи чіткіше. Чоловік який зупиняється біля чужих клубів і має запасний ключ в бардачку і переїхав до складної бабусі.

Незручний тип.

В хорошому сенсі.