5 Альбіна

Він підводиться з парапету. Дивиться на мене — без жалю, без тиску, просто чекає, поки я прийму рішення.

— У мене машина поруч. Там тепло.

Нормальна я, та, колишня, відповіла б: «Дякую, не треба» — і вже набирала б номер Насті. Але та Альбіна залишилася десь там, між стелажами з підгузками та вішалками з крихітними комбінезонами. Та Альбіна сьогодні просто перестала існувати.

— Добре, — кажу я.

Машина велика, темна й затишна. Пахне кавою та якимось дорогим, стриманим парфумом — не з тих, що б'ють у ніс, а з тих, що створюють дистанцію. Тимур вмикає обігрів. Ми сидимо й мовчки дивимося, як за лобовим склом пропливає звичайне вечірнє місто.

Це дивно — мовчати з незнайомцем і не відчувати іспанського сорому. Костя не вмів мовчати. Він завжди заповнював тишу новинами, дзвінками чи просто звуком власної значущості.

А в мене в голові — заїжджена платівка. Візок. Живіт. Посмішка. Знову і знову. І ще — віскі Артема. Він виявився напрочуд якісним і зараз розливався по тілу теплою впевненістю, що я маю право. На щось. Не знаю на що саме, але точно маю — після семи років шлюбу, трьох років аналізів і цього ранкового «так вийшло».

Костя зрадив. А я — жодного разу. Жодного бісового разу.

Я крадькома дивлюся на Тимура. Чіткий профіль, спокійні руки на кермі. Він нічого від мене не вимагає, і це настільки не схоже на все моє минуле, що в районі грудної клітки щось остаточно перемикається.

«Помстись», — шепоче та частина мене, що допила віскі. «Кому ти мстиш? Він тебе навіть не бачить», — відгукується інша. «Заткнися», — обриває перша.

Я повертаюся до нього. Він якраз теж повертає голову — мабуть, хотів щось сказати. Відстань виявляється набагато меншою, ніж я розраховувала. Я більше не думаю. Просто тягнуся і цілую його.

Секунда.

Він не відповідає. Але й не відштовхує одразу — завмирає, як людина, що отримала абсолютно неочікуваний аргумент і намагається зрозуміти, на якому етапі переговорів вони взагалі знаходяться.

Потім він м’яко, але дуже однозначно бере мене за плечі й відсторонює. Дивиться прямо в очі. Я дивлюся на нього.

У машині стає оглушливо тихо. Усвідомлення того, що я щойно вчудила, накриває холодною хвилею. Віскі Артема капітулює швидше, ніж обіцяв.

— Вибачте, — видавлюю я.

— Все нормально, — каже він. Голос рівний. Жодної насмішки чи ніяковості — просто факт. Мені від цього стає ще гірше, ніж якби він розлютився.

— Я просто… — починаю я, і раптом щось усередині ламається.

Не красиво, не по-кіношному. Просто прориває греблю, і замість пояснень виходить хаотичний потік слів: — Мені немає куди йти. Тобто є — сестра, я в неї тиждень уже, але це ж не моє… І додому не можна, бо там… запах. Не буквально, розумієте? Я просто зайду і відчую його, і не зможу дихати. Я знаю, це звучить як марення, але я фізично не можу туди повернутися…

Я замовкаю, до болю стискаючи в кулаці його серветку.

— Вибачте, — повторюю тихіше. — Я не збиралася на вас це все вивалювати.

— Алю.

Він вимовляє моє ім’я спокійно. Не перебивав, чекав, поки я виговорюся. Тепер він дивиться так, ніби бачить не істеричку в чужій куртці, а щось набагато глибше. Секунду думає.

— Думаю, я можу допомогти. Можете пожити у мене… Там зараз порожня квартира.

Я дивлюся на нього, і в мені все ще пульсує ця дика рішучість провести ніч бодай десь, крім мокрого від сліз дивана сестри.

Квартира на Саксаганського. Він диктує адресу, я механічно вбиваю її в телефон. Тільки зараз до мене доходить: я в машині незнайомця, їду невідомо куди, і мені, за великим рахунком, плювати. Або це алкоголь, або та Альбіна, що померла біля стелажа з підгузками, тепер просто нічого не боїться. Мертвим не страшно.

Їдемо мовчки. Місто за вікном — вогні, перехрестя, чужі вікна з теплим світлом. Десь там Костя вже спить поруч зі своєю Вікторією, рука на її животі, і він точно про мене не думає.

Я знову стискаю серветку.

— Давно порожня? — питаю, щоб просто розірвати тишу.

— Місяців вісім, — відповідає Тимур. — Я переїхав за місто. Там бабуся.

Я переводжу на нього погляд.

 — Бабуся?

— Так.

— Ви переїхали до бабусі?

— Вона живе одна. Складна людина, — він робить паузу, і в його голосі проковзує щось таке… не скарга, не ніжність, а щось посередині.

Я раптом починаю бачити його чіткіше. Чоловік, який зупиняється біля заплаканих дівчат, тримає запасні ключі в бардачку і переїжджає до «складної» бабусі. Незручний тип. У найкращому сенсі цього слова.