3 Тимур

Моє ім'я Тимур Савченко, мені тридцять шість років, я маю бізнес, будинок і повний холодильник продуктів яких не вмію готувати.

І я стою посеред власної кухні о сьомій ранку і читаю повідомлення від Галини Петрівни — нашої кухарки, яка пропрацювала рівно сорок два дні і тепер пише що "за станом здоров'я змушена припинити".

За станом здоров'я.

Я знаю який це стан здоров'я. Цей стан здоров'я звуть Ніна Василівна. Їй сімдесят вісім, вона важить п'ятдесят два кілограми і має здатність доводити дорослих людей до нервового зриву з точністю швейцарського годинника.

— Тимурику! — долинає з другого поверху. — Де моя вівсянка?

— Буде, бабусю, — кажу я в простір.

Дивлюся на пачку вівсяних пластівців. На каструлю. На своє відображення в чайнику — змучене, без кави, з телефоном в руці і повним усвідомленням того, що я зараз готуватиму вівсянку.

Я варю вівсянку.

Це займає двадцять хвилин і одну дрібну катастрофу з молоком.

Бабуся сидить за столом у своєму халаті з драконами — подарунок на сімдесят п'ятиріччя, вона носить його щодня і це єдина річ у цьому будинку яку я не контролюю — і дивиться на тарілку.

— Рідка, — каже вона.

— Бабусю...

— Галина Петрівна робила густіше.

— Галина Петрівна більше тут не працює.

— Знаю. — Вона бере ложку. — Я й не просила її залишатися.

Я сідаю навпроти. Дивлюся на неї. Вона їсть вівсянку з виразом людини яка страждає але мовчить — тобто не мовчить, але робить вигляд що мовчить, що насправді гірше.

— Що цього разу? — питаю я.

— Що — цього разу?

— Бабусю. Це вже шоста кухарка за рік.

— Сьома, — поправляє вона. — Ти забув Людмилу Олексіївну. Вона протрималась два тижні.

— Що ти їй сказала?

— Нічого особливого. — Пауза. — Просто що вона пересолює. І що в неї дивна хода. І що мій покійний чоловік казав — людину видно по тому як вона тримає ніж.

— Ніж?

— Вона тримала неправильно.

Я беру свою каву — яку зробив сам, поки горіло молоко — і думаю про те, що десь у паралельному всесвіті я живу один в нормальній квартирі і їм на сніданок що захочу.

Але в цьому всесвіті є бабуся Ніна. І я єдиний хто в неї є. І вона єдина хто в мене є, якщо чесно, але це вже інша розмова.

— Мені потрібна нова кухарка, — кажу я. — Бажано така що живе тут. Бабусю, ти розумієш що це складно?

— Складно — це не мій рахунок, — каже вона спокійно і доїдає вівсянку.

О десятій я в офісі Насті Коваленко.

Вона мій юрист три роки — чітка, швидка, без зайвих слів. Саме такі люди мені потрібні. Ми розбираємо одне неприємне питання з партнерами і вона вже знає де слабке місце в контракті, вже бачить рішення поки я ще формулюю питання.

— Ось тут вони помилилися, — каже вона і показує мені сторінку. — І ось тут. Це вирішується протягом тижня.

— Добре, — кажу я. Відкладаю папери. Роблю те що не планував — бо юрист не психолог і не кадрове агентство, але інакше ще один ранок з вівсянкою мене доб'є. — Насте, у тебе є контакти кадрових агентств? Мені потрібна людина яка буде жити в будинку і готувати. Бажано з нервами як у сапера.

Настя дивиться на мене поверх окулярів.

— Живе в будинку, — повторює вона.

— Так. Там є окрема кімната. Повна зайнятість.

— Чому агентство? — вона складає руки. — У мене є готовий варіант.

Я чекаю.

— Моя сестра, — каже вона таким тоном, яким оголошують очевидні речі. — Двадцять дев'ять років. Готує добре — я їла. Зараз у складних обставинах і шукає роботу з проживанням.

— Вона кухарка за фахом?

— Вона домогосподарка за фахом. Сім років стажу.

Я дивлюся на неї.

— Насте...

— Тимуре. — Вона нахиляється трохи вперед. — Ти щойно сказав що тобі потрібна людина з нервами як у сапера. Моя сестра сьогодні дізналася що чоловік іде до секретарки і виганяє її з квартири за три дні. Вона сидить у мене вдома і не плаче. Це нерви сапера чи ні?

Я думаю про сьогоднішній ранок. Про молоко. Про вівсянку. Про бабусю з її драконами і теорією про ножі.

— Я готовий на співбесіду, — кажу я.

Увечері їду додому пізніше ніж планував — дзвінки, папери, той партнер який не розуміє з першого разу. Вже темніє. Проїжджаю повз новий клуб на Лесі Українки — там черга, музика чутна навіть через закриті вікна машини, кольорові вогні.

Збираюся проїхати.

І тут бачу її.

Вона сидить на парапеті — метрів за двадцять від входу, подалі від натовпу, наче навмисно відійшла щоб ніхто не бачив. Маленька фігура в якійсь блискучій куртці не по погоді. Сидить рівно, спина пряма — гордо майже — але долоня притиснута до обличчя і навіть звідси, з машини, видно як тремтять плечі.

Я їду далі.

Проїжджаю метрів сто.

Зупиняюсь.

Дивлюся у дзеркало заднього виду. Вона все ще там. Навколо люди, черга, сміх — і вона посеред усього цього одна на своєму парапеті, і щось у цій картині таке беззахисно-уперте, що я вже виходжу з машини раніше ніж встигаю придумати що скажу.

Підходжу. Вона не чує — музика заглушує кроки.

— Вибачте, — кажу я.

Вона різко обертається. Очі червоні — плакала, це очевидно — але погляд такий, наче я застав її за чимось заборонено особистим і вона вже готує відповідь.

Я простягаю їй паперову серветку — є в кишені, завжди є, бабуся привчила.

— Ви в порядку? — питаю я.

Вона дивиться на серветку. Потім на мене. Потім знову на серветку.

— Абсолютно, — каже вона голосом людини яка абсолютно не в порядку, але нізащо не зізнається.

Я сідаю поряд на парапет. Не питаючи дозволу.

Вона дивиться на мене з таким виразом, наче збирається сказати що ви взагалі дозволяєте собі — але не каже. Просто бере серветку.

— Тимур, — кажу я.

Пауза.

— Альбіна, — відповідає вона нарешті. Тихо. Наче пробує своє власне ім'я на міцність.