1 Альбіна

О восьмій ранку я варю каву. Просто тому, що так треба.

Не тому, що мені хочеться. І зовсім не тому, що я фанатію від ранкового стояння біля плити в халаті під акомпанемент того, як Костя в сусідній кімнаті чистить зуби. Рівно дві хвилини. Він поставив таймер, бо вичитав десь, що саме стільки потрібно для здоров’я ясен.

Костя взагалі багато читає. Про здоров’я, про інвестиції, про клятий тайм-менеджмент. Шкода, що про вірність йому нічого цікавого не трапилося.

Хоча ні. Зараз я цього ще не знаю. Поки що — ні.

О восьмій тринадцять він заходить на кухню. Ставлю перед ним чашку, тости, масло. Він кидає «дякую» — таким тоном, яким зазвичай кажуть «нормально» на питання «як справи». Автопілот. Я сідаю навпроти.

Ми їмо. Це наш ритуал. Сім років таких ранків, викарбуваних у пам’яті до дрібниць.

Я дивлюся на його руки. Гарні, доглянуті руки — до речі, це перше, на що я колись купилася. І от я сиджу, дивлюся на ці пальці й думаю про те, що треба купити джем, бо банка майже порожня. Важливі думки. Глибокі, як Маріанська западина.

— Нам треба поговорити, — каже Костя.

Піднімаю очі. По його обличчю одразу видно: розмова не про джем.

— Слухаю, — мій голос звучить сухо.

Всередині раптом стає тихо-тихо. Знаєте, як буває за секунду до того, як щось дороге впаде і розіб’ється на друзки? Ти ще не бачиш уламків, але вже чуєш цей майбутній звук.

— Я хочу розлучення.

Тиша стає оглушливою. Тисне на вуха.

Я просто сиджу і дивлюся на нього. Він відводить погляд кудись у бік холодильника. Або в порожнечу між мною і дверима — у ту зручну «нічию» зону, куди можна втекти, аби не перетинатися зі мною очима.

Думаю: він жартує. Думаю: ні, не жартує. Думаю: Господи, я ж сьогодні навіть не вмилася.

Дивна річ — мозок. У найстрашніші моменти він підсовує тобі якийсь мотлох, наче намагається підставити під удар м'яку іграшку замість серця.

— Розлучення, — повторюю я. Не питаю. Просто мацаю слово на смак, щоб воно стало реальним. Щоб воно заповнило простір, де ще хвилину тому була моя нормальна субота. Ні, вівторок. Сьогодні вівторок. Навіть не вихідний.

— Альбіно… — Є хтось інший?

Мовчання. Чітке, зрозуміле, гучне мовчання.

Дивлюся на свої руки. Потім на його. Потім у вікно. Надворі сонячно. Якось по-ідіотськи, просто злочинно сонячно для такого ранку. Сонце не в курсі моєї катастрофи. Йому байдуже. Щасливе сонце.

— Це Вікторія, — нарешті видавлює він. — З роботи. Ми… так вийшло.

«Так вийшло». Наче він випадково каву на скатертину розлив. Наче зрада — це якась прикра помилка, що стається сама собою, без жодних зусиль чи вибору.

Я хочу вжалити. Сказати щось таке гостре, щоб у нього лишився шрам. Але в голові — вакуум, і в ньому крутиться одна-єдина безглузда думка:

Куди я піду?

Не зараз, не цієї хвилини. А взагалі. Куди мені йти?

Я не працюю вже три роки. Спочатку лікування, потім аналізи, нескінченні процедури… Костя казав: «Не треба, я зароблю, просто займайся здоров’ям». І я займалася. Так старанно ним займалася, що проґавила момент, коли перестала існувати як щось окреме від цієї квартири, цієї кухні й цього чоловіка з ідеальними яснами.

Мені двадцять дев’ять. Я домогосподарка без дому. Жінка без дитини. Дружина без шлюбу. І що тепер залишається від мене? Порожнє місце?

— Альбіно, ти чуєш мене? — Костя дивиться на мене з надією. Він хоче, щоб я його пошвидше пробачила і відпустила з миром.

— Чую, — кажу я.

Голос рівний, аж самій лячно. Звідки він такий узявся, коли всередині хтось методично трощить меблі?

— Я думаю, буде краще, якщо… — починає він свій черговий логічний план.

— Мені потрібен час, — перебиваю.

Не на прощення. І не на те, щоб «зрозуміти й прийняти». Мені потрібен час, щоб зібрати до купи ці шматки себе. Щоб зрозуміти, як вижити серед уламків планів і цієї фальшивої безпеки.

Костя з полегшенням киває. Дурень. Він думає, я беру час, щоб погодитися на розлучення.

Я встаю. Беру чашку. Кава вже зовсім холодна — вона померла разом з моїм звичним життям. Тепер це просто каламутна рідина, позбавлена сенсу.

Підходжу до вікна. Там люди, сонце, чиїсь звичайні ранки.

Я стискаю чашку обома руками й відчуваю, як десь під ребрами починає пульсувати злість. Вона ще не має форми, ще не стала словами, але вона вже тут.

Добре. Добре, Костю. Подивимося, як воно «вийде» далі.