1 Альбіна

Я варю каву о восьмій ранку тому, що так треба.

Не тому що хочу. Не тому що мені подобається стояти біля плити в халаті і слухати як Костя в сусідній кімнаті чистить зуби рівно дві хвилини — він поставив таймер, бо читав десь що саме стільки потрібно для здоров'я ясен. Костя багато що читав. Про здоров'я ясен, про інвестиції, про ефективний тайм-менеджмент.

Про вірність він, схоже, нічого не читав.

Хоча ні. Я ще не знаю цього. Ще — ні.

О восьмій тринадцять він заходить на кухню. Я ставлю перед ним чашку, тости, масло. Він каже "дякую" таким тоном, яким кажуть "добре" на питання "як справи" — автоматично, не вкладаючи жодного змісту. Я сідаю навпроти.

Ми їмо.

Це наш ранок. Сім років таких ранків.

Я дивлюся на його руки — гарні руки, між іншим, це перше, що я помітила в ньому колись — і думаю про те, що треба купити новий джем, бо цей вже закінчується. Важливі думки. Глибокі.

— Нам треба поговорити, — каже Костя.

Я піднімаю очі.

У нього такий вираз обличчя, що я одразу розумію: розмова не про джем.

— Слухаю, — кажу я.

Всередині — абсолютна тиша. Як перед тим, як щось впаде і розіб'ється. Ти ще не знаєш що саме, але вже чуєш цей майбутній звук.

— Я хочу розлучення.

Тиша всередині стає оглушливою.

Я сиджу і дивлюся на нього. Він дивиться трохи вбік — на холодильник, здається, або на простір між мною і холодильником, у ту зручну порожнечу, куди можна дивитися і не зустрічатися з чужими очима.

Думаю: він жартує.

Думаю: він не жартує.

Думаю: я сьогодні не вмилася.

Мозок — дивна річ. У найважливіші моменти він підкидає тобі найдурніші думки, ніби захищає від удару, підставляючи замість себе якийсь непотріб.

— Розлучення, — повторюю я. Не питаю. Просто кажу вголос, щоб слово стало реальним. Щоб воно зайняло місце в просторі, де ще секунду тому стояла моя нормальна субота. Вівторок. Це вівторок. Навіть не субота.

— Альбіно...

— Є хтось інший?

Мовчання.

Мовчання — теж відповідь. Навіть дуже чітка.

Я дивлюся на свої руки. Потім на його. Потім у вікно. Надворі сонячно — по-ідіотськи, злочинно сонячно для такого ранку. Сонце не в курсі. Йому байдуже.

Щасливе сонце.

— Це Вікторія, — каже він нарешті. — З роботи. Ми... так вийшло. Вона вагітна...

Так вийшло. Наче він випадково розлив каву. Наче зрада — це щось, що просто виходить, само по собі, без жодних зусиль і рішень.

Я хочу щось сказати. Щось гостре, точне, таке що залишить слід. Але в голові — дивна порожнеча, і в цій порожнечі чомусь крутиться одна думка, зовсім не та:

Куди я піду.

Не в сенсі зараз, не в сенсі цієї хвилини. В сенсі взагалі.

Я не працюю. Я не працювала три роки — спочатку лікування, потім аналізи, потім ще лікування, і Костя казав не треба, я заробляю, займайся здоров'ям — і я займалася. Я так старанно займалася цим нещасним здоров'ям, що пропустила момент, коли перестала існувати як хтось окремий від цієї квартири, цієї кухні, цього чоловіка з гарними руками і таймером для чищення зубів.

Мені двадцять дев'ять років. Я домогосподарка без дому. Жінка без дитини. Дружина без шлюбу.

Що залишається?

— Альбіно, ти чуєш мене? — Костя дивиться на мене з виразом людини, яка хоче щоб її вже пробачили і відпустили.

— Чую, — кажу я.

Голос рівний. Я сама дивуюся — звідки такий голос, коли всередині наче хтось тихо і методично ламає меблі.

— Я думаю, буде краще якщо... — починає він.

— Мені потрібен час, — перебиваю я.

Не на прощення. Не на роздуми. Просто час. Щоб зібрати докупи всі ці шматки себе, які щойно розлетілися по цій кухні разом з моїми планами, моєю безпекою і тою впевненістю, що завтра буде схоже на сьогодні.

Костя киває з полегшенням — він думає, що я кажу про розлучення. Що мені потрібен час погодитися.

Я кажу про інше.

Я встаю. Беру свою чашку. Каву я так і не допила — вона охолола, поки рвалося моє життя, і тепер це просто тепла коричнева рідина без сенсу.

Іду до вікна.

Дивлюся на вулицю.

Там сонце, люди, чиїсь нормальні ранки.

І я стою, і тримаю цю чашку обома руками, і думаю з тою злістю, яка ще не знайшла форми, ще не стала словами, ще просто пульсує десь під ребрами:

Добре.

Добре, Костю.

Подивимося.