2 Альбіна

Три дні. Він милостиво відміряв мені сімдесят дві години.

Я стою посеред спальні — нашої спальні, хоча це слово вже починає іржавіти й обсипатися пластівцями просто в мене на очах. Дивлюся на свою шафу. Потім на його. Потім знову на свою.

Виявляється, моє життя спокійно влізає в чотири валізи. Я ще не перевіряла, але відчуваю це якоюсь новою, болючою частиною себе, яка відросла за останні дві години й тепер гарячково проводить інвентаризацію.

Костя пішов на роботу. Звісно. У нього ж розклад, у нього дедлайни, у нього... Вікторія. Я сідаю на край ліжка. Кому дзвонити? Мамі? Ні, мама видасть своє фірмове «я ж казала» ще до того, як я встигну вдихнути. Оленці? Вона у Варшаві, у неї там своє кіно. Служба психологічної допомоги? «Добрий день, мій чоловік іде до секретарки, а мені нема де жити, я вважаюся кризовою ситуацією чи мені передзвонити, коли я почну бити посуд?»

Набираю Настю. Моя старша сестра — юрист. Вона не питає дозволу, вона просто виносить вердикт і приводить його у виконання. Я дзвоню їй лише у крайніх випадках, бо Настя допомагає так, що ти залишаєшся їй винною до кінця днів. І цей борг не грошовий, він набагато важчий.

Вона знімає трубку на другому гудку. 

— Алло? 

— Насть... — я замовкаю. Горло зрадницьки стискається, перетворюючи голос на жалюгідний хрип. Пауза. Коротка, як постріл. 

— Виїжджаю. Буду за двадцять хвилин.

Вона приїжджає за сімнадцять. Заходить, сканує квартиру одним холодним поглядом, дивиться на мене — я так і не зрушила з краю ліжка — і коротко кидає: 

— Збирайся. 

— Насть, я не можу до вас, там Артем, там тісно... 

— Артем поїде до мами на вихідні. Збирайся. 

— Це не вирішить проблему, — намагаюся вставити я бодай слово. 

— Я знаю. Збирайся.

З Настею не сперечаються. Це як боротися з гравітацією: можна, звісно, спробувати злетіти, але асфальт все одно переможе.

Я збираю речі.

На її кухні десь за банками з крупою рік припадав пилом «Бейліс». Настя витягає його мовчки. Дві склянки на стіл. Різкий звук корка. 

— Викладай, — каже вона. І я викладаю. Все, до останнього слова. Коли доходжу до «так вийшло», Настя наливає собі повну склянку і випиває половину одним ковтком.

— «Так вийшло», — повторює вона з виразом обличчя свідка на місці кривавої ДТП. — У нього, бачте, вийшло. Саме по собі. Як нежить у лютому. 

— Настю…

 — Ні, мені цікава механіка процесу! Він що, йшов коридором, перечепився через поріг і випадково сім місяців спав із секретаркою? 

— Звідки ти знаєш про сім місяців? 

— Ну може і не сім, — вона докапує собі лікер. — У них завжди або сім, або дев'ять.Як в процесуальному кодексі строки… 

Я беру свою склянку. Лікер солодкий, липкий і трохи схожий на анестезію. Тимчасову, але робочу. 

— Він дав мені три дні, щоб я знайшла квартиру, — кажу я в стіл. Настя замирає. 

— Три дні? 

— Так. 

— Три дні, — вона повторює це повільно, розжовуючи кожну букву. 

— Настю, припини за мною повторювати. 

— Я обробляю дані! — вона з гуркотом ставить склянку. — Альбіно, цей тип сім років жер твої сніданки, носив твої випрасувані сорочки й паразитував на твоєму затишку, який робив його бетонну коробку домом... І він дає тобі три дні?

Я відкриваю рот. Закриваю. 

— Він козел, — нарешті кажу я. Це слово падає на стіл важким кругляком. Воно реальне. Воно остаточне. 

— Він еталонний козел, — урочисто підтверджує Настя. — Козел вищої проби, з дипломом і сертифікатом. Якби був рейтинг таких виродків, твій Костя мав би іменну зірку на алеї слави.

— Він сказав, що її звати Вікторія... 

— О, стоп, — Настя піднімає долоню. — Звісно, Вікторія. Знаєш, скільки я бачила таких Вікторій? Це вже не ім’я, це діагноз. Отак приходить клієнтка на розлучення, питаю причина — Вікторія…

Я сміюся. Не тому, що весело. Це якийсь істеричний спазм, що пробивається крізь клубок у горлі. Настя дивиться на мене прискіпливо. Потім йде до холодильника, дістає дорогу плитку шоколаду, яку явно ховала від сина, і кидає переді мною.

— Живи тут. Поки не придумаємо план «Б». 

— Насть... 

— Ти мені сестра чи хто? Артем не проти, я вже все йому написала, поки ти пакувала свої чотири валізи.

Дивлюся на шоколад. На лікер. На сестру, яка стоїть переді мною як скеля, об яку зараз розбиваються всі мої страхи. 

— Тимчасово, — здаюся я. 

— Тимчасово, — киває вона. Раптом щось згадує, лізе в сумку і дістає яскравий папірець. — До речі. Отут за рогом відкрили новий клуб. У п’ятницю там програма.

Я беру флаєр. Читаю. Очі ледь не вилазять на лоба. 

— Настю. Ні. Навіть не думай. 

— Чому ні? 

— Тому що це стриптиз, Насте! Чоловічий. Стриптиз. 

— І? — вона сідає навпроти з виглядом людини, яка вже все прорахувала. 

— Тобі двадцять дев’ять. Твій чоловік — козел року. Ти збираєшся всі вихідні вивчати тріщини на моїй стелі? 

— Я збираюся страждати в тиші, а не дивитися на голих мужиків. 

— По-перше, вони будуть не зовсім голі. По-друге, це групова терапія. А по-третє... я вже купила квитки.

Я дивлюся на неї. Оніміло. 

— Ти купила квитки. 

— Два тижні тому. Збиралася з подругами, але вони «злилися». Погодься, це доля. 

— Це маніпуляція. 

— Альбіно, — вона нахиляється ближче, і її голос стає серйозним. — Коли ти востаннє робила щось просто тому, що хотіла? Не для Кості, не через клініки, не через аналізи чи «так треба»? Коли ти була живою?

Я мовчу. Беру склянку з лікером і допиваю його одним махом.

 — Я нічого не обіцяю, — бурчу я. Настя посміхається. Вона знає, що на моїй мові це означає «так».

За вікном густішає ніч. Десь там Костя повертається у квартиру, яка ще наполовину належить мені, і наївно думає, що легко відбувся.

Я дивлюся в темряву і відчуваю, як десь глибоко всередині починає розкручуватися туга пружина. Добре, Костю. Подивимося, чия Вікторія буде наступною.