3 Тимур

Мене звати Тимур Савченко. Мені тридцять шість, у мене свій бізнес, великий будинок і вщерть забитий холодильник продуктів, до яких я боюсь торкатися. Бо не вмію.

Сьома ранку. Я стою посеред власної кухні й перечитую повідомлення від Галини Петрівни. Вона була нашою кухаркою цілих сорок два дні. Тепер пише, що «за станом здоров'я змушена негайно припинити співпрацю».

Я чудово знаю цей стан здоров’я. Його звати Ніна Василівна. Моїй бабусі сімдесят вісім, вона важить п'ятдесят два кілограми й володіє унікальним даром доводити людей до нервового тику з точністю швейцарського хронометра.

— Тимурику! — лунає з другого поверху владний голос. — Де моя вівсянка?

— Буде, бабусю, — відповідаю я в порожнечу.

Дивлюся на пачку пластівців. На каструлю. На своє відображення в хромованому чайнику — вигляд у мене такий собі: заспаний, злий і з чітким усвідомленням того, що зараз я буду битися з кашею.

Битва триває двадцять хвилин. Рахунок — 1:0 на користь каші, якщо рахувати збігле молоко, яке тепер пригорає на плиті.

Бабуся спускається в халаті з золотими драконами. Це подарунок на її ювілей, вона носить його щодня. Вона сідає за стіл і мовчки вивчає тарілку.

— Рідка, — констатує вона.

— Бабусю...

— Галина Петрівна робила густішу.

— Галина Петрівна тут більше не працює.

— Знаю.

Вона бере ложку.

— Я й не просила її залишатися.

Сідаю навпроти. Бабуся їсть із виглядом мучениці, яка змирилася з важкою долею, але не забуває про це нагадувати кожним рухом ложки.

— Що цього разу? — питаю я.

— Що — цього разу?

— Бабусю. Це вже шоста кухарка за рік.

— Сьома, — поправляє вона, не піднімаючи очей. — Ти забув про ту Людмилу. Вона протрималася два тижні.

— Що ти їй сказала?

— Нічого особливого.

Вона робить паузу, витримуючи драматичний момент.

— Просто зауважила, що в неї дивна хода. І що вона пересолює. Мій покійний чоловік завжди казав: людину видно по тому, як вона тримає ніж.

— Ніж? — перепитую я. — Вона різала хліб, бабусю. Який ніж?

— Вона тримала його неправильно. Без поваги до продукту.

Я роблю ковток кави, яку зварив сам, поки відтирав плиту. Десь у паралельному всесвіті я живу в холостяцькій квартирі й замовляю доставку їжі. Але в цьому всесвіті є Ніна Василівна. Вона — єдине, що в мене залишилося від сім'ї. І, якщо чесно, я — єдиний, хто може її витерпіти.

— Мені потрібна нова людина, — кажу я. — Бажано з проживанням. Ти ж розумієш, як важко зараз знайти когось адекватного?

— Важко — це не мій рахунок, — відрізає вона й відсуває порожню тарілку.

О десятій я вже в офісі Насті Коваленко. Вона мій юрист останні три роки. Жорстка, швидка, жодного зайвого слова. Настя знаходить слабкі місця в контрактах ще до того, як я встигаю їх озвучити.

— Ось тут вони напартачили, — вона вказує ручкою на абзац. — І ось тут. Ми їх притиснемо за тиждень.

— Чудово, — я закриваю теку. — Насте, відійдемо від справ. У тебе є виходи на нормальні кадрові агентства? Мені потрібна людина в дім. Готувати, прибирати, жити там. Але з нервами, як у сапера на мінному полі.

Настя повільно знімає окуляри.

— З проживанням?

— Так. Окрема кімната, повний пансіон.

— Навіщо тобі агентство? — вона складає руки на столі. — У мене є варіант.

Я мовчу, чекаю на продовження.

— Моя сестра, — каже вона так, ніби це найлогічніше рішення у світі. — Двадцять дев’ять років. Готує — ідеально, я пробувала. Зараз вона в складній ситуації, шукає роботу саме з проживанням.

— Вона професійний кухар?

— Вона професійна дружина. Сім років стажу.

Я скептично піднімаю брову.

— Насте...

— Тимуре.

Вона нахиляється вперед, її погляд стає професійно-холодним.

— Ти щойно просив сапера. Моя сестра вчора вранці дізналася, що її чоловік — покидьок, який виставляє її за двері через три дні. Вона ввечері сиділа у мене на кухні й спокійно пила лікер. Жодної істерики. Тільки розрахунок. Це тобі достатньо «саперські» нерви?

Я згадую сьогоднішню вівсянку. Свою бабусю в халаті з драконами. І перспективу знову мити плиту завтра вранці.

— Я готовий на співбесіду, — кажу я. — Завтра. У мене вдома.

Увечері їду додому пізніше ніж планував — дзвінки, папери, той партнер який не розуміє з першого разу. Вже темніє. Проїжджаю повз новий клуб на Лесі Українки — там черга, музика чутна навіть через закриті вікна машини, кольорові вогні.

Збираюся проїхати.

І тут бачу її.

Вона сидить на парапеті — метрів за двадцять від входу, подалі від натовпу, наче навмисно відійшла щоб ніхто не бачив. Маленька фігура в якійсь блискучій куртці не по погоді. Сидить рівно, спина пряма — гордо майже — але долоня притиснута до обличчя і навіть звідси, з машини, видно як тремтять плечі.

Я їду далі. Проїжджаю метрів сто. Зупиняюсь.

Дивлюся у дзеркало заднього виду. Вона все ще там. Навколо люди, черга, сміх — і вона посеред усього цього одна на своєму парапеті, і щось у цій картині таке беззахисно-уперте, що я вже виходжу з машини раніше ніж встигаю придумати що скажу.

Підходжу. Вона не чує — музика заглушує кроки.

— Вибачте, — кажу я.

Вона різко обертається. Очі червоні — плакала, це очевидно — але погляд такий, наче я застав її за чимось заборонено особистим і вона вже готує відповідь.

Я простягаю їй паперову серветку — є в кишені, завжди є, бабуся привчила.

— Ви в порядку? — питаю я.

Вона дивиться на серветку. Потім на мене. Потім знову на серветку.

— Абсолютно, — каже вона голосом людини яка абсолютно не в порядку, але нізащо не зізнається.

Я сідаю поряд на парапет. Не питаючи дозволу.

Вона дивиться на мене з таким виразом, наче збирається сказати що ви взагалі дозволяєте собі — але не каже. Просто бере серветку.