4 Альбіна

— Іди, — каже вона, застібаючи пальто. — Я заїду за Артемом і через годину буду там. І не здумай забитися в куток і вивчати меню з таким виглядом, ніби це Шекспір у першодруці.

— Насте, я не хочу...

— Альбіно. — Вона раптом бере моє обличчя в долоні. М’яко, але міцно — так буває тільки з дітьми або тими, кого справді люблять. — Ти тиждень сиділа в чотирьох стінах і гіпнотизувала стелю. Іди. Просто подихай іншим повітрям. Постій серед живих людей.

Вона йде. А я залишаюся в коридорі, вивчаючи своє відображення у вузькому дзеркалі біля вішалки.

Настина куртка — яскрава, блискуча, чужа. Мої речі зараз виглядають як саван. Волосся прибране, обличчя... ну, обличчя людини, яка здатна зайти в клуб і не налякати охорону. Ззовні я — нормальна. Зсередини — суцільна вівсянка.

У барі Артема на нижній полиці нудиться недопитий «Джек Деніелс». Я дивлюся на пляшку рівно стільки, скільки потрібно, щоб переконати себе — це жахлива ідея.

І наливаю. «Для хоробрості». Зовсім трохи. Гаразд, трохи більше, ніж трохи. Тепер можна і в клуб.

Торговий центр по дорозі засліплює вогнями. Мені потрібні серветки — у сумці порожньо, а Настя з дитинства вбивала мені в голову: «Альбіно, у тебе завжди мають бути серветки, бо ти обов'язково щось перекинеш». Це правда. Я не зраджую собі навіть у розпал життєвої катастрофи.

Аптека зачинена. Супермаркет занадто далеко. Бачу дитячий магазин — там на касах завжди є ці пачки.

Заходжу. Запах дитячих магазинів — це окрема тортура. М’який, пастельний, із присмаком ванілі та дитячої присипки. Всюди ці ліжечка з невагомими балдахінами, мобілі з зірочками й одяг, розміром із мою долоню.

Я зазвичай обходжу такі місця за кілометр. Є причини. Серветки. Мені просто потрібні серветки.

І тут я бачу його.

Костя стоїть біля стелажа з візками. На ньому та сама сіра куртка, яку я прала двісті разів. У руках — рекламний проспект. Поруч — вона. Молода, темноволоса, у бежевому пальті, яке купують, щоб виглядати «дорого й невимушено».

І живіт. Ще не величезний, але вже цілком очевидний. Округлий, акуратний. Такий, який неможливо не помітити.

Вона щось щебече — я не чую, у вухах раптом розцвітає щільна вата. Вона вказує на якийсь візок, і Костя... Костя дивиться туди й посміхається. Тією самою посмішкою, яку я вивчила напам'ять за сім років.

Я застигаю між пачками підгузків і вішалкою з комбінезонами «0-3 місяці». Ноги стають чавунними.

Три роки аналізів. Три роки черг у клініках, гормональних протоколів і відмов власного тіла, яке просто не хотіло чи не могло — я досі не знаю, як це називати. Три роки, поки він, виявляється, вирішував проблему іншим, набагато простішим способом.

Візок вони обирають. Дитячий візок.

Я розвертаюся і виходжу. Серветки? До біса серветки. На вулицю, в холодне повітря. Воно б’є в обличчя, і це добре — мені треба, щоб щось зупинило цю нудоту, яка підкочує до горла.

Йду вздовж вулиці, не розбираючи дороги. Клуб — ось він. Неон, черга, баси. Я сідаю на парапет. Всередину не піду, не зможу. Просто посиджу, почекаю, поки відпустить, і я знову стану тією жінкою, яка «просто прийшла відпочити».

Але не відпускає. Бо є речі, які можна пережити з прямою спиною — розлучення, переїзд, зради. А є візок у дитячому магазині. І цей живіт. І посмішка, яку в тебе вкрали.

Сльози течуть самі собою. Гарячі, солоні. Я навіть не намагаюся їх витирати — серветок же так і не купила.

Навколо люди, неон, хтось регоче на весь голос. А я сиджу й реву на бетоні біля входу в стриптиз-бар. Мабуть, це і є справжнє дно мого життя. Нижче вже нікуди.

А потім чийсь голос над самою головою: — Вибачте.

Я різко обертаюся.

Він високий. Темне пальто, серйозне обличчя і простягнута рука з тією самою серветкою. Дивиться так, наче я — складна задача, яку він зараз зосереджено розв'язує в умі.

— Ви в порядку? — запитує він.

Я дивлюся на клаптик білого паперу в його пальцях. Серветка. Я ж вийшла в цей холод саме за ними. У всесвіту таки паршиве почуття гумору.

— Абсолютно, — кажу я.

Голос майже не здригається. Майже.

Він сідає поруч. Просто бере і сідає, не питаючи дозволу, не чекаючи на моє «можна». У нього такий вигляд, ніби він уже все вирішив і тепер просто виконує черговий пункт плану. Я вже відкриваю рот, щоб сказати, що це взагалі-то маніпуляція і варто було б поцікавитися моєю думкою, але він уже тут, його плече зовсім близько, і сперечатися стає якось... ліньки.

— Тимур, — представляється він.

Пауза. Зависає в повітрі разом із клубним димом.

Я забираю серветку. Притискаю до очей, намагаючись врятувати те, що залишилося від макіяжу. Думаю про те, як розкішно зараз виглядаю: блискуча куртка не за розміром, розпухлий ніс і холодний бетон. Королева вечора, не інакше.

— Аля, — відповідаю нарешті.

— Вас образили там? — він ледь помітно киває в бік входу, звідки валить неонове світло.

Я дивлюся на нього, потім на двері клубу. Зрозуміло. Логіка залізна: дівчина сама, плаче, поруч злачне місце — очевидна версія.

І тут щось у мені — мабуть, той самий «Джек Деніелс» — видає раптовий смішок. Короткий, сухий, зовсім не веселий, але щирий.

— Ні, — хитаю головою. — Я туди ще навіть не заходила.

Він дивиться уважно, вивчає, але не лізе в душу. І це чомусь підкуповує. Бо я зараз найменше готова пояснювати першому зустрічному про дитячі візки, чужі животи й три роки мого життя, злитого в унітази приватних клінік.

Ми сидимо мовчки. Баси з клубу такі потужні, що здається, ніби асфальт під ногами теж пульсує.

— Холодно, — каже він нарешті. Не питає, просто констатує факт, від якого не відкрутишся.

— Є трохи, — погоджуюся я, відчуваючи, як мороз починає забиратися під тонку куртку.