4 Альбіна

Настя дає мені годину.

— Іди, — каже вона, вже одягаючи пальто. — Я заїду за Артемом і через годину буду там. Не сиди в кутку і не роби вигляд що вивчаєш меню.

— Насте, я не хочу...

— Альбіно. — Вона бере мою голову обома руками як буває тільки з дітьми і дуже коханими людьми. — Ти тиждень сиділа в моїй квартирі і дивилася в стелю. Іди. Просто постій там серед людей. Подихай.

Вона іде.

Я стою в коридорі і дивлюся на своє відображення у вузькому дзеркалі біля вішалки.

Блискуча куртка — Настина, моя б нікуди не годилась. Штани нормальні. Волосся прибране. Ззовні — людина яка може ввійти в клуб і нікого не здивувати.

Зсередини — суцільна вівсянка.

В барі у Артема на нижній полиці стоїть початий "Джек Деніелс".

Я дивлюся на нього рівно стільки, скільки потрібно щоб переконати себе що це погана ідея.

Наливаю трохи. Для хоробрості. Зовсім трохи.

Трохи більше ніж трохи.

Добре.

Тепер — клуб.

Торговий центр по дорозі.

Мені потрібні вологі серветки — в сумці закінчилися, а Настя навчила мене носити серветки ще в дитинстві бо Альбіно ти завжди примудряєшся щось розлити. Це правда. Я лишаюся собою навіть у кризових ситуаціях.

Перший поверх, аптека — закрита. Супермаркет — далеко. Є дитячий магазин, і там у касовій зоні точно бувають серветки, я пам'ятаю.

Заходжу.

Запах дитячого магазину — це окремий всесвіт. М'який, пастельний, трохи ванільний. Тут стоять ліжечка з балдахінами і мобілі з зірочками і одяг розміром з мою долоню.

Я зазвичай не заходжу в дитячі магазини.

Є причини.

Серветки. Я за серветками.

І тут я їх бачу.

Костя стоїть біля стелажу з колясками. Він у своїй улюбленій сірій куртці — я її прала двісті разів — і тримає якийсь проспект. Поруч із ним жінка. Молода. Темноволоса. В тому бежевому пальті яке купують коли хочуть виглядати дорого і невимушено одночасно.

І живіт.

Не великий ще. Але він є. Округлий, акуратний, вже очевидний.

Вона щось каже — я не чую, в мене раптом вата у вухах — і показує на якусь коляску, і Костя дивиться куди вона показує і киває і посміхається тією посмішкою яку я знаю сім років.

Я стою між стелажем з підгузками і вішалкою з комбінезонами розміру "0-3 місяці" і не можу поворухнутися.

Три роки аналізів.

Три роки клінік, протоколів, відмов тіла, яке не хотіло або не могло — я досі не знаю як правильно це формулювати.

Три роки поки він, виявляється, вирішував питання іншим способом.

Коляску вони обирають.

Коляску.

Я розвертаюсь і виходжу. Серветок не купила. Неважливо. Виходжу з торгового центру, на вулицю, в холодне повітря яке б'є в обличчя і це добре бо мені треба щоб щось вдарило і зупинило оце все що зараз іде вгору по горлу.

Йду вздовж вулиці.

Клуб — ось він, вогні, черга, музика.

Я сідаю на парапет.

Не йду всередину. Просто сиджу. Думаю що зараз відпустить і я встану і зайду і буду нормальною людиною яка прийшла відпочити.

Але не відпускає.

Бо є речі які можна пережити стримано і з гідністю — розлучення, наприклад, три дні на збори, навіть сьома кухарка яка звільнилася. А є коляска в дитячому магазині. І живіт. І посмішка яку ти знаєш сім років.

Сльози просто течуть. Я навіть не витираю — серветок же нема.

Навколо люди, музика, чужий сміх.

Я сиджу і реву на парапеті біля клубу де має бути чоловічий стриптиз і думаю що це, мабуть, найнижча точка мого двадцятидев'ятирічного життя.

А потім хтось каже:

— Вибачте.